Суперечливий Лермонтов
У 2014 наближається двохсотлітній ювілей Лермонтова. За всієї хрестоматійності Лермонтов породжує дивовижно свіже відлуння в кожному поколінні, й ідеться не лише про вірші. Проза його — «Герой нашого часу», — за зізнанням учителів літератури, одна з найбільш читаних книг у шкільному списку. До написаного й сказаного про Лермонтова в цьому році буде додано чимало...
Пом’янемо поета й ми.
Важко називати його Михайлом Юрійовичем. 26 років до моменту смерті — усього лише...
Корінням Лермонтов сягає шотландців, і, може бути, опосередковано стосується його вірш Мандельштама:
Я не слыхал рассказов Оссиана,
Не пробовал старинного вина;
Зачем же мне мерещится поляна,
Шотландии кровавая луна?
И перекличка ворона и арфы
Мне чудится в зловещей тишине;
И ветром развеваемые шарфы
Дружинников мелькают при луне!
Перегукування ворона й арфи Лермонтов не чув, але щось йому явно вчувалося, і не раз. В його роду, здається, були барди, що сприймали поезію як екстаз і осяяння (звісно, в язичницькому розумінні). А на його родовому гербі написано: «SORS MEA JESUS», тобто: «Доля моя Ісус». Якщо в людини кров барда, а доля її — Ісус, трагічного розділення не уникнути. Такий він і є, юнак Михайло Юрійович, людина одночасно й геніальна, і трагічно розділена. Поет роздвоєності — так можна його охарактеризувати. Вчитайтеся-но в ці рядки:
Ни ангельский, ни демонский язык
Они таких не ведают тревог,
В одном всё чисто, а в другом всё зло.
Лишь в человеке встретиться могло
Священное с порочным. Все его
Мученья происходят оттого.
Оце так діагноз! Оце так рентген! А це ж рядки з безіменного вірша, позначеного лише датою: 11 червня 1831 року. Тобто, автору ще немає сімнадцяти! А між тим ми бачимо сім’я для майбутньої фрази Достоєвського про боротьбу раю й пекла на полі душі людської. «Лишь в человеке встретиться могло...» Таке прозріння вимучується, дарується наперед, дається за щось чи для чогось? Питань багато. Відповідей немає навіть у самого Лермонтова. Він не лікар. Він сам мучиться.
У тому ж 1831 році були написані й ці безсмертні рядки:
По небу полуночи Ангел летел,
И тихую песню он пел;
И месяц, и звезды, и тучи толпой
Внимали той песне святой.
Он пел о блаженстве безгрешных духов
Под кущами райских садов;
О Боге великом он пел, и хвала
Его непритворна была.
Звернімо увагу ось на ці чудові слова: «О Боге великом он пел, и хвала его непритворна была». Невдавану хвалу Великому Богові багато хто вважав неможливою, відносячи будь-яку молитву до сфери лицемірства. Лермонтов же цю хвалу чув явно або ж відчував. Він завжди був відчуженим, самотнім. Але, на відміну від байронізму, що трактував самотність як почуття величної душі в оточенні плебеїв, Лермонтов обмовляється про інші витоки відчуженості. Це — пам’ять про інші звуки! Вчувається Розанов: «Ісус солодкий — і світ прогірк».
Лермонтов, звісно, гордий. У ту пору всі поети горді, і напружені, і пишуть про Каїна, демонів і фатальні пристрасті. Але хлопчик Лермонтов (як називає його Ахматова) обмовляється про інше. Його сум — від невідповідності «звуків небес», що лишились у пам’яті, і «нудних пісень землі», що звучать звідусіль. Причому нудні й мазурка, і краков’як. По-нинішньому, нудні й панк-рок, і важкий метал. Нудні вони на фоні «звуків небес».
Он душу младую в объятиях нес
Для мира печали и слез.
И звук его песни в душе молодой
Остался — без слов, но живой.
И долго на свете томилась она,
Желанием чудным полна,
И звуков небес заменить не могли
Ей скучные песни земли.
Демон розуміється на красі. Він пам’ятає райський спів. Йому гидкі щурячі перегони, і він користується ними лише з метою управління людьми, та й то — зі зневагою. Демон по-своєму величний, але гордий і нерозкаяний. Михайло Юрійович заворожений цією темою. Закохатися він може лише до миті зривання квітки. Потім — гіркота й відраза. «И ненавидим мы, и любим мы случайно, ничем не жертвуя ни злобе, ни любви...»
