Жодна тема, мабуть, так не цікавить і не хвилює в юності, як тема любові. Та й не лише в юності — роки збігають, а питань не меншає. Хіба що все більше переконуєшся в істинності слів Федора Кузьмича Сологуба: «Всі ми любимо так само, як розуміємо світ. Історія любові кожної людини — точний зліпок з історії її ставлення до світу взагалі».

З чудовим священнослужителем протоієреєм Андрієм Кордочкіним, котрий уже 12 років живе в сонячній Іспанії, розмовляє Анна Голубицька. Дуже символічним є те, що отець Андрій служить у першому постійному мадридському православному храмі на честь рівноапостольної Марії Магдалини, святої, про яку Господь сказав: Прощаються гріхи її численні за те, що полюбила вона багато (Лк. 7, 47).

— Владика Антоній Сурозький на запитання, якою має бути християнська родина, відповідав: «Щасливою». Що значить «щаслива родина» у Вашому розумінні?

— Я думаю, що, коли людина щаслива, вона не шукає визначень і змістів. «І побачив Бог, що це добре». Поки людина перебуває в цьому «добре», вона не ставить зайвих запитань. Авва Дорофей відзначає, що перше, що відбувається з Адамом і Євою після гріхопадіння, — втрата почуття відповідальності; вони починають звинувачувати один одного. І, звісно, ховаються від Бога в кущах. Поки кожен відповідає за свої слова і вчинки, поки не ховається від Бога й від свого чоловіка, своєї дружини — люди щасливі.

— Український філософ і православний богослов Олександр Семенович Філоненко в одному з інтерв’ю якось сказав, що після найголовніших християнських слів «я тебе люблю» йде не менш значуще запитання: «Що далі?». То «що далі»?

— Ніхто не знає, що далі. Любов — це зона ризику. У цю зону вступає Бог, коли, з любові до нас, стає одним із нам, щоб від нас постраждати. У неї ж вступаємо й ми, коли виходимо зі своєї самотності й промовляємо ці слова.

— З одного боку, часто чуєш, що любов закінчується тоді, коли виникає бажання привласнити собі об’єкт любові, хижацьке почуття. З іншого боку, здорове власництво, можливо, закладене в чоловічій природі. Як утримати чоловікові такий баланс між двома цими полюсами у родинному житті?

— Я думаю, що не буває ніякого здорового власництва. Любов — дар Божий, та вона може мати й хворобливі прояви та відхилення. З любові можна й зарізати. Отелло теж любив, у певному розумінні цього слова. У отця Олексія Умінського є прекрасна бесіда про піст, де він говорить про його глибинне значення — припинити бачити світ і все, що є довкола, у тому числі й інших людей, як об’єкт свого пожирання. Якщо людина пожирає іншу — стосунки вироджуються в блуд, навіть якщо ці люди перебувають у шлюбі. У цьому смислі не може бути жодного балансу між полюсами.

Коли людину ревнують, намагаються обмежити, контролювати — результат зазвичай буває протилежним. І якщо втрачається довіра, якщо один у іншого читає пошту і SMS, дивиться дзвінки — зазвичай це початок кінця.

— Є білоруська пісня «Простыя словы, простыя рэчы» надзвичайно популярного в Білорусі рок-гурту «N. R. M.» про щастя посеред буденності. Адже й усередині досвіду повсякдення можна перебувати в незаяложеній любові, у зустрічі з Богом. Подружжя натомість, особливо молодят, часто лякають побутом, який може заїсти та ін. Чи є рецепт уникнення цієї халепи?

— Я думаю, побут може бути красивим, навіть коли грошей обмаль. Ми з дружиною жили півтора року на одну стипендію, винаймаючи півбудинку в англійському селі. Тож я знаю, про що мова. Так, трапляється те, про що писав Маяковський:

Мне незачем тебя будить и беспокоить...
Как говорят инцидент исперчен
любовная лодка разбилась о быт
С тобой мы в расчёте и не к чему перечень
взаимных болей бед и обид.

