Анатомія покаяння

Усе, що ви не знаєте про сповідь і соромитеся спитати...

Під першими весняними променями тане брудний сірий сніг. Природа ніби нагадує, що дні Великого посту — найважливіший час для покаянного очищення наших душ. За кожним богослужінням у храмі черга на сповідь, як перед великим святом. Біля аналоя багато годин поспіль стоїть священик. З одного боку від нього — ми: тисячі доль, літри сліз, похмура безодня людської гріховності. З іншого — Христос: невичерпне Джерело любові, милосердя і всепрощення...

Читачі «Отрока» буквально засипають батюшок запитаннями про сповідь — теоретичними, практичними, історичними, богословськими... У цій розмові — і «лікнеп» для тих, хто лише готується до першої сповіді, і відповіді любителям «духовних головоломок». Якщо ваші питання залишилися невирішеними — не соромтеся, пишіть нам!

Ігумен Валеріан (Головченко)

Настоятель храму свв. Новомучеників і Сповідників м. Києва

Член редколегії журналу «Отрок.ua»

Постійний ведучий «молодіжки» у Свято-Троїцькому Іонинському монастирі

Чому в католицьких церквах стоять кабінки для сповіді, а у православних — ні? І для чого взагалі на сповіді потрібен священик — невже Бог не приймає покаяння без «посередника»?

«Кабінки для сповіді», або конфесіонарії, — винятково західна традиція, до того ж пізня. У православних храмах сповідь відбувається у процесі безпосереднього спілкування зі священиком біля аналоя, на якому лежать Хрест і Євангеліє.

Конфесіонарії, претендуючи на «анонімність того, хто кається», насправді позбавили західних християн живого спілкування. Розповівши комусь невидимому (наприклад, власному прийомному синові, як у кінофільмі «Важка дитина») про свої гріхи, західна людина часто тут же біжить до психотерапевта. І там віч-на-віч, у безпосередньому спілкуванні вирішує наболілі питання. Звичайно, про традиції, як і про смаки, сперечатися безглуздо. Але на підтвердження переваги православної практики сповіді скажу лише те, що священику дуже важливо бачити очі того, хто кається, бути «співмолитвеником» людини, яка хоче позбавитися від своїх гріхів.

Католицька традиція перетворює священика на «голос Бога, що доноситься з-за стінки». Православна традиція ніколи не говорила про те, що людина «кається священику». Молитви Таїнства сповіді однозначно відводять священику місце свідка нашого покаяння перед Богом:

«Ось, чадо, Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідь твою. Не засоромся і не побійся, та не приховаєш що від мене. Але не соромлячись скажи, що зробив, та отримаєш відпущення гріхів від Господа нашого Ісуса Христа. Ось і ікона Його перед нами, я ж усього лише свідок, та свідчу перед Ним про все, що скажеш мені. Якщо ж щось приховаєш від мене, то подвійний гріх мати будеш. Усвідом, що ти прийшов у лікарню, — та не підеш звідси незціленим».

Священик у цій справі не лікар, а всього лише інструмент, скальпель у руках Бога. А чи можливе покаяння без цього свідка? Можливе, але людина настільки немічна, наскільки й лукава. І легко набреше і собі, і Богу. Покається — і знову згрішить. Пообіцяє — і забуде. До того ж людина не зможе дати пораду самій собі, подібно до того, як не здатна витягнути себе за волосся з болота. З трясовини своїх гріхів.

Чи можна сповідатися у різних священиків?

Таїнство сповіді не випадково порівнюють із лікуванням. А чи можна відвідувати різних лікарів? В принципі, можна. Але краще мати свого постійного лікаря. Він знає всі недуги вашої душі, її «застарілі» й «хронічні» хвороби. Йому немає потреби при кожній зустрічі перечитувати вашу «історію хвороби». У деяких випадках він, утім, може відіслати вас до більш досвідченого «лікаря» чи до «фахівця з подібних захворювань».

