Анатомія згоди

Південний Тіроль називають яблуневим садом Європи. Це край виноробів, художників та альпіністів, де нероздільні добрі традиції, здоровий консерватизм — і відкритість до новизни, така незвична для горян технічна прогресивність. Тут цінують природне багатство, пишаються тим, що більше половини енергетичних затрат забезпечують із відновлюваних джерел... І ще тут уміють чути інших. Бо якщо різним народам доводиться жити на одній території, рано чи пізно вони розуміють: треба домовлятися.

Ці гірські вершини колись були дном океану. Тут виплюснута вся щедра палітра Творця: ніжна блакить льодовиків, сліпучо-сині озера, по-травневому смарагдові трави, теплі барви гірських порід. Хвойний ліс густими темними хвилями підкрадається до засніжених скель. Присутність людини тільки доповнює ідилію: середньовічні замки, розкидані по скелястих виступах, привітні доглянуті сільця — церковний шпиль, квітучий луг, невеличке стадо... Вище, зовсім високо, біліє самотній хутір — ніби відміняючи гравітацію, так близько тиснеться до урвища.

Такий пейзаж буває в казках — датських, баварських, норвезьких. По цих гірських стежинках могли б гуляти Гретель, Сольвейг, Герда. Хто не читав казок, згадає рекламу швейцарського шоколаду. Однак джипіес стверджує, що ми в Італії. Конкретніше — провінція Больцано, автономний регіон Трентіно-Альто Адідже. Він же — Південний Тіроль. Дорожні вказівники — спочатку німецькою, потім італійською. Або італійською, а тоді німецькою. Непринципово. Місцеве населення володіє обома мовами, а шановні гості зорієнтуються.

Іще один із прикордонних регіонів... Скільки болісних операцій провели на них хірурги від геополітики останнім часом! Не сказати, що бабуся Європа розгладила всі шви протиріч. Серед кандидатів до Європарламенту завжди знайдуться майстри «спекульнути» на втрачених ілюзіях, зробити кар’єру на історичних образах та реваншистських настроях. І все ж є місця, де консенсус знайдено, сонце світить для всіх однаково і згадувати старі рахунки немає сенсу. Просто цивілізовані люди взяли й домовились. Чого навчати дітей, як платити податки, куди вкладати прибуток від праці.

А працею тут не гребують. Сюди приїжджає до шести мільйонів туристів на рік — стільки ж, скільки в Дубаї або до Тибету. Вражаючі панорами Доломітових Альпів, 1200 кілометрів лижних трас, сотні кілометрів велосипедних доріжок, чудових маршрутів для трекінгу просто не злічити... Тут 350 вершин висотою більше трьох тисяч метрів, тут батьківщина Райнхольда Месснера — першого альпініста, що підкорив усі восьмитисячники планети.

Суперечливий образ Південного Тіролю вимальовується з неповторного сусідства протилежностей: рівної, під лінійку, німецької чіткості та італійського чарівного хаосу, заповідної природної краси — і майже фантастичного прогресу. Заколисує затишний дух старовинних австрійських містечок, такий знайомий нам за львівськими закутками, — і приголомшують надсучасні урбаністичні музеї...

І про них хочеться розказати окремо. Похід до тутешнього музею — найпевніший засіб забути, що ти в Італії. Не секрет, що, володіючи найбагатшою у світі культурною спадщиною, італійці, попри це, не надто схильні модернізувати музейну справу: за небагатьма винятками, працюють по-старому, і часом в організації найунікальніших у світі сховищ панує чарівна середземноморська безтурботність. Спростерігаючи кілометрові черги в апенінську спеку, музейники усвідомлюють: в будь-якому разі від туристів не буде відбою. Підписуй ти експонати чи ні, перекладай підписи англійською чи ні — відвідувачів не поменшає... Регулярні крадіжки цінностей, закриті поверхи музеїв — Лоренцо на лікарняному, нікому охороняти, — лише видима для відвідувачів частина айсберга. З Помпей зникають настінні фрески (!), й пропажу виявляють далеко не одразу. При величезних потоках туристів і досить недешевих квитках коштів на охорону та ремонт музеїв у держави регулярно немає! Зарубіжні вчені, що співпрацювали з італійцями на музейній кухні, загадково всміхаються.

