Втеча романтиків

Щоразу, коли знімаємо з полиці книгу, ми на час відсторонюємося від накопиченої роботи, обідів, магазинів, дерев та неба за вікном. Подорожуючи у просторі й часі, розмотуючи клубки сюжету, блукаючи лабіринтами чиїхось літературних фантазій, чи не зникаємо ми зі свого власного життя? Чи справа у «пункті призначення», куди манять нас автори?..

Куди бігти?

Зовсім недавно довелося мені бути на районному конкурсі наукових робіт школярів. Хочеться написати «на науковій конференції», та ні, на мій превеликий жаль, скрізь і в усьому в нас тепер конкурс. Та це до слова, а згадую я цю подію у зв’язку з однією науковою роботою, яка була присвячена витокам і попередникам літератури кіберпанку.

Тоненька розумненька дівчинка, яка мені надзвичайно сподобалася, стверджувала, що попередники цього явища ― романтики, зокрема, Гофман. У нього вперше з’явилися механічні ляльки, а потім уже в літературу ввійшли роботи, а за ними й андроїди. У всі часи люди тікали від дійсності. Зараз у певному колі людей ця втеча відбувається у віртуальний світ, у «розширення свідомості» (― Ви наркотики маєте на увазі? ― Так, ― відповідає дівчинка на моє побіжне запитання).

До кінця дня я подумки поверталася до почутого й погоджувалася з автором. Заміна теоцентризму антропоцентризмом ще в епоху Відродження призвела до того, що людство у мистецтві відображає все більш непривабливі свої сторони, та й саме по собі з часом не стає кращим. І яка різниця, в який глухий кут тікати?

Лише на ранок наступного дня я зрозуміла, яку страшну неправду про Гофмана вчора почула. Механічна лялька Олімпія, персонаж однієї з найстрашніших новел Гофмана «Піщана людина», ― прокляття головного героя, причина його божевілля та загибелі, а студент Ансельм із «Золотого горщика» або поет Бальтазар із «Крихітки Цахеса», що їх автор згадувала як приклад людей, котрі тікають від дійсності, тікають від регламентованої, позбавленої новизни й таємниці, лялькової обивательщини у таємничий і прекрасний, чарівний і живий світ природи. Хоча за буквою літературознавчого визначення все правильно: романтичний герой у конфлікті з дійсністю і тікає від неї.

Мені завжди здавався дещо нудним інший романтик Байрон зі своєю «світовою скорботою», та я радо погоджуюся з тим, що роздивився у Байроні та йому подібних Честертон.

«Чистий істинний песимізм рідко буває популярним. Дізнатися про повну беззмістовність і безвихідність буття анітрохи не приємніше, аніж дізнатися про холеру чи про власний смертний вирок. Песиміст буває популярним не тому, що він усе відкинув, а тому, що він щось прийняв.

Саме це сталося з Байроном та байроністами. Якщо людина гуляє одна на березі розбурханого моря, якщо вона любить гори, вітер і тугу диких місць, ми можемо з певністю сказати, що вона дуже молода і щаслива. Чорний колір байронізму ― занадто густий червоний. Молоді чоловіки тих років любили похмуру безпритульність скель, тому що в холоді та пітьмі їхні серця палали яскраво, наче смолоскипи чи багаття.

Нові песимісти анітрохи на них не схожі. Їх ваблять не прості стихії, а складні примхи сучасної моди. Байронізм повставав проти штучності, новий песиміст повстає в її ім’я».

Отже, зовсім не байдуже, куди бігти: місцем утечі може виявитися сад, а може комірчина. Різновид романтичної втечі в літературі ― історичні романи. Вальтер Скотт тікав із дев’ятнадцятого століття в тринадцяте до лицарів, Сенкевич із двадцятого до перших християн. Та й щоразу, знімаючи з полиці книгу, скажімо, Шекспіра, ми на деякий час тікаємо від нагромадженої роботи, обідів, крамниць, дерев і неба за вікном. Як писав Арсеній Тарковський:

Я вызову любое из столетий,

Войду в него и дом построю в нем.

Шанувальники наукової фантастики та «фентезі» тікають у світи, яких не було, але, читаючи «Соляріс» Лема, не тікають від совісті, а, читаючи «Хроніки Нарнії» Льюїса, не тікають від Бога. Не у жанрі справа.

Грати, а не намагатися виграти

Та повернімося до того, що втеча від життя зумовлена його неприйняттям (реальним чи вигаданим, хочеться зауважити). Можливо, тому, що я пам’ятаю, як подобалися мені в шістнадцять років блоківські рядки про безвихідь і беззмістовне тьмяне світло, і як ця моя пристрасть легко співіснувала з переконаністю, що от-от накотиться запаморочливе небачене й небувале щастя, мені думається, що мила дослідниця кіберпанку й Гофмана не була щирою, коли казала мені вже в кулуарній розмові про безрадісність життя. Ця Лорелея у важких черевиках напевне радіє колу друзів-однодумців, які, вірогідно, є інтелектуалами і, ймовірно, почуваються особливими, обраними. Розмовляючи зі мною, дівчинка буцімто ввічливо закривала двері: все одно не зрозумієш, нецікаво витрачати час на тебе, чужу.