Найчастіше буває так, що люди просто «бігають по духівниках», збираючи купу різних порад і нічого до кінця не виконуючи. У цьому є якесь лукавство, «гра в хованки зі своєю душею». Крім того, є й певна небезпека. Адже якщо спробувати, наприклад, лікуватися від грипу всіма відомими медицині способами одночасно, то результат буде сумний!

Звісно, не завжди є можливість сповідатися саме у свого духівника. «Першу медичну допомогу» вам надасть будь-який «лікар». Якщо ви досить часто спілкуєтеся зі своїм духівником, то «разова» сповідь у чергового священика — це цілком нормально.

Необхідно постаратися організувати своє духовне життя так, щоб у вас була можливість безперешкодного спілкування з духівником. Дивно буває чути від людей, що їхній духівник перебуває «за тридев’ять земель» і останній раз вони спілкувалися «вісім років тому»! Якщо Промислом Божим ви опинилися зі своїм духівником у різних краях землі, то обговоріть із ним, яким чином буде відбуватися ваше подальше духовне спілкування.

На жаль, іноді можна зустріти й таку «пародію на духовність», яку інакше як найвищою формою лицемірства і не назвеш. Це трапляється, коли людина сповідається в особливо тяжких своїх падіннях не перед постійним духівником, а в будь-якого іншого священика. Тим самим людина обманює свого духівника, намагаючись виглядати в його очах «благочестивою». Уявіть, що ви приховаєте від свого лікаря недавно перенесений інсульт і поскаржитеся лише на нежить! Навіть якщо інший священик відпустив вам тяжкий гріх, варто поставити до відома свого духівника про «перенесене захворювання». Хоча б для того, щоб ваша «історія хвороби» була в нього без вирваних сторінок.

Чи потрібно прислухатися до порад священика на сповіді, отриманим без запитання, якщо це не твій духівник?

До порад священика варто прислухатися. Проте якщо у вас є постійний духівник, то йому необхідно розповісти про дану вам пораду й обставини, з приводу яких порада була дана. Чи слід керуватися цією порадою, чи з якоїсь причини знехтувати нею — вирішуватиме ваш постійний духівник. Якщо ж постійного духівника у вас немає, то порадою слід скористатися, втім, проявляючи певну духовну обережність і розсудливість.

І найголовніше: якщо дана вам порада викликала у вас якесь здивування чи нерозуміння, то не лякайтеся сказати про це священику. Краще з’ясувати це відразу, ніж потім, неправильно витлумачивши його слова, впасти у зневіру.

Вважається, що в родини (чоловіка й дружини) має бути один духівник. Як бути, якщо до вінчання вони вже мали кожен свого?

Безумовно, дуже добре, якщо подружжя має спільного духівника. У цьому випадку набагато простіше вирішувати різні спірні питання, які неминуче присутні в сімейних стосунках.

Якщо до вінчання кожен уже мав свого духівника, то це питання і слід піднімати перед своїми духівниками. Вони вже самі як-небудь домовляться, хто з них займеться «вихованням» молодої родини. Перехід до іншого духівника, в тому числі й до духівника чоловіка або дружини, допустимий лише з благословення свого духівника.

Навіть якщо кожен із подружжя залишиться при своєму духівнику, то цілком імовірно, що перш ніж дати якесь благословення, духівник порекомендує вам спочатку порадитися з духівником своєї «половинки». А подружжю слід молитися, щоб їх окормлення відбувалося пастирями в християнській однодумності між собою, за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа (Рим. 15, 5-6).

Ігумен Іоасаф (Перетятько)

Насельник Свято-Троїцького Іонинського монастиря

Заступник головного редактора журналу «Отрок.ua»

Постійний ведучий «молодіжки»

У чому відмінність покаяння від сповіді?