Зовсім інакше дивляться на цю справу німці-австрійці. «Інакшість» не лише в педантизмі — чіткість каталогів, велика кількість інформаційних довідок трьома мовами... Відрізняється сам підхід. Облаштовані ними музеї завдяки грамотно організованій комунікації ваблять відвідувачів будь-якого віку. Ультрасучасні реконструкції, відео в 3D... До експонатів можна торкатися, фотографувати, діти залучені до інтерактивних ігор. Для підлітків у музеї природничих наук, наприклад, усюди влаштовано куточки, де можна попрацювати з мікроскопом, самостійно провести безпечні хімічні досліди. В археологічному музеї, скоріше за все, буде можливість виготовити своїми руками яку-небудь амфору, сплести мотузку із сухої трави, як це робили люди неоліту. Інструкція додається.

Здавалося б, що може бути нуднішим за краєзнавчий музей із побляклими гравюрами місцевих видів, геральдичними нетрями, уламками незрозумілих статуй. І попри це, навіть музей провінції «подано» дуже концептуально, на чийсь смак то й занадто... Іноді виникає відчуття, що цей надпрофесіоналізм музейників приховує в собі й певну етичну нечулість. Дуже помітно це в знаменитому на весь світ археологічному музеї Больцано, де зберігаються останки Еці — Тірольської крижаної людини. Заморожену мумію було виявлено в 1991 році під час танення льодовика в Тірольських Альпах на висоті 3200 м. Її вік — 5300 років, це найстаріша мумія, яку будь-коли знаходили в Європі. Свого часу в науковому світі Еці наробив переполоху, і донині вчені не припиняють дослідження про призначення татуювань на його тілі, його соціальний статус, причину смерті і т. д. Прославленій мумії присвячено практично весь археологічний музей. Еці представлений мало не гостинним хазяїном закладу, з його восковою фігурою — зловісно правдоподібною реконструкцією — можна сфотографуватися й подружитися. Мабуть, багатьом цікаво, із яких матеріалів було виготовлено предмети його вигадливого гардеробу; від яких хвороб він страждав, які бактерії було знайдено в його зубах і кишківнику, якою була його остання трапеза. Але коли потік людей спостерігає крізь скло заморожені останки, діти розглядають у мікроскоп доісторичну лупу або шматочки шкіри... Відчувається в цьому відсутність якоїсь найпростішої християнської цнотливості, поваги до людської плоті як Божого творіння. Хочеться скоріше залишити залу музею, де рояться групи школярів і туристів.

Поміж тим, і сама історія виявленої мумії характеризує нинішні цивілізовані стосунки Італії та Австрії. Тіло було знайдено в місці, де через сніговий покрив льодовика важко було чітко провести державний кордон. Виявили його німці, і знахідку відправили до моргу Інсбрука (Еці так добре зберігся, що спочатку його сприйняли за загиблого в горах альпініста). Однак скоро зазвучали думки, що мумія знайдена все-таки в межах Італії, і як би нам це питання вирішити... І коли в жовтні 1991 року провели додаткові заміри на кордоні, стало зрозуміло: дійсно, тіло було виявлене на італійській території — всього за 92,56 м від кордону. На той момент мумія вже перебувала в Австрії, в інсбрукському університеті. Тоді влада Південного Тіролю оформила дозвіл на проведення досліджень інституту історії первісного суспільства і ранньої історії при університеті Інсбрука; а з 1997 року мумія повернулася на територію Італії й оселилася в Південнотірольському музеї археології в Больцано. В дослідженнях беруть участь вчені усього світу, нікого не кривдять.