Треба сказати, що коли людина тікає від стереотипів суспільства споживання, то причина її втечі викликає повагу. Найкращою книгою про таку втечу здається мені «Над прірвою в житі» Селінджера. В цій книзі утікач ― самотній невдаха, і, відповідно, у ній немає холодної погорди обраності або обраного кола. Герой цієї книги Голден Колфілд ― шістнадцятирічний хлопчина, якого вигнали з чергової елітної школи. Дія повісті вкладається у два дні його повернення до Нью-Йорку. Колфілд не лише багато чого не приймає, він багато що любить. Пам’ятаєте, за що Голден любив Джейн Галахер? Коли вона грала в шашки, гарно розставляла дамки в останньому ряду. Те, що Джейн просто грає, а не намагається вигравати, робить її дивовижно несхожою на інших, тих інших, про яких Голден розмірковує, чекаючи на свою подружку у вестибюлі жіночої школи: «Загалом видовище було приємне, якщо ви розумієте, про що я. Але з іншого боку, навіть гнітюче, бо щораз наводило на думку: а що ж з усіма ними буде? Тобто коли вони позакінчують свої школи, коледжі тощо. Більшість із них, мабуть, повискакують заміж за яких-небудь гидких типів. За тих, у кого на язику тільки й балачок про те, скільки літрів бензину на стільки-то миль пожирає їхня дурнувата машина. За таких типів, які закопилюють, мов діти, губи, коли виграєш у них не лише в гольф, а й у якусь дурнувату гру типу пінг-понгу. За дуже підлих типів. За типів, котрі ніколи жодної книжки не прочитали. За жахливих зануд...»

Цитувати Селінджера ― справа невдячна, оскільки з вирваної цитати може видатися, що герой озлоблений, а насправді озлобленості в ньому немає: «Може, не варто надто шкодувати, якщо якась гарненька дівчина вийде заміж за нудного типа ― загалом, вони доволі безпечні, а може, потайки вміють добряче посвистіти абощо. Хтозна, не мені судити».

Герой Селінджера ненавидить будь-яку фальш чи, як він каже, «липу», любить малюків і мріє ловити їх над прірвою в житі. Ми розуміємо, що це ― прірва дорослого життя, сповненого гонитвою за речами, вічним змаганням і «липою».

Та є ще одна прірва, на яку вказує Голдену його вчитель Антоліні. Він каже: «Може навіть, ти докотишся до того, що в тридцять років невилазно сидітимеш у якомусь барі й ненавидітимеш кожного, хто скидатиметься на колишнього футболіста з університетської команди. Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши пошук».

Куди повернутися?

Якщо зовсім не все одно, куди і як саме бігти, то головне все ж таки, куди і як саме повернутися.

Може, поглянемо, що каже про це література, яка називається реалістичною і претендує бути об’єктивною картиною життя? Куди й заради чого прямують її герої? Свідомо відкинемо історії про поразки людей, яких виснажують пристрасті.

Безумовно правим і вартим наслідування здається багатьом Мартін Іден, народжений «натхенним реалістом» Джеком Лондоном. У книзі змальована історія людини, яка сама себе створила. Перетворення простого моряка, захопленого дівчиною із буржуазного кола (йому це коло видається розумним і витонченим), у відомого письменника шляхом каторжної праці здається реалізацією мрії багатьом цілеспрямованим молодим людям. А потім замість перемоги «американської мрії» Джек Лондон, викликаючи гірке непорозуміння багатьох читачів, доводить свого героя до самогубства: раптова любов до нього всіх, обумовлена зливою грошей і слави, розчаровують його в людях до відчаю.

Можливо, мужня посмішка Гемінгвея, який створив образ незламаної людини, приховує в собі розгадку того, куди слід повернутися? Тільки чому його зараховують до «втраченого покоління» і чому його життєва позиція не врятувала його самого від божевілля і самогубства?

Ми не підемо блукати сипучими пісками із Сартром і Камю, які виявили і сповістили, що життя беззмістовне, що людина «створена у свободі й покинута в ній».

Якщо ми спробуємо знайти радісні книги в літературі дев’ятнадцятого і двадцятого століть, то це будуть книги, у яких дихає великодушність і шляхетність, сердечне співчуття, і милосердна тепла любов.

Є в Бальзака оповідання «Обідня безбожника», яке краще, за моїми пристрасними мірками, за його романи. У цьому оповіданні сорокарічний водонос із дивовижним тактом і великодушністю допомагає бідному студенту, а студент, ставши медичним світилом відповідає йому справжньою і глибокою вдячністю.

Історія про те, як єпископ Бенвеню зі «Знедолених» Гюго подарував каторжнику вкрадене ним срібло; безумовно довірливі й добрі герої Діккенса; стосунки старого і хлопчика з гемінгвеєвської повісті «Старий і море» ― ось приклади тієї літератури, яка відводить від відчаю, а не у відчай занурює.

Я свідомо обійшла зараз російську літературу, в якій очевидна вірність православним цінностям. Матрона з оповідання Солженіцина, лєсковські дурники, князь Мишкін Достоєвського чи Альоша Карамазов відігрівають серце й перемагають без намагань перемогти.

Усе здорове, що є в літературі, або прямо закликає до добра, самовідданості та любові, або розповідає, як без них нестерпно. У хорошій літературі ми радіємо відблискам того Шляху, Істини й Життя, без яких життя ― пекло.

І не так важливо, під які літературознавчі визначення ми підпадемо: будемо схожими на романтичних вигнанців чи нас можна буде назвати «типовими представниками» ― ми залишимося утікачами й вигнанцями, поки не повернемося в дім Батька, не станемо гілками на Лозі, не збудуємо свій дім на Камені.

Опублiковано: № 5 (29) Дата публiкацiї на сайтi: 13 December 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
13:53 16.12.2009 | Соловьев
Автор блистательно актуализирует хиты письменной мудрости в споре с девушкой.А надо ли ей то "прекрасное" от Гончаренко, как нужен ли Базарову был Пушкин? Пока поколение "в ботинках" ищет экстрим в литературе, а пойдет ли оно с гордо поднятой головой на эшафот за расстрел императора?

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: