Біла Справа: Південь

За три дні листопада 1920 року із Севастополя та інших портів Криму вийшло в напрямку Туреччини більше ста кораблів, перевантажених пасажирами. Вони вивозили майже 90 тисяч осіб. Нарешті, 14 листопада організатор цієї унікальної за успішністю евакуації, правитель Криму і «білий» головнокомандувач Петро Врангель, останнім пройшов через колонаду севастопольської Графської пристані і піднявся на борт судна. Біла Справа в європейській частині Росії завершилася.

Д. Белюкін «Біла Росія. Исход»

Громадянська війна в Росії (і в тих країнах, які до цього були Росією) перш за все була епідемією. Шаленим масовим божевіллям — з прагненням безперервних убивств, садистських катувань і руйнувань, — що охопило мільйони людей найбільшої у світі країни. Бачити у взаємовинищуванні червоних, білих і селян-анархістів лише логічні політичні, соціальні, етнонаціональні причини або, тим більше, підступні дії окремих іноземних і місцевих організацій — означає пояснювати бурю на морі діями кораблів або землетруси — будівництвом на поверхні.

«Я йшов попереду своєї першої гармати, ретельно вибираючи шлях між трупами, щоб провести батарею, не роздавивши їх, — згадує білий артилерист. — А позаду мене мої їздові намагалися наїхати колесом на голову, і вона лускалася під колесом, як гарбуз. Зрештою, я поїхав далі вперед, аби не чути цього жахливого хрускоту і гидкого реготу, коли ще не зовсім мертвий червоний сіпався в конвульсії». Такий ступінь аморальності, як у цих їздових, був у ті роки не надзвичайним відхиленням і не приводом для огидного вихваляння у вузькому колі — а цілком масовим і рядовим світовідчуттям.

Ще більш яскравий епізод з мемуарів: молодий білий офіцер спитав, чому серед тіл на полі шабельного бою немає обезголовлених. Старий офіцер змалював молодому техніку відтинання голови шаблею — після чого, побачивши поруч полоненого червоного, «зайшов за спину комісара і сухим горизонтальним ударом відтяв йому голову, яка покотилася на траву. Усе це відбулося не зі зла, просто як демонстрація хорошого удару». І це, повторимося, не унікальне бузувірство, поодинокі носії якого трапляються, на жаль, в усі часи у будь-якому великому гурті. Ні, таким був, даруйте, нормальний побут і звичне розуміння життя для мільйонів людей епохи Громадянської війни, для абсолютної більшості її учасників.

Хаос у дзеркалі Михайла Алексєєва

Генерал Михайло Алексеєв

На момент Жовтневої революції шістдесятирічний Михайло Алексєєв вважався найбільшим військовим авторитетом Росії. І недарма: цей генерал був реальним головнокомандуючим (з літа 1915 до літа 1917 року) всієї російської армії на фронтах Першої світової. Із цієї посади його зняв Тимчасовий уряд, схоже, лише за принципом «замінити всіх сподвижників колишнього царя».

У перші тижні після Жовтневої революції, коли ще мало хто зрозумів, що змінилися епохи, популярний серед патріотів Алексєєв першим пішов на підготовку озброєного угруповання для війни всередині своєї держави. Він, як і весь вищий генералітет, краще за інших здогадувався, як саме реалізують більшовики свій переможний лозунг «геть війну» (переможний, оскільки на бік більшовиків було залучено безліч військових частин у десятках міст, які й встановили майже скрізь більшовицьку владу в листопаді-грудні 1917 року). Щоб вийти з війни, більшовики могли зробити лише одне: укласти мир з колишнім військовим ворогом, Німеччиною, розрахувавшись з нею за її військові втрати російськими землями, очевидно, західними, тобто майже всією Україною. Саме так більшовики й учинили вже через чотири місяці після революції, уклавши з Німеччиною Брестський мир.