Покаяння — це акт довготривалий, який протягом життя повинен постійно тривожити нашу душу. Наші думки, наші вчинки протягом дня бувають неправильними. Покаяння полягає в тому, щоб каятися у своїх пристрастях — щохвилини. Сповідь — це кінцевий акт покаяння. На сповіді ми говоримо про ті гріхи, в яких ми внутрішньо вже розкаялися, які ми оплакали. Тут ми просимо Бога простити наші гріхи. Але саме покаянне почуття повинне виникати не тільки на сповіді, воно має бути присутнім у нас завжди.

У православній літературі виділяють сім смертних гріхів, здійснюючи які людина неодмінно потрапить до пекла. Серед них, наприклад, гординя. Цілком очевидно, що перемогти цю пристрасть украй складно, що істинне смирення — це доля великих подвижників. Що ж, виходить, ми всі — «дрова для пекла»?

Класифікація гріхів — це улюблене заняття католицьких схоластів. Вони виділяли не тільки смертні гріхи, але і гріхи проти Церкви, гріхи проти заповідей Божих тощо. Була незліченна кількість таких класифікацій. Єдине місце у Святому Письмі, де можна знайти «обґрунтування» існування смертних гріхів, — це послання ап. Іоанна, який каже: Є гріх на смерть... Але є гріх не на смерть (1 Ін. 5, 16). Але жодного переліку «смертних гріхів» тут не наводиться. Власне, та ж думка звучить у словах Господа: хула на Духа Святого не проститься. Тут немає мови про те, що деякі вчинки і гріхи тягнуть за собою потрапляння в пекло. Йдеться про тих людей, які настільки загрузли в гріху, що стали нездатні до покаяння.

Тому по суті всі гріхи є смертними. Будь-яка пристрасть, яку виховала людина в своїй душі, може привести її до сумних наслідків. Тільки своїми силами людина від гріхів позбутися не може. Обов’язково потрібна благодать Божа. Саме Господь нас рятує Своїм милосердям. Якби Бог судив по правді, то жодна жива душа не врятувалася б. Але Бог не тільки суворий Суддя, а й милостивий Отець. Його милість проявляється в тому, що Він нам дає можливість каятися. У Таїнстві сповіді, якщо людина підходить до нього з належною старанністю, з усвідомленням своїх гріхів, прощаються всі гріхи, в яких людина висповідалася. Є такі гріхи, які є наслідком гріховного стану людини. Один із них — гординя. Святі отці радили з цим гріхом боротися протилежною йому чеснотою — смиренністю. За 1 рік або за 10 років перемогти гординю неможливо. Для цього потрібно боротися все життя — тобто навчати себе смирення. А яких ми досягнемо плодів у цій боротьбі — судити не нам, а Богові. І якщо в якусь мить нас наздоганяє зневіра, що ми боремося, а жодних явних результатів немає, у цьому випадку святі отці радили згадати, що Бог — це милосердний Суддя, і наше спасіння значною мірою залежить від Нього, але також не меншою мірою від нашої рішучості боротися й рятуватися. А вже оцінки залишимо на суд Божий.

Архімандрит Іона (Черепанов)

 

Намісник Свято-Троїцького Іонинського монастиря

 

Головний редактор журналу «Отрок.ua»

Щоразу перелік гріхів нагадує ксерокопію з минулої сповіді. Чи має сенс каятися в гріхах, які ми постійно повторюємо?

