Най-най-най: план мого спасіння

Після цих трьох днів, які перевернули моє життя, на мене напав страх. Жахливий і безконтрольний. Я не могла лишатися наодинці. Чоловік відвозив мене на роботу — мама забирала. Коли в чоловіка були нічні зміни, я ночувала у батьків. Зайти в ліфт сама я не зважувалась. Приймала душ із відчиненими дверима. У квартирі всюди мало горіти світло. Засинала тільки з валер’янкою.

Важкий шлях любові

Технік на прилавках духомаркетів — море, обирай будь-яку. Навіть з перламутровими ґудзиками є. І ніби за книгами все має бути гаразд, крила за спиною шелестять і відчуття могутності з’явилося. Ну ось можу я будь-кого на лопатки покласти, всіх наскрізь бачу, якісь надможливості прокидаються. Тільки щось недобре від цього. Немає радості, є якесь зле вдоволення. І відчуття порожнечі.

Маргарита

Вона хотіла б бути туристкою. Вона хотіла б полетіти додому на першому ж літаку, аби показувати подругам сувеніри й говорити: «А ось це — будинок, де я мешкала».

За покликом серця

На самому піку мого вільнодумства я зовсім не до речі закохалася. Та ще так невдало — в американця. Я їх на дух не зносила — вони ж книжок не читають! Поговорити зовсім нема про що! І найдивнішим було те, що його привабливість, все, що мене в ньому полонило — цілісність, безпосередність, щирість, упевнене розуміння добра і зла — коренилося в його вірі у Христа.

Розірвати ланцюг зрад

Якщо все ж доводилося йти на проповідь, я намагалася втиснутися в одвірок, щоб хазяїн квартири не бачив мене. Це я пишу не для виправдання себе, а для того, щоб, відкриваючи двері або зустрічаючи в парку «свідків», ви звернули на них увагу: а раптом хтось теж стоїть, опустивши очі й намагаючись стати невидимкою, згораючи від сорому й приниження.

Паломництво до віри

Коли ми виходили з Троїцького собору, трапилося «звичайне чудо». Попереду мене йшов якийсь юнак не з нашої групи. І ось, коли до порогу лишалося два кроки, він раптом різко обернувся та став до мене обличчям. Дивився він кудись не на мене. Він дивився на ікони у глибині храму, щоб востаннє перехреститися та взяти благословення перед виходом. Але між іконами й ним цього разу опинився я. І я вперше зблизька побачив очі віруючої людини...

Дива в колесі

Диво — ключик до людської душі. Ключик дуже тонкий, підібраний з любов’ю та вмінням, він не просто відкриває цю душу. Він відкриває її вчасно і для певної мети. Мета ця стає цілком зрозумілою лише тоді, коли ти її досягаєш, коли душа твоя повністю розкриється назустріч диву.

Я ніколи не був один…

Кожен похід до храму був війною, кожне молитовне правило — артобстрілом. По дорозі на службу щось спонукало мене вийти з транспорту, піти в гості чи повернутися додому. Залишившись одного разу таким чином удома, я почувався дуже погано, після чого вирішив ніколи так більше не робити. Мені було важко молитися, я не розумів слів, які читав, хоча проблем із читанням не було. Я був людиною з понівеченим розумом і поламаними почуттями, і у 20 років мені належало змінити свій спосіб мислення і світосприйняття.

Шлях подолає лише той, хто іде

Одного разу влітку я поїхала до Почаєва. Сталося це в серпні, людей було море, як потім з’ясувалося, було велике свято — Почаївської ікони Божої Матері. Велика вечірня, смиренний чернечий спів, вечірні сутінки й тихе світло тоненьких свічок, що освічує лики ікон... Душа ридала біля Розп’яття — знайшла, знайшла, я знайшла те, чого так довго шукала! Господи, слава Тобі...

Студентства «сон золотий»

Блаженна пора студентства. В той час здавалося, що головне — укомплектувати світогляд. Здавалося, що важливо не те, як ти живеш, а те, що ти думаєш про життя. Ми ще не знали тоді, що таємниця духовності — у ретельному самопримусі та відповідальності, в єдності розуму й волі, поглядів і вчинків, у щоденному сумлінному виконанні звичних людських обов’язків.

Чи є у Бога план для тебе?