Звісно, більшовики знали, що в найближчі місяці після такого «миру» організують революцію в самій Німеччині, через яку німці змушені будуть негайно залишити Україну. Але для інших спостерігачів у 1917 році успішність соціалістичної революції в Німеччині була ще неочевидною. Тому, не бажаючи миритися з прогнозом зрадницької угоди з ворогами, за перші тижні листопада 1917 року генерал Алексєєв зібрав до своєї таємної «алексєєвської організації» кілька сотень військових добровольців.

Хаос у дзеркалі Олексія Каледіна

У той самий момент п’ятдесятишестирічний Олексій Каледін у званні отамана очолював і армію, і територію козачого Дону. Він єдиний із впливових «губернаторів» одразу впевнено заявив про невизнання більшовицької революції. Звісно, саме до нього, на Дон, уже в середині листопада 1917 року — всього за два тижні після більшовицького перевороту — прибув і Михайло Алексєєв, і таємно зібраний ним загін. Тут і продовжився добровільний запис усіх охочих до першого військового угруповання, яке дуже швидко отримало назву «білих сил».

У грудні 1917 року, коли білі набрали до угруповання лише близько двох тисяч осіб, вони здійснили перше «завоювання» — віднявши у більшовиків незахищений сусідній Донбас. Зрозуміло, у стратегічно важливий вугільно-металургійний район уже за місяць наїхали доволі численні загони Червоної гвардії. Вони до кінця зими 1918 року витіснили білі сили не лише з шахтарського краю, але й із самого козачого Дону. Донські козаки — всупереч поглядам свого отамана — переважно зайняли нейтралітет, до білих сил не вступили і «мовчки» прийняли прихід червоних. Перед відступом білих з козачої столиці Новочеркаськ, Олексій Каледін у лютому 1918 року застрелився.

Хаос у дзеркалі Лавра Корнілова

Генерал Лавр Корнилов

Сорокасемирічний Лавр Корнілов, генерал-сибіряк напівмонголоїдної зовнішності, на момент Жовтневої революції сидів у в’язниці. Він устиг кілька місяців побути головнокомандувачем російської армії (влітку 1917 року) і спробував підняти військове повстання проти Тимчасового Уряду Керенського — проте невдало. Після перевороту більшовиків охоронці випустили його на волю.

Популярний у військах генерал Корнілов швидко зібрав озброєний загін антибільшовицької спрямованості — і відбув туди ж, куди і його попередник Алексєєв: на Дон, до Каледіна. Там «корніловці» злилися з «алексєєвцями», і разом з іншими добровольцями це угруповання незабаром офіційно отримало назву «Добровольча армія» («Добрармія»), хоча за чисельністю вона спочатку не перевищувала трьох батальйонів. Очолив армію як бойовий стратег Лавр Корнілов; генерал Алексєєв зосередився на питаннях фінансів і постачання армії.

Та коли червоні за два-три місяці, у лютому 1918 року, витіснили білих з їхньої першої бази, Дону — тоді добровольці (тут і далі так називаємо воїнів Добровольчої армії), котрих на той час було вже близько чотирьох тисяч, вирушили в знаменитий Перший Кубанський похід березня-квітня 1918 року. Це був рейд із Дону на Кубань і назад, відомий як Льодовий похід — весна видалася вкрай холодною і сніжною.

Серйозного стратегічного значення Льодовий похід не мав. На об’єднання з добровольцями пішов лише невеликий кубанський загін, ще й обставивши це з’єднання масою умов. Справа в тому, що більшість донських і кубанських козаків не вважала себе частиною російського народу — вони, переважно, прагнули скористатися змінами для встановлення на своїх землях власного автономного ладу. Тим не менше, саме виснажливий Льодовий похід — хоч у ньому загинуло більше половини його учасників, включаючи Лавра Корнілова — продемонстрував Росії саму можливість збройної боротьби з червоними військами, створив бойову традицію та бойовий образ Білої армії.