Очевидно, що мир і злагода між спадкоємцями таких різних цивілізацій не були початковою даністю. В минулому — низка надій і розчарувань, гострі конфлікти (здебільшого між фольксдойче та італійцями), десятиліття складних переговорів. Не обійшлося й без націоналістичних перегинів «зі спецефектами», але нарешті, здається, обидва народи переросли періоди своїх спокус — і завдяки здоровому європейському прагматизму спільними зусиллями знайшли рівновагу, яка стала поштовхом до сьогоднішнього благополуччя й процвітання. І приклад для тих, кому цікаві приклади.

Сьогодні в Південному Тіролі проживає 500 000 чоловік, із яких дві третини говорять німецькою, чверть — італійською і чотири відсотки — ладинською мовою. Як три різні етнічні й мовні групи вживаються в гармонії на такій порівняно малій території? Як вони опинилися в одному човні й куди цей човен пливе?

У меншості тут опинилося «найісторичніше» населення — ладини, які ось уже 20 століть говорять найдревнішою з місцевих мов — ладинською (ретороманською). Походження її малопоетичне: після завоювання альпійських областей Римською імперією в 15 році до Р. Х. місцевий народ неабияк заразився вульгарною латинню від римських воїнів, однак рідну мову повністю не забув. Цю звукову суміш двох цивілізацій і сьогодні можна почути в долині Гарда, де, в основному, і мешкають ладини.

З ІІ століття під натиском германських племен римлянам — і романізованим аборигенам — довелося потіснитися. З IV століття на території Тіролю почало розповсюджуватися християнство. Після падіння в 476 році Римської імперії ці колишні римські провінції влилися в державу Одоакра, а з 493 року — у склад Остготського королівства; у VI столітті опинилися під владою лангобардів. Північна частина Тіролю в цей час активно заселялася баварами. З раннього Середньовіччя Тіроль став частиною Баварського герцогства (досі місцеві жителі розмовляють на австро-баварському діалекті німецької мови). Чіткого кордону між поселеннями «німців» та «італійців» не було, і на південну частину Тіролю претендували і ті, й інші.

У кінці VIII століття Баварія увійшла до складу франкської імперії Карла Великого. Тривалий період в історії цих земель означений абсолютною владою місцевих єпископів. Єпископи були союзниками германських королів у їхній боротьбі за Італію. Центром одного із єпископств, що володіли Тіролем, був Тридент — сучасний Тренто, — відомий за Тридентським собором 1545 року, який мобілізував Католицьку Церкву для відповіді руху Реформації. Тренто, до слова, — одне з найкрасивіших міст північної Італії з неповторними фресками на стінах будинків і сильним ароматом багатошарової давнини в самому повітрі.

З кінця XIV століття до початку XIX століття земля Тіролю належала австрійським Габсбургам (як і взагалі значна частина півночі Італії, включаючи Мілан і Венецію). Італійські держави були розділені й часто не надто дружні між собою... І от у результаті руху Рісорджименто в 1861 році в Європі виникла нова держава — об’єднана і політично сильна Італія зі столицею в Римі. До її складу увійшло багато одвічних італійських земель, якими на той час володіли Габсбурги. І все ж сотні тисяч італійців залишалися під владою Австрії — в Трентіно, Трієсті... Що давало привід для нової війни. Саме тоді виникло поняття іредентизм (від італійського irredento — «незвільнений») — за витоками своїми націоналістичний рух за приєднання до Італії прикордонних із Австро-Угорщиною областей. Сьогодні цим терміном означують політику держави-агресора, спрямовану на приєднання нових бажаних — або втрачених раніше — територій під приводом утискання прав проживаючої там іреденти — національної меншини... З часів італо-австрійського протистояння ця карта неодноразово розігрувалася в політичних процесах (у тому числі й Австрією проти Італії) — в різних комбінаціях, але завжди, так чи інакше, з попередньою політінформацією, з акцентом на «пригнобленні наших братів» і «возз’єднанні з титульною нацією». Сумно усвідомлювати, що за історичними мірками молодим і агресивним народам неодмінно треба пережити цю спокусу на власній шкурі. Відмахуючись від такого ще пам’ятного чужого досвіду, заплющуючи очі на історичні закономірності та прийдешні катастрофи, вони вибирають жити й мислити так, наче Друга світова війна не почалася з аншлюсу Австрії й історії судетських німців.