Людина, яка увірувала й воцерковилася, часто після першої сповіді залишає найбільш грубі й тяжкі гріхи, які явно «тягнуть на дно» й заважають жити духовним життям. Але, на жаль, залишається маса «дрібниць», дрібних звичок, які буквально зрослися з нашим єством, стали за багато років частиною нашого життя. Ось із ними і найважче боротися, вони і становлять більшу частину «ксерокопії» попередніх сповідей. Про цю проблему в духовному житті йдеться в одній із молитов Богородиці на сон грядущим: многажди аще каюся... і по часі паки таяжде творю, тобто багато разів каюсь, але через якийсь час знову роблю те саме. Напевно, Господь через Своє милосердя не попускає нам відразу позбутися наших «улюблених» гріхів для того, щоб нам, за словом прп. Серафима Саровського, не впасти в ще більший гріх велемудрості, тобто не почати милуватися своєю уявною праведністю. Той, хто бажає досягти успіху в духовному житті, має пам’ятати дві речі: нашого в нас — тільки гріхи, а те, що є доброго, дано нам благодаттю Божою. Тому не потрібно впадати у відчай через те, що не завжди вдається жити за заповідями, приводячи собі на пам’ять слова того ж Серафима Саровського: «чеснота — не груша, її відразу не з’їси», смиренно просити у Господа допомоги у виправленні, найголовніше, частіше вдаватися до Таїнства сповіді, тому що в ньому дається не тільки прощення гріхів, а й благодатна допомога в боротьбі з ними.

Коли краще сповідатися, готуючись до причастя, — на вечірній службі чи вранці? Адже якщо сповідаєшся ввечері, до ранку неодмінно встигнеш нагрішити «у дрібницях», а якщо залишиш сповідь на ранок — половину літургії пропустиш, стоячи в черзі...

Правильніше за все слідувати традиції, яка встановилася в тому храмі, який ви відвідуєте. Але якщо є можливість вибору, то слід пам’ятати, що Таїнства сповіді й причастя між собою не взаємопов’язані. У Греції, наприклад, сповідувати може далеко не кожен священик, а тільки той, що має особливе благословення архієрея, і парафіяни сповідаються у свого духівника, який може і не служити в їхній парафії, в міру необхідності. У нашій Церкві сповідь може здійснювати кожен священик, і тому дуже бажано мати духівника, який служить у вашій парафії, і з ним радитися, коли ж краще приступити до цього Таїнства.

З практичного погляду ідеальним буде сповідатися не під час богослужіння, а, наприклад, перед початком літургії, або в крайньому випадку під час вечірньої служби.

Безпосередньо перед причастям ми чуємо молитву: «Ти, Господи, прийшов у світ грішників урятувати, я ж — перший серед них». Ми ніколи не будемо повністю готові гідно прийняти це найбільше Таїнство, ми й причащаємося не тому, що праведні, а тому, що грішні й потребуємо допомоги й милості. Значно небезпечніше, якщо ми причащаємося з відчуттям, що ми до цього готові й цього варті.

Протоієрей Андрій Ткачов

 

Клірик храму прп. Агапіта Печерського м. Києва

 

Член редколегії журналу «Отрок.ua»

 

Ведучий телепередач «Вірую», «День ангела», «На сон грядущим» (КРТ)

Зараз серед віруючих поширені «списки гріхів» для допомоги у підготовці до сповіді. Чого там тільки не зустрінеш! «Пив каву», «слухав світську музику»... Людині, яка не так давно усвідомила необхідність покаяння, буває досить важко так радикально переглянути своє життя. Чи потрібно каятися в подібних речах?

У першу чергу потрібно каятися в тих гріхах, які найбільше мучать. Якщо завгодно, у тих, які «знущаються» над нами й роками не хочуть піти з нашого життя, незважаючи на всі старання. Сповідь — це допомога в духовній боротьбі, яку має вести людина. І один може носити в собі отруйне жало похоті, інший — страждати від ліні й зневіри, ще когось увесь час перемагають дратівливість і гнів. У цьому й потрібно каятися в першу чергу й говорити про це на сповіді не тому, що Бог цього не знає, а тому, що на сповіді ми «скаржимося» Господу на самих себе.

Прискіпливі перерахування багатьох дрібниць, списування гріхами зошитів, як показує досвід, нікого не зробило святим. Ця практика здатна не стільки допомогти, скільки нашкодити людині. Тому в цілому я і недолюблюю сповідь за папірцями й дещо побоююся її.