Після Корнілова новим головнокомандувачем став Антон Денікін.

Хаос у дзеркалі Петра Краснова

Генерал Пётр Краснов

Сорокавосьмирічний козачий генерал Петро Краснов ще в перші чотири дні після більшовицької революції був єдиним, хто відгукнувся на наказ Керенського — захопити бунтівний Пітер. Він зміг повести всього шістсот кавалеристів (решта козаків його корпусу, розквартированого за сто кілометрах від столиці, відмовилась). Звісно, на пітерській околиці цей «Похід Керенського-Краснова» закінчився швидкою поразкою за рахунок значної переваги в чисельності більшовицького загону. Після чого і цей генерал опинився на батьківщині своїх предків, на Дону.

Незабаром, у лютому 1918 року, після захоплення Дону більшовиками, вони розгорнули там каральний масовий терор. Проте недаремно цей край складався із суцільно озброєних сімей — уже за місяць, у березні 1918-го, козаки повстали на чолі зі своїм новим отаманом Петром Красновим. Вони вигнали радянську владу з декількох великих станиць — однак сили були надто нерівними, повстанцям загрожувала поразка та ще страшніший терор після неї.

Тоді Краснов за прикладом більшовиків уклав мирний договір з німцями, які вже захопили всю Україну й підійшли до кордонів Дону. За допомогою німецьких загонів козаки до травня 1918 року витіснили червоних з усієї території Війська Донського, з Ростова й Новочеркаська.

З одного боку, це дало можливість повернутися на Дон на відпочинок виснаженим учасникам «білого» Льодового походу. Але з іншого боку, з цих пір «головна надія білих» — допомога Англії і Франції — усе друге півріччя 1918 року стримувалася союзом донський козаків з німцями (адже до листопада 1918 року в Європі ще продовжувалась Перша світова війна, де німці були ворогами англійців і французів).

Через цю та інші причини Краснов із козаками до кінця 1918 року воював окремо від Добровольчої армії. А коли наважився об’єднати козачі й білі сили — змушений був одразу піти у відставку і залишити Росію. Проживши чверть століття в еміграції, на схилі літ Краснов ще встиг взяти участь у формуванні російських загонів, які воювали в Другій світовій війні за гітлерівську Німеччину; а по закінченні війни 77-річний Краснов, який здався у полон, був повішений у СРСР.

Хаос у дзеркалі Михайла Дроздовського

Генерал-майор Михаил Дроздовский

Одночасно з Льодовим походом цікавий рейд провела добровольча антибільшовицька група, набрана з російських військ, що нудилися без діла на румунському фронті, у Молдавії. Майже тисяча воїнів на чолі з молодим (36 років) уродженцем Києва та польсько-українським шляхтичем за походженням Михайлом Дроздовським успішно перетнула весною 1918 року всю південну Україну, розбиваючи дрібні червоні загони.

Після цього «дроздовці» влилися в Добровольчу армію, яка саме тоді повернулася після Льодового походу на звільнений Дон. Під час короткого травневого перепочинку запис добровольців відновився. У результаті чисельність армії досягла 8 тисяч осіб.

Потім усе літо 1918 року добровольці присвятили Другому Кубанському походу — оскільки тоді, за прикладом донців, кубанське, а за ним і терське козацтво масово піднялося на повстання проти радянської влади. Відносно невелика Добрармія завдяки таланту Дроздовського та інших воєначальників тричі розбивала майже вчетверо більші червоні армії — і в серпні 1918 року очистила від червоних усю Кубань до Новоросійська.

Потім, восени 1918 року і взимку 1918-1919 років,білі успішно зайняли Північний Кавказ. При цьому в напружених боях з червоними миттєво висунувся генерал Петро Врангель, який приєднався до Білої армії лише у вересні. Справа в тому, що Врангель був значно кращим професіоналом в організації великих мас кінноти та її шабельних боїв, ніж Денікін. А кавалеристи завдяки мобільності та швидкості зіграли в цій війні суттєво більшу роль, ніж у попередніх і наступних війнах.