...Ролі розподілилися таким чином, що після Першої світової війни Австрія опинилася серед переможених, а Італія належала до переможців. За підсумками післявоєнних переговорів, згідно з Сен-Жерменським мирним договором 1919 року, Італії відійшли всі її історичні території, але також і німецькомовний Південний Тіроль — солідна частина коронної землі Тіроль. Кордон пройшов по Бреннерському перевалу.

Незабаром, після приходу до влади фашистського уряду Муссоліні, уже для тутешніх німців настали непрості часи. З 1922 року була розгорнута широка антинімецька кампанія, в ході якої було заборонене використання німецької мови в суспільному житті, школах, друкованих виданнях; перейменовані на італійський лад всі населені пункти Південного Тіролю. Навіть німецькі прізвища належало змінювати на італійські. Прийнято закон, згідно з яким на території Італії визнавалися лише італійські дипломи. Німецькомовних усіма способами змушували до переїзду в Австрію та Німеччину. На їхні місця заселяли італійців. Цікаво, що заради політичного союзу з Муссоліні Гітлер, уроджений австрієць, легко заплющив очі на становище своїх співплемінників. До кінця Другої світової війни ситуація не змінювалась; близько 75 тисяч німецькомовних громадян залишили Італію.

Після закінчення війни країни-переможниці відмовили Південному Тіролю в праві на самовизначення й зобов’язали Австрію та Італію провести переговори стосовно його долі. Згідно з договором 1946 року, в теорії, німецькомовній меншості Південного Тіролю гарантувалася рівність у правах із італомовним населенням, однак це супроводжувалося малозрозумілим для німців рішенням об’єднати Південний Тіроль із італійськими землями в єдину область Трентіно-Альто Адідже, в результаті чого італійське населення стало переважати, і сфера використання німецької мови, природно, звужувалась...

У відповідь австрійці створили Комітет звільнення Південного Тіролю. Методи боротьби були радикальні, але при цьому акції було сплановано так, аби уникнути людських жертв — проводились вони вночі й були спрямовані проти споруд. В історію увійшла «Вогненна ніч» 1961 року, коли диверсанти підірвали опори лінії електропередач, залишивши без світла великий промисловий район. Ця акція привернула увагу міжнародного співтовариства до проблеми німців в Італії. Треба відзначити, що Австрія і раніше неодноразово піднімала питання про Південний Тіроль в ООН. Під тиском міжнародної дипломатії Рим поступився, пошуки рішень відновилися. У 1969 році італійський уряд розробив пакет із 139 заходів, що гарантував права національних меншин у сфері культури, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, доступу до фінансових ресурсів і т. д.

Заходи, запропоновані на папері й заходи, утілені в життя — не одне й те саме: процес урегулювання не був швидким, і лише через 20 років, у 1992-му, Австрія оголосила про те, що претензій більше не має. А в 2001 році в складі області Трентіно-Альто Адідже було створено провінцію Больцано-Боцен — Південний Тіроль, де повністю переважало німецькомовне населення.

У сучасній політології випадок Південного Тіролю вважається успішним. Цей досвід нерідко розглядають як основу для врегулювання подібних ситуацій — на жаль, «прикордонні» конфлікти й амбіційні держави на планеті не зникають. До речі, відмінність південнотірольського випадку від інших «сепаратистських історій» іще й у тому, що за такий короткий час після конфлікту — менше 30 років — регіон перетворився на один із найбагатших у Європі. Затихли пристрасті — виріс рівень життя. В регіоні один із найвищих показників ВВП на душу населення — 34 700 євро (для порівняння: середній показник по Італії 24 300, по ЄС — 23 500). Південний Тіроль славиться і рідкісним демографічним благополуччям — тут чи не найнижчий рівень смертності, а середня тривалість життя (85 років — жінки, 80 років — чоловіки) вища за середньоіталійську, при тому що італійці вважаються нацією довгожителів. Тут і найнижчий рівень безробіття — 3,3 % (Італія — 8,4 %,ЄС — 9,7 %). І останній, характерний для сучасного європейського менталітету штрих: 1 із 4 місцевих жителів задіяний у тій чи іншій формі волонтерської роботи.

Як же на практиці працює Південнотірольський компроміс?

Із 1972 року автономія отримала широкі законодавчі та адміністративні повноваження. Зростав вплив тірольців на національну політику в провінції, німецька мова отримала відповідний статус, офіційно закріпилася німецька назва території — Південний Тіроль (Südtirol). У школах стали обов’язковими й італійська, і німецька (сьогодні двомовними тут є навіть немовлята в гірських сільцях). Чиновники зобов’язані знати дві мови. У місцевому парламенті засідання також проходять двома мовами. Дотримується принцип пропорційного представництва у владних структурах: парламент і уряд цього регіону Італії формується у повній відповідності до актуальної демографії регіону: 70 % відводиться німцям, 25 % — італіцям, 5 % ладинам.

Можливість самовизначення — така абстрактна категорія — отримала «плоть і букву». Сторони чітко розмежували зони відповідальності. В компетенції місцевих органів — культура, вища та професійна освіта, дитячі заклади, соціальна політика, дорожнє управління, житлове будівництво, громадський транспорт, туризм, ремесла, торгівля, сільське господарство, громадянський захист, охорона природних парків та заповідних зон. У цих сферах автономна провінція може приймати закони, абсолютно не переймаючись їхньою узгодженістю із загальноіталійською законодавчою базою. З обмовкою, що закони не повинні суперечити конституції Італії і загальним принципам політики Європейського Союзу. Сфери, в яких законодавчий пріоритет лишається за державою — середня освіта, охорона здоров’я та спорт. Тут законодавці автономії можуть лише коригувати деталі. Нарешті, у суворому віданні Італійської республіки лишаються питання імміграції, держбезпеки, охорони правопорядку й фінанси.

У рамках об’єднаної Європи стала можливою відповідь і на запит «економічного патріотизму»: у складі Європейського Союзу провінція є частиною єврорегіону Тіроль — Південний Тіроль — Трентіно, кордони якого практично повністю збігаються із кордонами історичного регіону Тіроль. При цьому до 90 % податків залишається всередині автономії.

Такою є конкретика цієї кухні взаємодії, яка дає цілком відчутні результати.

Хороша подорож передбачає низку відкриттів. Зустріч із таким яскравим історико-культурним феноменом як Альто Адідже змушує працювати думку, звертатися до історії, а часом — за роз’ясненнями всіляких геологічних чудес — і до фізичної географії... Але поміж серйозних питань у перші дні прогулянок тут не полишає простий обивательський подив: до чого на вказівниках деяких маршрутів зображення дитячого візка? Виявилось, деякі стежки — на досить серйозній висоті — прокладені так, що весь маршрут можна пройти з немовлям, ніби по доріжці ботанічного саду. І на найскелястіших урвищах обладнані місця для відпочинку й споглядання прекрасних краєвидів — усе надійно, ніби на віки... Хоча той, хто буває в горах, уявляє, які крихкі під час розгулу стихії усі людські конструкції — а відповідно, скільки праці й постійності потрібно, аби підтримувати тут зразковий «орднунг». Гуркіт водоспадів, дзюрчання струмків, величезна кількість живності, що бавиться на альпійських лугах — усе це відкрито і дітям, і старим. Сам геній місця кличе до активності, пробудження. Сидіти на місці, коли довкола така краса й вона така доступна — неможливо.

І місцеві жителі не спочивають на лаврах, а розробляють усе нові «жили» можливостей. Їхня повага до приватної власності нашому брату може видатись навіть доведеною до абсурду. Однак при цьому із тисячі дрібниць відчувається, що тут кожен у міру сил доглядає спільний сад, а не тільки мріє, як би «відхопити земельки й бабахнути готельчик».

