Свято-Троїцька обитель — юна обитель,
Богом послана з небес;
Братія, яка живе в ній,
Богом зібрана, простодушна, сердечна.
Преподобний Іона Київський

У 2006 році виповнилося 140 років із дня заснування Київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря, який став рідним домом не лише для ченців, але й для тисяч парафіян. Серед братії днем народження обителі прийнято вважати перше явлення Божої Матері преподобному Іоні 1 (14) березня 1861 року, яким Пречиста Діва благословила створення останнього київського монастиря. Але історики пов’язують із заснуванням монастиря подію, що вплинула на хід історії всієї Російської імперії.

4 (17 за н. с.) березня 1866 року терористом Каракозовим було скоєно замах на імператора Олександра II. Терорист стріляв у Царя впритул, але... промахнувся!

У фатальний день замаху Государ вів нараду в імператорському палаці. Розглядали клопотання дружини київського генерал-губернатора Катерини Васильчикової про відкриття у Києві нового монастиря. Щосили княгиня намагалася переконати чиновників задовольнити її прохання. Але бюрократія в усі часи була візитною карткою Росії. Не тільки світські чиновники, але навіть сам Київський митрополит виступав категорично проти заснування нової обителі. Адже на той час у Києві було достатньо монастирів. Ті аргументи, що Сама Богородиця веліла старцю Іоні приступити до цієї справи, чиновників не переконали. Кажуть, Цар був роздратований таким поворотом подій. Він призупинив усі суперечки і вийшов для прогулянки у Літній сад .

Государ навіть не підозрював, що йому загрожує небезпека — смерть від руки терориста. Однак ворог Вітчизни, який довго готував цей злочин, промахнувся. Це приголомшило Царя. Оговтавшись від шоку, він насамперед повернувся до вирішення долі обителі. Звернувшись до чиновників, Государ вигукнув: «А що, панове, монастиря не треба? А я бачу — Промисел Божий і молитви нового монастиря врятували мене від смерті, а Росію — від страшного потрясіння», — і підписав прохання про заснування нового монастиря. Тим же наказом отець Іона був призначений настоятелем.

Відтоді обитель старця Іони стала відомою далеко за межами Києва. До початку ХХ сторіччя в ній зібралося понад шістсот ченців. Монастирю належали земельні угіддя, на його території побудували безліч богоугодних закладів. Але славився він не цим. Прочани, які повернулися з Києва, казали: «Якщо хочете побачити спочилих преподобних — ідіть до Києво-Печерської Лаври. Якщо хочете побачити живих преподобних — ідіть до монастиря старця Іони».

Але історія готувала суворі випробування молодій обителі. Зі смертю преподобного Іони слава її дещо потьмяніла. А з приходом радянської влади почалися гоніння, що коштували життя десяткам її насельників. Ті ченці, що не були репресовані, змушені були перейти в інші обителі або, ховаючись, жити в миру. Здавалося, що монастирська лампада згасла назавжди. І мало хто знав, що у дивом вцілілій старенькій годинній башті живе останній Іонинський монах отець Димитріан. Його було прийнято на роботу в ботанічний сад, що влаштували на місці монастиря, і до самої смерті він молився в занедбаному Троїцькому храмі, а у своїй келії здійснював богослужіння і хрестив людей. Так Промисел Божий тихо й непомітно передав Іонинську обитель від ХІХ століття — століттю ХХІ. І хоча всі ці роки звучали слова «монастиря не треба», ті, хто бував тут, вірять: монастирська молитва ще не одну людську душу вбереже від смерті, а країну нашу — від страшних потрясінь.

Див. також:

Монастир преподобного Іони до революції Іонинський монастир.