Він не першовідкривач. Уся та епоха жила в поетичному полоні в Байрона, а той — у Мільтона. Мине ще небагато часу, і біс буде у Достоєвського виведений як «человек ретроградный и приживальщик». Достоєвський зніме з біса маску, вкаже на його моральну потворність і внутрішню дріб’язковість. А поки що демонізм поважають. Це синонім гордості, шалу пристрастей, величності, що відштовхується від «низького» побуту і так далі. Лермонтов — раб цього ідеологічного коктейлю. Він довго пише й переписує про демона цілу поему, де біс — це, радше, змучений інтелігент із крилами, аніж дух небуття. В ХХ столітті лермонтовський демон остаточно перетворюється на Клима Самгіна, що сіє навколо зерно зневіри та руйнування й не знає, навіщо живе. Зате, пішовши з літератури, демони увійшли в життя й уже не бажають звідси йти.
Вершина зрілості — проза. Якби Пушкін не помер так рано, повніше збулося б його пророцтво щодо себе: «лета к суровой прозе клонят». А от Михайло Юрійович відбувся як прозаїк, хоча за віком йому, здавалося б, іще учитись та учитись. Його «Герой нашого часу» і тендітний, і небезпечний, і актуальний. На користь актуальності — перейменування у Львові вулиці Лермонтова на вулицю Джохара Дудаєва. Мовляв, отримай-но після смерті за те, що на Кавказі воював.
А ще він був художником, зовсім як Шевченко. Тільки у першого — особиста мука й суцільний екзистенціалізм, а в другого — пафос народного блага, що часто убиває художника й без дуелі. Лермонтов також і хоробрий вояка, який ходив на Шаміля. Його відчайдушна хоробрість засвідчена багатьма, а вірші на зразок «Валерик» чи «Бородіно» — знак особистого погляду смерті в очі задовго до самої смерті. Поет-солдат? Це ж Денис Давидов. Так, але хто його вивчає у школі й чого в нього можна навчитись? Інша річ — Лермонтов!
І отруєний демонічними мотивами, і гордий, і двозначний, і неспокійний. Але скільки ж усього приніс у шкільну хрестоматію!
«„Спор“, „Три пальмы“, „Ветка Палестины“, „Я, Матерь Божия“, „В минуту жизни трудную“, — та й майже весь, увесь цей „віщий томик“, — ніби золоте наше євангелійце, — євангелійце російської літератури, де виписані лише перші рядки», — це Розанов про Лермонтова.
А ось Ахматова про нього: «Він наслідував у віршах Пушкіна та Байрона і раптом почав писати щось таке, де він нікого не наслідував, зате всім уже ціле століття хочеться наслідувати його. Але цілком очевидно, що це неможливо, бо він володіє тим, що в актора називають „сотою інтонацією“. Слово слухається його, ніби змія заклинача: від майже базарної епіграми до молитви. Слова, сказані ним про закоханість, не мають собі рівних у жодній із поезій світу. Це так неочікувано, так просто і так бездонно:
Есть речи — значенье
Темно иль ничтожно,
Но им без волненья
Внимать невозможно...
Якби він написав лише цей вірш, він був би вже великим поетом».
Дійсно, скільки непідробного ліризму в цього хлопчика, який викликав би мене на дуель, якби я назвав його хлопчиком за життя. Викликав би й убив би, як убив його самого не раз кривджений Мартинов. (О генії, молю вас: будьте обережні!)
Хтось пише, пише, а дітям із них не прочитаєш ні рядка. А тут:
Ночевала тучка золотая
На груди утеса-великана;
Утром в путь она умчалась рано,
По лазури весело играя;
Но остался влажный след в морщине
Старого утеса. Одиноко
Он стоит, задумался глубоко,
И тихонько плачет он в пустыне.
Плачемо тихенько й ми, у тому числі — через безглузду, дочасну й ніби випрошену смерть. Звісно, він неминуче пророк. Хай навіть пророк власних нещасть, так само як і творець їх. Ось він і пише подяку Богу із глибини своєї не по віку стомленої душі, де просить ранньої смерті:
...За жар души, растраченный в пустыне,
За всё, чем я обманут в жизни был...
Устрой лишь так, чтобы Тебя отныне
Недолго я еще благодарил.
Тобто — за все Тобі — спасибі, але забирай мене швидше.
Під віршем дата: 1840. Зовсім скоро — у липні 1841 року — біля підніжжя гори Машук відбулася дуель поета з людиною, яка стомилася терпіти його їдкі насмішки й уколи. Лермонтов стріляв у повітря, Мартинов — у ціль. Рана, завдана ним, стала смертельною.
Кажется, он скорее хочет небытия, чем продолжения благодарения, но уже в другой жизни. Можно ли знать Христа и просить себе ранней смерти?.. Просто из-за усталости от этой жизни, а не из-за желания соединиться со Христом, как ап. Павел желел. Возможно ли это?