Ніби змагаючись одне з одним, високогірні містечка будують фантастичні канатні дороги. За останні роки в Мерано, у прекрасній долині посеред засніжених гір, колишній маєток австрійської імператриці перетворено на розкішний ботанічний сад. Нещодавно він отримав офіційний титул найкрасивішого саду Італії... І на побутовому рівні краса не закінчується за порогом окремо взятого будинку: на перехрестях доріг, біля в’їзду до кожного сільця, та й повсюди — старовинні, але свіжопідновлені розп’яття, і біля ніг Спасителя завжди оберемки свіжих квітів, запалені лампадки, накрохмалені серветки...

Одного разу в італійському поїзді, що слідував із півночі на південь, довелося почути від літньої сицилійки, яка гостювала десь у районі Брешії: «Ох, скучила за домом! Хіба ж тут наші люди? Ні, це лід, лід! Та я тут замерзла!» Їй підтакувала супутниця — теж жителька півдня...

Тим більш вражаючий контраст романського темпераменту — з німецьким. Італійці з інших областей, які приїжджають до Альто Адідже сховатися від апокаліптичного серпня, бурчать по-доброму: німці прохолодні, стримані, з німцями не поговориш по щирості. Зате — щоправда — точні, чесні, не намагаються обрахувати. І транспорт у них чітко й за розкладом, і чистота й порядок — нам би повчитися...

Мабуть, так і треба сусідити. Ставити спільні цілі, разом до них іти — віддаючи одне одному належне. Від несхожості, яка так допікає час від часу, не рятують патетичні теорії про те, що всі люди браття. Рятує взаємоповага, яка коштує так дорого, якій так непросто навчитись.

Південнотірольський феномен пояснює, чому Італію на зимових олімпіадах представляють спортсмени з такими неіталійськими прізвищами. Чому Месснер у всіх довідниках називається італійським альпіністом. І дарує надію: ось що можна побудувати, коли розум переборює амбіції.

Опублiковано: № 4 (70) Дата публiкацiї на сайтi: 13 August 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
22:27 27.09.2014 | Ирина
Спасибо за интересную статью. Я хочу обратить ваше внимание и высказать своё мнение по поводу того, что каждый чиновник обязан знать два языка. У меня крик души ЗАЧЕМ госслужащие нашей УКРАИНЫ, сделали платное обучение.
22:21 27.09.2014 | Ирина
Спасибо за интересную статью. Я хочу обратить ваше внимание и высказать своё мнение по поводу того, что каждый чиновник обязан знать два языка и это выполняется, но у меня крик души ЗАЧЕМ наши чиновники в УКРАИНЕ в 90-х годах поступили с нами с МОЛОДЕЖЬЮ , сделав платное обучение, что государство этим добилось: пустые души, которые ничего незнают и ничего не хотят.
22:00 27.09.2014 | Ирина
Мне понравилась статья, особенно где говорится о языках, что каждый чиновник обязан знать два языка. В Украине начиная с 90-х годов чиновники сделали платное обучение, ЗАЧЕМ??? Сколько ребят и девченок могли бы выучиться. А так давайте спросим: Где эти все ребята и девченки? Успели они обустроить свою жизнь комфортно и обеспечить будущее своим детям?
08:54 11.09.2014 | Александр Апальков
Нужная и хорошая статья.
23:04 19.08.2014 | Алексей СПб
Спасибо, Катерина!
Как устроить так, чтобы такие хорошие мысли, проверенные практики сосуществования использовались политиками?
Рассылку им делать, что ли... Сомнительно, правда, что эти знания им помогут. Но, с другой стороны, что еще может сделать журналист - только писать умную правду, да еще молиться.
Помоги Вам Бог в трудах!
18:54 14.08.2014 | Тамара
Спасибо. Наверное, будущее Крыма примерно таким и будет. Горы, правда, гораздо ниже, чем Альпийские, зато море есть.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: