Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/arkheologija_ta_jiji_adepti.html?no_cache=1&cHash=b1207d3876

Археологія та її адепти

Олег Кочевих

1.

Археологів небагато. На всю Україну їх кілька сотень душ. Але вони формують характерний прошарок диваків «мовби не від світу цього». Бути професійним археологом — означає поєднувати великорозумне мистецтвознавство з грубою і кропіткою фізичною працею. Працювати поза комфортом і цивілізацією протягом найкращих літніх сезонів. Володіти особливим містичним розумінням побуту, повсякденних речей, будь-якої буденності.

Мета археолога – відтворити картину всього матеріального життя минулого. А зовсім не добути «музейні» шедеври давнього мистецтва, як іноді гадають. Археологія – в перекладі «слово про старожитності» – тобто наука про всі рукотворні речі, якими люди себе оточували. Це нескінченні гори битого посуду. Але за ними треба вміти розповідати історію матеріальної культури!.. Нескінченні стародавні купи сміття. Саме їх вважають найцікавішими об’єктами досліджень!.. Постійні розкопування поховань. І при цьому кістки людей розглядають просто як тип речей – «кістковий матеріал»!..

Найвищі свої творчі потенції археолог реалізує в експедиції. Він занурюється в наметовий «туристський» стиль життя на кілька місяців щорічно. Це відбивається й на міському осінньо-весняному побуті польового дослідника. Побут «отуризмлюється», а світосприйняття дрейфує в напрямку «сковородинівського» відчуття вічного мандрівника. Не варто думати, ніби археологи – безнадійні матеріалісти, які зводять сенс життя до створення людиною речей. Навпаки, постійне споглядання уламків, які залишаються від людської метушні, породжують спокійно-іронічний погляд на культуру, дім, пам’ять, працю.

2.

Польові археологічні дослідження – справа небезпечна. Заповітна мрія археолога: щоб його розкоп для інших був невидимим. Чим менше людей знають, де що розкопується, тим надійніше. Адже у всіх країнах розкопувальників-мародерів значно більше, ніж археологів-фахівців. На чорному ринку завжди є старожитності цінніші, ніж експонати державних музеїв. На античних городищах півдня України трапляються грабіжники, озброєні міношукачами й іншими пристроями вартістю в тисячі доларів (ученим про таку техніку і мріяти не доводиться). А в знаменитій Ольвії* навіть зафіксовано випадок варварського грабунку за допомогою екскаватора.

*Ольвія – городище античного часу в Миколаївській області України. Давньогрецький поліс Ολβια існував з VІ ст. до н.е. до ІV ст. н.е.; він був дуже значущою еллінською державою Причорномор’я. З початку ХХ ст. проводяться систематичні розкопи Ольвії.

І все ж пострадянська археологія живе й процвітає завдяки ентузіазму експедиціонерів-любителів. Наприклад, у складі Ольвійської експедиції кожен сезон нараховується кілька сотень (!) добровільних розкопувальників. Серед них небагато професійних археологів. Більшість – просто «патріоти» Ольвії. Вони не працюють в історико-археологічних установах, але побувавши тут колись на студентській практиці чи юними гуртківцями-археологами, повертаються сюди у відпустки, у вільний час.

Молодь і підлітки до поїздки в Ольвію готуються весь рік. Півроку живуть спогадами минулого ольвійського сезону, півроку — передчуваннями наступного. Їхня захопленість, характерні «бувальщини» створюють найкращу рекламу експедиції. Сотні теперішніх молодих і немолодих людей відкладають гроші, щоб улітку поїхати в сільський глухий куточок і безкоштовно (!) попрацювати (!!!).

Що ж так владно притягує до себе зовсім різних людей, від юних неформалів до сивочолих академіків? Очевидно, що наукове значення городища тут не вирішальний фактор. На нашу думку, причина полягає у стилі життя ольвійської експедиції – органічному поєднанні декількох «світів», які притягують людей з найрізноманітнішими запитами.

Це і є переваги туризму: наметово-гітарна романтика, приготування їжі на вогні чи саморобній печі, збирання дров, ходіння до джерел за водою й інші елементи забутого в місті «справжнього» природного життя. При цьому Ольвія позбавлена «нелюдської суворості» гір чи лісів, куди зазвичай ведуть туристські стежки. Навпаки, тут є всі ознаки «відпочинку на півдні»: гарний солоний лиман, безліч дешевих плодів і фірмове місцеве вино в продажу. І якщо туризм суспільно «некорисний», то в експедиції є щоденна «свята праця» на розкопі, котра дозволяє безпосередньо доторкнутися до історії і культури; змушує відчувати себе потрібним суспільству; а головне – об’єднує і здружує учасників цього «дійства». Розкопувальники приїжджають сюди з Києва, Луганська, Бердянська, Москви, Санкт-Петербурга, Йошкар-Оли й інших міст, що перетворює Ольвію на унікальний центр вільного спілкування.

Ще одна відмінність від туризму: в польовій археології немає постійної взаємозалежності й взаємовідповідальності, суворого дотримування певних правил: окрім декількох годин на розкопі, інший час ти нікому непідвладний. Можеш робити все, що спаде на думку. Ця свобода і є найпривабливішою рисою експедиційного життя. Ще під час туристичного буму 1950-х-70-х польові наукові дослідження використовувалися молоддю для тимчасового виходу з гнітючої «радянськості». Експедиції ще тоді перетворювалися на майже хіппові тусовки. І нині в такій якості вони стають усе популярнішими.

В Ольвії жартують, що досліджування античної пам’ятки пронизує розкопувальників еллінською емоційною свободою. Тут з’являється чудернацьке відчуття – ніби ти перебуваєш у храмі й на кладовищі одночасно – і це справляє величезний психологічний вплив. Особлива містика починається вночі, тому для «своїх» проводять нічні екскурсії заповідником. При цьому бувалі ольвіяни переказують безліч таємничих місцевих легенд – чималий за обсягом і оригінальний за символікою неофольклорний комплекс.

3.

Експедиції – свято археолога. А його будні починаються з так званої камеральної обробки знайденого матеріалу. Миття, зарисовка і ще десятки операцій з кожною річчю, з кожним шаром розкопу: тисячі зошитів, картотек, рулонів міліметрівки. Ця паперова канцелярія і є справжньою чорною роботою археолога. За кожною книгою чи музейною експозицією стоять роки доволі механічної праці.

Не дивно, що археологи, які стомлюються від паперового аналізаторства й безперервних логічних вирахувань, ставляться з надзвичайним пієтетом до експедиційного стилю життя.

Наостанок, не можна не згадати поетично-гітарну субкультуру, яка твориться археологами. Цікаво, що мертве місто Ольвію оспівують активніше і яскравіше, ніж деякі живі українські міста-мільйонники. Тому що вечірня гітара – глибокий і традиційний обряд, душевний центр експедиції.

Олександр Блок колись зауважив: «археолог завжди або закоханий, або поет». Що, взагалі-то, одне й те саме.

Опублiковано: № 5 (10) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007