У результаті на початок 1919 року створилося щось схоже на окрему білогвардійську південну державу: від Дону до Новоросійська і від Тамані до Дагестану. Головним же наслідком Другого походу стало багаторазове збільшення чисельності добровольців — до 40 тисяч осіб.

А ось серед керівників Білої Справи після літньо-осінньої кампанії 1918 року були надто вагомі втрати. Восени від хвороби помер Михайло Алексєєв, а незабаром загадково помер від незначного поранення Михайло Дроздовський.

Одночасно з літа 1918 року до початку 1919 року донські козаки на чолі з отаманом Петром Красновим вели свою війну — здійснили три рейди на поволзьке місто Царицин (нині Волгоград). Проте відібрати його у червоних, очолюваних у цьому місті невідомим тоді Сталіним, жодного разу не змогли.

«Осінь» проти «весни»

Незважаючи на всі тимчасові успіхи, Біла Справа «на півдні Росії» зовсім не мала шансів на повну перемогу. По-перше, у чисельності й озброєності у білі дуже відставали від червоних. Чим більші території білі займали, тим меншими ставали їхні бойові загони.

По-друге, козацтво Дону і Кубані, становлячи з осені 1918-го більшість у білих арміях, діяло навіть в їхньому складі свавільно, сепаратистськи, ставлячи під удар загальний успіх.

По-третє, масовий розстріл полонених білими не сприяв переходу на їхній бік місцевих селян, силоміць рекрутованих червоними — а таким чином білі могли б збільшити чисельність війська вдесятеро.

По-четверте, активісти Білої Ідеї поділялися на носіїв двох дуже різних «ідей» — консервативних монархістів і лібералів різко антимонархічного складу. А це загрожувало конфліктами (між лібералом головкомом Денікіним — і монархістами Алексєєвим, Келлером, Дроздовським, пізніше Врангелем).

Нарешті, по-п’яте, білі аж до 1920 року не мали чіткої програми мирного життєвого устрою на зайнятих ними територіях — а невиразна ідея відновлювати старий порядок не подобалась на Русі вже майже нікому. Тоді як червоні при всіх жахливих недоліках їхньої програми все ж її мали і невпинно розробляли. Іншими словами, тут змагалися «весняна» червона сила, яка утверджувала бодай на словах новий «шлях до щастя» — і безсумнівно «осіння», біла сила, багатьом люба, але яка не мала явної енергії життєствердження, котру могли б відчути маси людей, не втягнутих у війну.

Загалом, якби не військові події, що почалися з травня 1918 року від Поволжя до Сибіру, а з листопада 1918 року перетворилися на білий Східний фронт під командуванням Олександра Колчака (про це ми докладніше розповімо в наступній статті), що відтягли чималі сили червоних на схід — Біла Справа могла завершитися набагато раніше.

Хаос у дзеркалі Антона Денікіна

Генерал-лейтенант Антон Денікін

У грудні 1918 року міжнародне становище змінилося: у Німеччині відбулася революція, німецькі війська відразу залишили Україну та Дон. І на козачий край знову ринули червоні армії, змітаючи загони козаків і розгортаючи неймовірно кривавий терор у захоплених станицях.

У цій ситуації ті донці, які хотіли активно воювати, нарешті вирішили об’єднатися з добровольцями. Об’єднані війська назвали Збройні Сили Півдня Росії (ЗСПР), це угруповання очолив командир Добрармії сорокап’ятирічний напівросіянин-напівполяк Антон Денікін. Уже незабаром його війська почали мобілізувати, як і червоні, до свого складу селян та міщан.

Тим часом, коли німці залишили Київ, місто від військ Петлюри захищав «монархічний» проросійський загін — генерал Федір Келлер замислив під владою німців і Скоропадського зібрати майбутню частину Білої Армії, але не встиг її сформувати. Маленький загін Келлера успіху не мав, а його самого незабаром було вбито.

На початку 1919 року почався нетривалий розквіт Білої Справи в європейській частині Росії. Справа в тому, що після відходу німців у листопаді-грудні 1918 року французькі й грецькі війська та флот зайняли Одесу, Херсон, Миколаїв, порти Криму; англійський і французький флот увійшов до Севастополя. А в північних портах Архангельська та Мурманська англо-американський десант тримався ще з весни-літа 1918 року. Та й Балтійське море контролював англійський флот, який часто нападав на флот червоних.

Утім, європейські «інтервенти» вглиб України і Помор’я не просувалися. А вже через півроку, у квітні 1919 року, з наближенням переважної кількості сил червоних, європейці залишили всі порти й евакуювалися в повному складі. Але головне, що за цей час армія Денікіна на півдні отримала через чорноморські порти від Англії та Франції величезну кількість зброї, боєприпасів, спорядження.

Тієї ж весни 1919 року в тилу червоних почалася низка серйозних збройних повстань «зелених», селян-анархістів. В Україні діяли проти більшовиків цілі селянські армії Махна, Григор’єва, Зеленого. На Дону почалося Вешенське повстання 40-тисячної козачої армії, розлюченої після масового геноциду тут з боку червоних («розкозачування», яке проходило взимку 1918-1919 років). Одним із керівників вешенських козаків-повстанців був Харлампій Єрмаков, який став прототипом героя «Тихого Дону» Григорія Мелехова.

Врешті, на півночі з Естонії (уже незалежної) у травні 1919 року виступив російський корпус, який відійшов у цю країну після більшовицького перевороту; втім, цю загрозу червоні швидко ліквідували. Тоді ж з боку Карелії діяв проти червоних і невеликий російсько-фінський добровольчий загін («білофіни») — проте й він успіху не мав.

І все ж на мить здалося, що успіх Денікіна близький. Весною і влітку 1919 року прекрасно озброєні білі армії швидко зайняли Донбас, Харків (при цьому відзначилась група військ під керівництвом Володимира Май-Маєвського), а потім і всю східну Україну аж до Києва. Одночасно білі захопили і всю південну Україну до Одеси, а також Крим, де до цього діяв власний крайовий уряд. І на сході генерал Врангель нарешті завоював червоний «міцний горішок», місто Царицин, який раніше тричі не давався білим арміям.

Хаос у дзеркалі Володимира Май-Маєвського

Генерал-лейтенант Володимир Май-Маєвський

Влітку 1919 року головнокомандувач ЗСПР Денікін формально визнав «верховним правителем» Олександра Колчака. Той очолював війська, котрі боролися з червоними від Поволжя до Сибіру (та вже з травня 1919 року безперервно відступали під ударами червоних на схід, за Урал).

Однак від військ Колчака війська Денікіна були весь час відділені червоними силами в Поволжі. Генерал Врангель, який став уже другою особою після Денікіна, конфліктував із ним, оскільки наполягав на необхідності прориву основними білими силами до Колчака, який тоді саме відступав, з метою створення з ним єдиного фронту з опорою на уральський, а не на донсько-кубанський регіон.

У випадку реалізації проекту Врангеля з’явилися б шанси створення окремої білої урало-сибірської держави, захопити яку червоним було б уже значно складніше, ніж розбити одного Колчака (усе-таки через гірські ліси й болота Уралу армії могли рухатися всього двома магістральними дорогами, а не з усіх боків, як у степах, де маленька Біла армія була беззахисною перед зростаючою міццю армії Червоної).

Але Денікін наполіг на власному плані, знаменитій «московській директиві». Вона полягала в потужному рейді на Москву ударної сили білих під командуванням п’ятдесятирічного генерала, вихідця з «дроздовців» і польсько-білоруського шляхтича за походженням Володимира Май-Маєвського. Восени 1919 року Май-Маєвський зумів відвоювати у червоних Курськ, Воронеж, Орел (і цьому не зміг перешкодити навіть його сумнівний ад’ютант, червоний агент, який став прототипом героя фільму «Ад’ютант його ясновельможності»). До Москви залишалося 400 кілометрів.

Одночасно на півночі з Естонії знову виступила велика російська армія (командир — Микола Юденич), яка зуміла дійти до Петрограда і навіть зайняти околиці міста. Та вже незабаром червоні цей загін розгромили.

Тим не менше, під час одночасних рейдів Май-Маєвського на Москву, Юденича на Петроград та успішного захоплення Денікіним Києва й Одеси більшовики відчули близьку поразку. Червона влада в Москві почала підготовку до евакуації та переходу в підпілля.

Проте після всього цього стратегічної поразки взимку 1919-1920 років зазнала не Червона, а Біла армія. І зерно її поразки містилося в її ж успіхах. По суті, ЗСПР, виконуючи денікінську директиву, повторили помилку Наполеона в Росії.

Спокусившись з невеликою армією на надто велику територію, при цьому розтягнувши головну ударну силу вузькою смугою далеко на північ, білі розсіяли та знесилили війська. Вони й стали здобиччю червоних загонів, що напали в грудні 1919 року одночасно з різних боків. Адже ж тоді, після ударної червоної мобілізації під девізом «Усі на боротьбу з Денікіним», чисельність та озброєність червоних у порівнянні з білими стали стрімко зростати.

Так у жовтні-грудні 1919 року червоні без зусиль відбили Київ та Харків у розрізнених білих груп і погнали їх далі на південь (разом із денікінцями як військовий лікар тоді пішов з Києва на Кавказ Михайло Булгаков). Через небезпеку оточення величезними силами червоних білі загони більше не могли рухатися далі на північ від Орла і нижнього Поволжя й почали стрімко відкочуватися до Чорного моря — до Кубані, Криму й Одеси.

Через військові невдачі — а головне з огляду на тяжку недугу алкоголізму — генерал Май-Маєвський був з посади воєначальника звільнений. А вже рік по тому «Май», як називали його у військах, помер від розриву серця у Севастополі, у день Виходу білих з Криму. Утім, причина його смерті того бурхливого дня залишилась загадкою — низка істориків твердить, що генерал застрелився. У будь-якому випадку, катастрофи Виходу Володимир Май-Маєвський пережити не зміг.

Хаос у дзеркалі Якова Слащева

Генерал-лейтенант Яков Слащьов

У ці ж грізні для білих дні потужне червоне угруповання під командуванням «юного» (26 років) командарма Михайла Тухачевського розбило білі сили, що саме відступали, на дві частини. Після чого зухвало й стрімко прорвалося в саме серце білих територій, до Ростова. Потім цього обидві половини прорваного білого фронту під загрозою оточення за лічені дні відкотилися на Кубань.

Особливий успіх супроводжував червону Першу Кінну армію під командуванням Семена Будьонного. Проти нього на білому фронті припала смуга відповідальності загонів кубанських козаків, багато з яких втратили надію на Білу Справу (хоч і співначальник військ, Петро Врангель, на знак поваги до козаків носив саме кубанську форму: черкеску з газирями). Кубанці не стали захищати свою територію і в січні-лютому 1920 року масово здалися червоним. Залишки Білої Армії, 33 тисячі осіб, відступили до Новоросійська.

Звідти в березні 1920 року після невміло організованої евакуації («новоросійська катастрофа» із загибеллю багатьох сотень евакуантів) залишки ЗСПР переправилися до Криму, а цивільні й духовні особи — за кордон. Аналогічно зробили й нечисленні білі частини, що відкотилися до Одеси.

А Крим у цей час утримувався від вторгнення червонх — завдяки героїчній боротьбі білих загонів під керівництвом молодого (33 роки), дуже популярного і скандально відомого своїми дивацтвами та походеньками Якова Слащева.

У подальшому Слащев охоронятиме білий Крим і здійснюватиме вилазки за його межі, фактично очолюючи «врангелівську армію» ще більше, ніж півроку. Однак його амбіції, втручання у внутрішню політику білого Криму 1920 року та хвороба, подібна до проблем Май-Маєвського (через біль після одного з дев’яти своїх поранень Слащев почав вживати наркотики і захопився ними), змусили в серпні 1920 року звільнити і цього генерала.

Після кількох років еміграції Яків Слащев-Кримський повернувся до СРСР, де невдовзі був убитий — за офіційною версією, «месником за смерть брата, який був повішений Слащевим».

Хаос у дзеркалі Петра Врангеля

Генерал-лейтенант барон Петро Врангель

У квітні 1920 року Антон Денікін, програвши «свою» війну, свою директиву, пішов з посади командувача ЗСПР та емігрував. Він проживе ще майже тридцять років і мирно помре вже після Другої світової — у США.

А у володінні білих у європейській частині Росії залишився лише один півострів, якому судитиметься на півроку стати останньою «білою» державою. Новим командиром і одночасно правителем Криму в тому ж квітні 1920-го став сорокарічний генерал Петро Врангель. Його столицею був обраний Севастополь.

Весною-влітку 1920 року Врангель, його міністри й сподвижники готували і вводили в дію різноманітні реформи, вели дипломатичні переговори невійськового характеру, успішно налагоджували життєдіяльність Криму. Іншими словами, тут уперше білі сили запропонували позитивну життєву програму — якої так не вистачало цій армії в попередні два з половиною роки війни.

Утім, це була лебедина пісня. Неминучий швидкий результат був зрозумілий одразу. Вже з початку свого правління в Криму Петро Врангель готувався до Виходу — десятки кораблів у портах, передусім у Севастополі, були завантажені вугіллям і трималися багато місяців на одному місці у повній готовності до відплиття. У Севастополь на прохання Врангеля підійшли й іноземні судна для тієї ж мети.

Піврічну відстрочку Білій Справі дала нова напружена війна — радянсько-польська (квітень-серпень 1920 року), в якій червоні спочатку зазнавали поразки. Користуючись зв’язаністю основних сил червоних, війська Врангеля навіть вийшли за межі Криму і ненадовго захопили частину південних областей України. Саме тоді легендарним символом червоноармійського героїзму стало місто Каховка — плацдарм, героїчно втриманий червоними, коли вже всю іншу частина лівого берега нижнього Дніпра було захоплено набігом білих «кримчан». Того ж літа 1920 року білим «кримчанам» вдалося здійснити знаменитий (але стратегічно невдалий) зухвалий напад на червону Кубань.

Та ось і наблизилась розв’язка: після перемир’я між поляками та більшовиками восени 1920 року на південь України були перекинуті величезні сили червоних під командуванням Михайла Фрунзе. Вони легко відтіснили нечисленні білі війська назад у межі Криму. А на початку листопада 1920 року загони Фрунзе по нестійкому осінньому льоду та й просто льодяною водою несподівано обійшли білих захисників Перекопу й увірвалися в Крим.

Після цього залишки Білої Армії за три дні відкотилися до Севастополя й інших портів. Кримські переживання цих днів відбилися в назвах і перших «снах» (діях) п’єси Михайла Булгакова «Біг». Там білі війська негайно завантажилися на кораблі (разом з іще більшою кількістю бажаючих тікати цивільних осіб) і полишили Росію назавжди — з чого і розпочиналася наша стаття.

А в захопленому червоними Криму з масових розстрілів білих офіцерів, які залишилися, почався найстрахітливіший етап терору, жертвою котрого за зиму-весну 1920-1921 років стало 120 тисяч осіб, кожний десятий з тих, хто перебував на півострові.