Поговорити у церкві не було з ким. Підійти до священика зі словами: «Розкажіть мені, будь ласка, все», — я не наважувалася. А про привітність бабусь у церковних крамницях відомо всім. Кілька років я ходила навколо церкви, читаючи, як і раніше, найрізноманітнішу духовну літературу... Аж поки випадок не привів мене.

За вiкном

Коли мені було 14, ми з братом пішли повідомити мамі, що ми будемо хреститись, не наводячи при цьому ніяких аргументів. Та здивувалась, але одразу ж погодилась. Втрьох ми й поїхали до Покровського.

Нове дитинство

Якось, коли мені виповнилось дванадцять, по телевізору показували передачу про Достоєвського. Серед інших сюжетів були сценічні постановки з його романів. В одній зі сценок дівчина схвильовано читала юнакові глави з Євангелія. Інтонація і зміст слів були вражаючими! Я схопив Новий Завіт, який уже давно стояв на полиці, і, захлинаючись, почав його читати.

«Пікнік на узбіччі»

Час спливав, а невирішені проблеми стерли приклеєну американську посмішку і святковий настрій. Мені почало здаватися, що я проводжу час не в тій компанії. Зміна однієї протестантської общини на іншу була болючою, але безглуздою.

В погоні за любов’ю

Ще зовсім недавно я не могла собі й уявити, що ходитиму до церкви. Як і більшість моїх знайомих, я вважала, що «Бог у мене в душі» і зовсім немає потреби дотримуватись якихось церковних правил та обрядів для спілкування з Ним.

До Зустрічі

Коли дивитись на життя з порогу стало нецікаво, відбулась «випадкова» зустріч. Декілька розмов, декілька прочитаних книг — і я вже стою перед мостом зі зневіри у віру. Тепер я розумію, що мені було дуже легко ступити на нього — на березі зневіри було все спалено, я не залишав там нічого.

Чверть години, що змінили моє життя

Бути майже щасливим... коли, по-перше, не можна ні від кого залежати, по-друге, нікому не можна довіряти достеменно, і, по-третє, ні в якому разі не можна бути вразливим, тобто любити когось більше за себе. Живучи за цими трьома «заповідями» міщанської логіки, людина рано чи пізно доходить до своєї грані, за якою можна втратити душу.

Моє восьме березня

Неможливо описати, з яким хвилюванням я йшов у храм, з якими зусиллями видавлював із себе слова покаяння в грішному житті. Ми розмовляли дуже довго, і до кінця бесіди я відчув таку благодать, якої ніколи раніше не відчував.

«За компанію»

Я не сумнівався у вічному житті. Я відвідував храм у неділю, чотири рази на рік причащався. Але навіщо життя вічне, якщо я не зможу гуляти улюбленими вулицями? Так тривало кілька років. А потім ― знову нічого не відбулося. Але я почав частіше бувати на службі. За компанію.

Нічого нового

Ранок ― померти, не встати! Займаю вертикальне положення. Дивлюсь у вікно, як риба з акваріума… Робочий тиждень схожий на робочий день. Робочий день схожий на двигун внутрішнього згорання. Впорснув палива ― поїхав. Зупинився. Ще впорснув ― знову поїхав. Усе відбувається за накатаною схемою. Нічого зайвого. Тобто нічого нового.

Чудеса в моєму житті

Кожному Господь торує особисту стежку до християнства. Перші кроки на ній ― час найдивовижніших чудес. У цей час ясно відчувається незвичайність і важливість кожного кроку. Адже ми не вірили, не вірили й нарешті повірили!

Кроки назустріч

Я вийшла на вулицю, у м’яке сонячне світло; машини мчали кудись, вмиті тролейбуси везли москвичів на роботу, навіть горобці були якісь інші, ошатні, а попереду був цілий день — новий, величезний і радісний! Перший день, наповнений Богом!

Як тут у вас в Церкві?

Я ж і не підозрювала, що Православ’я таке. Вважала Церкву організацією, що заробляє гроші. Віру і Церкву не тільки не ототожнювала, а прямо протиставляла. Думала, що віруючі — це люди, яким нічого не вдалося домогтися «в миру», от і йдуть до церкви, бо більше нікому не потрібні.

У мене з'явився... радіоблаговісник

І от одного чудового дня в мене з'явився… не молитвослов, не катехізис. У мене з'явився короткохвильовий радіоприймач. Скільки всього цікавого можна було почути з його допомогою! Це й передачі, що поширювали «наклеп на радянський спосіб життя», і розповіді про різні міжнародні радіостанції. І, звичайно, релігійні передачі.