Детальні списки гріхів з’явилися давно. Їх поява пов’язана з благочестивим бажанням очиститися від усього гріховного. Але, по-перше, назвати — не означає покаятися (потрібна боротьба), по-друге, світогляд, сформований читанням переліків гріхів, — болісний. Замість простого і ясного апостольського «все мені дозволено, але не все корисно» виникає невпинний страх помилитися, згрішити. Не там став, не те з’їв, не те надів... Для апостольського «завжди радійте» не залишається жодного місця. Це місце зайняте параноїдальним страхом бісів, масонів, «світової закуліси», власної скверни. Дуже хворобливий і неправильний стан. І жити, і каятися потрібно просто. Особливо у світі, який безмірно ускладнився. «Де просто — там янголів сто».

Святитель Ігнатій (Брянчанінов) пише: «Той, хто не усвідомлює своєї гріховності, не може увірувати у Христа». Як прийти до усвідомлення своєї гріховності?

Думаю, що справа не просто в усвідомленні, тобто в діяльності розуму, — справа у моральному почутті, у переживанні своєї зіпсованості, у відчутті її. Розумом ми усвідомлюємо, що «всі ми грішні», і це навіть стало церковним слоганом. А ось відчувати у собі внутрішній розлад, те «сім’я тлі», про яке йдеться у вечірніх молитвах, — це інше. Святитель Ігнатій, чиє ім’я згадується у запитанні, казав так: «Чого навчається людина, яка виконує заповіді Євангелія?» І відповідає: «Власної немочі». Саме досвід власної немочі є першим досвідом людини, що намагається жити правильно. Святі отці оплакували як гріх свої чесноти, бо відчували, що, незважаючи на всі зусилля, без Божої допомоги вони не здатні ні зосереджено молитися, ні мужньо терпіти, ні щиро благодіяти.

А значить, відповідь така: щоб відчувати себе грішним і нужденним у Христі Спасителі, потрібно не занурюватись у гріх, а навпаки, вправлятися в чесноті. Ці труди з виконання заповідей Христових відкриють перед нами нашу внутрішню зіпсутість.

З яких причин у людині може меншати покаяння? Від чого взагалі залежить успіх людини у покаянні?

Щоб каятися, потрібно мати благодать. Благодать покаяння — так вона і називається. Без неї людина не здатна змінюватися на краще. А до благодаті людина може звикати. Ця небезпека підстерігає священиків, усе життя яких настільки пов’язане з чудесами, що сприйняття їх може притупитися. Це стосується і кожного християнина. Не звикайте до святині — можна порадити кожному. «Як мені врятуватися?» — запитав послушник у старця. «Згадай перший день твого приходу до монастиря й старайся все життя жити так, як у той день», — відповів старець.

Можна закопатися в обряди й правила й почувати себе комфортно. Тоді вже не до сліз, не до поклонів, не до гарячих молитов. А потрібно щоразу починати спочатку, причому з такою думкою, що до цих пір ще нічого й не було. «Хоч і нічого доброго не вчинив перед Тобою, але дай мені благодаттю Твоєю покласти початок благий» (молитва вечірня святителя Іоанна Златоуста).

Опублiковано: № 1 (20) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Анатомія покаяння

Анатомія покаяння

Журнал «Отрок.ua»
Читачі «Отрока» буквально засипають батюшок запитаннями про сповідь — теоретичними, практичними, історичними, богословськими... У цій розмові — і «лікнеп» для тих, хто лише готується до першої сповіді, і відповіді любителям «духовних головоломок». Якщо ваші питання залишилися невирішеними — не соромтеся, пишіть нам!
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
17:31 16.09.2011 | Антонина
Помню свою первую в жизни исповедь - в больнице. Специально привезли батюшку для меня. Я всё без утайки ему рассказала ,так как операция предстояла серьёзная и я незнала выживу ли. Что я испытала потом - это не описать словами, когда он отпускал мне грехи. Незабуду это чувство, которое потом снизошло на меня, дабы я поняла, что прощена! Слава Господу, Иисусу Христу!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: