Старенька, що називається, зажилась. У себе в селі до останнього прокидалася з півнями, давала лад хаті та господарству, і лише з приходом холодів дозволяла онукам забрати себе на зиму в місто. До кінця посту міська квартира вже «мучила» її ― хотілося на повітря, до землі, до своєї хатини, яку перед Великоднем потрібно і провітрити, і прибрати, і прикрасити. Але цієї весни додому її не відвезли ― ослабла бабуся. Ослабла раптово, наче сила залишила її так, як здувається розв'язана повітряна кулька. Спочатку вона вставала й ходила по квартирі, переважно до туалету й назад. Потім і цей шлях став для неї непосильним. Маленька й тиха, як хвора дитина, вона лежала у відведеній для неї кімнаті. Онуки вставали рано і, попивши чаю, поспішали на роботу та у справах. Правнук ішов до школи. Тому для бабусі найняли доглядальницю. В її кімнаті було чисто й тепло. Їла вона мало ― менше за дитину, її щоденним заняттям було дивитись у вікно навпроти й читати молитви по пам'яті.
Такою я й побачив її: всохлою, із загостреними рисами обличчя, вона лежала на спині, з поглядом спрямованим поперед себе. Мене запросили її причастити. Знаючи з досвіду, що люди часто кличуть священика до хворого тоді, коли той уже ні їсти, ні говорити не може ― тобто не може ні висповідатися, ні причаститися ― я запитав перед візитом, чи може вона сповідатися. «Вона в нас дуже набожна, і зараз тільки те й робить, що молиться», ― відповіла онука.
У домовлений день мене забрали з церкви і привезли до старенької. На моє прохання столик біля ліжка застелили, поставили запалену свічку та склянку, в якій на денці була тепла вода ― запити Причастя. Потім онука з чоловіком і доглядальницею вийшли, і ми залишилися вдвох.
«Ви чуєте мене, бабусю?» — запитав я. У відповідь вона кивнула й самими губами відповіла: «Чую». Тепер потрібно було ставити запитання, розпитувати про гріхи, про ту силу-силенну різних помилок, які свідомо й несвідомо вчиняють люди, і які, як кайдани на рабах, виснуть на людських душах. Я поставив перше запитання, друге... Старенька не відповіла. Вона продовжувала дивитися поперед себе, тільки руки склала долонями разом так, як їх складають на Заході, коли моляться. Це були руки, що працювали тяжко й усе життя. Я їх часто бачив ― ці руки старшого покоління: покручені ревматизмом, схудлі, з розпухлими венами; і завжди мені хотілося їх поцілувати. Історію ХХ століття з його «колективізаціями», «трудоднями», війнами, бідністю, мовчазним терпінням можна вчити, не читаючи книг, лише дивлячись на руки тих, хто все це пережив.
Бабуся раптом заворушила губами, і я схилився над нею, намагаючись почути хоча б слово. «За молитв святих отець наших, Господи Ісусе Христе, помилуй мене», ― бабуся молилася, молилася так, як її вчили батьки, або парох, з тими особливими виразами, які трапляються в старих молитовниках, виданих у часи Першої світової. Вона прочитала «Трисвяте», дійшла до «Отче наш» і прочитала Господню молитву чітко. Потім стала читати Символ віри. Я слухав. Там також траплялися старі слова, що збереглися ще з часів Димитрія Ростовського. Замість «нас ради» я почув «нас діля человік и нашого діля спасенія». Це було зворушливо та прекрасно. Людина на заході земного життя готувалася до зустрічі з Богом, і вже розмовляти не могла, але все ж спромоглася молитися. Людина молилася, повторюючи слова, з часів дитинства повторені вже не одну тисячу разів. Які гріхи вона вчинила? Які з них оплакала й висповідала? За які понесла очисні скорботи, ховаючи рідних, хворіючи, тяжко працюючи? Навряд чи я міг уже про це дізнатися. Але не можна було не причастити цю всохлу й безпомічну жінку, що лежала перед моїми очима й молилася, склавши по-дитячому руки.
Не повертаючи голови й не змінюючи виразу обличчя, вона трішки відкрила рота, щоб прийняти Святі Тайни. Потім покірно запила, два рази ковтнувши теплої води зі склянки, яку я підніс до її вуст. Коли я став читати «Нині отпущаеши», бабуся, немов закінчивши роботу і збираючись відпочити, закрила очі й простягла руки вздовж тіла.
Прощаючись, я поговорив із онукою про те, як чинити «в разі чого», і, відмовившись від чаю, попросив відвезти мене в храм. Поки ми їхали вузькими вулицями перевантаженого автомобілями міста, мені хотілося думати про Марію Єгипетську, яка просила Зосиму перед тим як її причастити, прочитати молитву Господню та «Символ віри».
Бабуся відійшла на Світлій седмиці. Ми з псаломщиком співали над нею Великодній канон, і здавалося, що вона ось-ось відкриє вуста й почне пошепки повторювати за нами: «Смерті празднуєм умерщвленіє, адово разрушеніє, іного житія вічнаго начало і, іграюще, поєм Виновнаго...»
На дев'ятий день онука з чоловіком і сином були в нас у храмі, і ми служили панахиду. Так само було й на сороковий. У сороковий день після молитви я запитав онуку як їхні справи, як життя, як правнук пережив смерть бабусі.
― Усе добре, отче, ― відповіла вона, ― тільки здається, наче в нас щось забрали. Бабця (вона назвала її по-місцевому) не могла нам уже нічим допомогти. Та ми й не хотіли від неї ніякої допомоги. Але за ті кілька місяців, що вона в нас доживала, у нас налагодилися справи ― і в мене в бізнесі, і в чоловіка на роботі. А тепер наче важче стало, проблеми ― одна за іншою. Може, нам хтось «наробив» якихось пакостей?
Ми розмовляли з нею хвилин десять, і я спробував розвіяти її підозри в чиїсь недоброзичливості чи ворожбі. «У вашому будинку, — сказав я їй, — кілька місяців творилася смиренна та безперервна молитва. А тепер молитва припинилася. Шукаєте допомоги ― починайте молитися самі, як молилася вона».
На тому ми тоді й розлучилися. Я дав собі слово не забути цей випадок і неодмінно розповісти про нього парафіянам. Розповісти про те, якою корисною може виявитися, здавалося б, зовсім безпорадна людина, і про те, що «безболісна, неганебна, мирна кончина» є, і ми не даремно так часто про неї молимося.