То що робити, щоб цього не сталося? Якось я замислився про це, дивлячись на ікону Різдва Богородиці. Адже ікона — це явлення невидимого Бога у видимому, матеріальному світі. Що ж ми бачимо на іконі? Жінку, яка відпочиває після пологів. Іноді зображується стіл з частуванням — тому що свято, і гості. На деяких іконах зображується служниця, що вмиває Немовля і пробує рукою воду — чи не холодно? не гаряче? Часом зображується Іоаким і Анна, які сидять разом і тримають на колінах дитину. Це образ того, як Бог являється у найпростіших речах. У Арсенія Тарковського є чудовий вірш, в якому він, можна вважати, по-своєму відповідає Маяковському:

Свиданий наших каждое мгновенье,
Мы праздновали, как Богоявленье, —

а тоді продовжує:

На свете всё преобразилось, даже
Простые вещи — таз, кувшин, — когда
Стояла между нами, как на страже,
Слоистая и твёрдая вода.

Людина, яка любить, бачить любов у всьому, що її оточує. Коли Спаситель звертає увагу учнів на птахів, на квіти, Він каже про те саме. У щоденниках отця Олександра Шмемана це —одна з головних тем. «Щойно від’їхав — і раптом бачиш: мокрі, голі гілки, туман, в якому щезають поля, дерева, будинки. Небо. Сутінки, що насуваються. І все це промовляє якусь просту правду... Думаю, дивлячись на золоті, пройняті пообіднім сонцем дерева за вікном, на кицьку, на дітей, що йдуть зі школи. Це мене у сто разів більше навертає до Бога, аніж усі богословські та релігійні розмови разом узяті».

— Мене якось дуже по-доброму здивував тост на весіллі моїх друзів: «Щоб ви зберегли відчуття таємниці один одного на все життя». Це, справді, попередило б у родинному житті спокусу чіпляти «ярлики», «ліпити» щось з іншого, пересичуватися один одним. Та чи можливе таке в шлюбі? Чи це утопія?

— Я думаю, що одна людина завжди залишається таємницею для іншої, навіть якщо люди живуть разом багато десятиліть. Ми не спроможні пізнати остаточно ні іншого, ні самі себе. Слід усвідомлювати свою обмеженість у цьому плані й одночасно пам’ятати, що той, хто поруч із тобою, — образ і подоба Божі, а тому він неосяжний і не пізнаваний до кінця. Ліпити когось із чоловіка, дружини або дітей — це, зрештою, привід переконатися у власному недоумстві.

Якось я замислився, чому трапляється так, що люди один одного люблять, а потім — любити перестають? І розгадку я знайшов у словах Спасителя: І через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох (Мф. 24, 12). Тобто любов холоне, коли примножується беззаконня. І беззаконня це звершується не обов’язково під ковдрою, і не обов’язково це ментальний блуд; просто коли людина живе у протифазі з Божественним законом, вона втрачає здатність любити.

— Шлюб — це ще й взаємне оберігання ран один одного. Як навчитися цій трепетності й делікатності стосовно іншого, до «дивацтв» і «вразливостей» один одного?

— Багато що залежить від виховання. Почуття такту, поваги прищеплюється в дитинстві. Взагалі, ставлення людини до іншого залежить від того, що вона пізнала про себе саму. Якщо людина ница у власних очах, то малоймовірно, що й до іншої людини вона ставитиметься з повагою.

— Чи мають чоловік і жінка розповідати про своє минуле, викладати весь свій попередній досвід «як на долоні» один перед одним, щоб бути максимально відкритими, чи це зайве й не гарантує відкритості?

— У жодному разі. Загальне правило полягає в тому, що таємниця сповіді зберігається не лише священиком, але й самою людиною. Діяти за анекдотичним принципом «нехай тепер у нього голова болить» — нерозумно й жорстоко. Якщо ми просимо не бути введеними в спокусу, навіщо в неї вводити інших? Не слід нікого перевіряти на міцність, тим більше, кохану людину.

— Усе частіше говорять про те, що в православ’ї серед пастирства ще зберігається тенденція «сором’язливого замовчування» тем подружньої близькості — можливо, є в цьому традиційно «живучі» пережитки неоплатонізму, гностицизму, де будь-яка тілесність вважалася сферою ганебного, нечистого, ницого. Але в Писанні немає негативного ставлення власне до тіла (бо не хочемо роздягтися, але одягтися (2 Кор. 5, 4) та ін.). За цей острах актуальних тем родинного життя часто дорікають православним як інославні, так і атеїсти. У ХХ столітті ця тема розроблялася православними мислителями — Христосом Яннаросом, митрополитом Антонієм Сурозьким та ін., але як насправді: цього недостатньо чи проблема надумана?

— Я думаю, що «сором’язливе мовчання» — набагато краще, ніж коли священик пропонує себе в ролі сексопатолога. Коли людина розкриває цю сферу життя перед кимось, у тому числі перед священиком, або ж сам священик у неї втручається, — це дуже нездоровий симптом. Коли справді є проблема, і вона не надумана, — то слід звертатися до фахівця.

— Один із найпоширеніших християнських аргументів проти гомосексуалізму — неможливість народження дітей, що є змістом шлюбу, згідно з позицією прибічників саме такої аргументації. Але тоді постає питання про бездітні пари. Як вийти з цієї дилеми?

— Що стосується народження дітей у шлюбі — слід сказати, що в Католицькій Церкві смисл шлюбу вбачається саме в цьому. Катехізис Католицької Церкви каже: «Шлюбний союз, за допомогою якого чоловік і жінка встановлюють між собою спільність усього життя, за самою природою своєю спрямований до добра подружжя й до народження та виховання потомства». У католицькій традиції якщо у подружжя немає шлюбного спілкування, то немає і шлюбу. Тобто, з точки зору католика, святий Іоанн Кронштадтський, наприклад, не був одружений узагалі. Православне розуміння є інакшим. Отець Володимир Воробйов писав: «Учення про шлюб у Новому Завіті відрізняється від старозавітного саме тим, що основний смисл шлюбу вбачається в любові та вічній єдності подружжя. Ніде у новозавітних текстах не йдеться про дітонародження як про мету чи як про виправдання шлюбу... Питання про те, чиєю дружиною в Царстві Божому буде жінка, що мала сім чоловіків на землі, позбавлене сенсу. Сама постановка запитання, яка виходила з розуміння шлюбу як стану, призначеного лише для народження дітей, Христом відкидається». Зміст шлюбу — передусім у спільному досвіді Богопізнання й у тому, щоб привести до цього досвіду дітей, якщо Бог їх дає.

Що стосується слів апостола Павла про те, що жінка спасається через народження дітей, якщо пробуватиме у вірі й любові та у святості з цнотою (1 Тим. 2, 15), їх не слід розуміти так, що жінка рятується через біологічне розмноження, і чим більше вона розмножиться, тим більше в неї шансів на спасіння. І чоловік, і жінка спасаються Христом — вірою та любов’ю, як каже апостол. Коли ж жінка — християнка, то для неї народження й виховання дітей — частина духовної праці, що веде до спасіння.

Я думаю, що в сучасному міському контексті правильно ставитися до багатодітності як до подвигу. Це ключове слово. За подвиг не можна агітувати, як не можна агітувати за чернецтво чи пустельництво. Прикметно, що агітують за багатодітність найчастіше або ченці, або ті, хто самі не є багатодітними батьками. Кожен священик знає, що коли людина приймає подвиг понад сили, вона надломлюється, починає вдаватися в тугу. Батькові легше, він працює, а матір майже повсякчас вдома. Якщо хочеться сховатися або втекти, якщо життя перестає бути в радість — чи не ознака це того, що подвиг прийнято на себе безвідповідально, без оцінки своїх фізичних та духовних сил? Адже дім належить будувати так, щоб у нього хотілося повернутись, а не так, щоб з нього кортіло втекти.

Хто зважиться сказати, що родини Іоакима й Анни або Захарії та Єлисавети були неповноцінними? Адже в них була лише одна дитина. Варто пам’ятати, що якість і кількість — не одне й те саме. Дух олімпійського змагання тут недоречний. А проте бувають родини, де багато дітей, і в кожного вкладено багато любові й уваги, а трапляється — одна дитина, і нею ніхто не займається, росте перед гаджетом або комп’ютером.

Що стосується бездітних пар — тут немає універсальної відповіді. Хтось приймає бездітність, хтось усиновлює дітей. До нас іспанці приводять дітей, усиновлених у Росії, щоб ми займалися з ними російською мовою, музикою, ремеслами. Ми бачимо, яка це праця — виховувати чужих дітей, багато з яких ще в утробі скалічені алкоголем або наркотиками. Це важка праця, і вона не для кожного.