Наостанок хочеться згадати символічні рядки, якими один із учасників севастопольського Виходу 1920 року згадував про прощання в той день зі своїм вірним конем (коней, звісно, на борт не брали):

Уходили мы из Крыма
Среди дыма и огня;
Я с кормы все время мимо
В своего стрелял коня.

А он плыл, изнемогая,
За высокою кормой,
Все не веря, все не зная,
Что прощается со мной.

Сколько раз одной могилы
Ожидали мы в бою.
Конь все плыл, теряя силы,
Веря в преданность мою.

Мой денщик стрелял не мимо.
Покраснела чуть вода.
Уходящий берег Крыма
Я запомнил навсегда.

Булгаківські прототипи
Михайло Булгаков півроку свого життя служив військовим лікарем Терського козачого полку армії Денікіна. Із цим загоном він пройшов восени 1919 року шлях з Києва на Кавказ, де в подальшому кілька місяців лікував офіцерів Білої Армії в Чечні (база Терського козачого війська) й Осетії. Згодом Булгаков присвятив чимало зворушливих рядків Білій Справі та її учасникам, у тому числі нерядовим, під вигаданими іменами.

Так більшість істориків та філологів погоджується, що серед героїв п’єси «Біг» під іменем Хлудова зображено генерала Якова Слащева, під іменем Чарноти — кубанського козачого генерала Сергія Улагая. А під іменем архієпископа Африкана в «Бігу» безперечно постає єпископ Севастопольський Веніамін (Федченков), який входив у першу трійку політичних лідерів держави Врангеля.

На відміну від «Бігу», щодо реальних прототипів героїв «Білої гвардії» ведуться бурхливі суперечки. Можливо, у долі й деяких особистих рисах Най-Турса відбилася доля генерала Федора Келлера, який у реальності очолював купку захисників Києва в грудні 1918 року. Також вірогідно, що в цьому образі використані риси знайомого Булгакову по Кавказу білого генерала Миколи Шинкаренка (який, до речі, очолював Білгородський гусарський полк — а Най-Турс у романі служив у неіснуючому «Білградському гусарському»).

Нарешті, прізвище Мишлаєвський Булгаков напевно вивіз із Кавказу кінця 1919 року — під час «новоросійської катастрофи» останнім у районі Сочі бився білий загін офіцера Мишлаєвського.

Петро Врангель (1878-1928)

Петро  Врангель був не лише шведським бароном за походженням, але й нащадком відомого «арапа Петра Великого» камерунсько-чадського принца Абрама Ганібала (і, відповідно, доводився близьким родичем Пушкіну). Суміш норманських і негритянських коренів надавала зовнішності Врангеля незвичного вигляду, яким він вражав сучасників. А звичка носити виразну чорну форму кавказького козацтва разом із жорстокістю в управлінні й згаданою зовнішністю й складали дивовижний образ «чорного барона».

Його дружина й вірний соратник Ольга Іваненко належала до одного з найбільш відомих родів української козацької старшини, а за деякими версіями, була нащадком гетьмана Івана Мазепи. Родина була надзвичайно міцною і дружною.

Бойове хрещення кавалерист Врангель прийняв уже у віці 26 років на фронтах Російсько-Японської війни 1904-1905 років. Потім настали роки мирної служби і вдосконалення вмінь начальника кінноти в Академії Генштабу і Кавалерійській школі. Під час Першої світової війни Врангель успішно бився проти австрійців у Галичині та на Волині — і за два з половиною роки пройшов вражаючий шлях від ротмістра до генерал-майора.

Після лютневої революції 1917 року Петро Врангель як монархіст був виведений з армії і поселився на дачі в Ялті. Невдовзі після перемоги більшовиків у Криму взимку 1917-1918 років Врангеля заарештували — і не розстріляли під час ялтинських матроських «варфоломіївських ночей» лише випадково (за легендою, завдяки самовідданості дружини). Із встановленням у Києві у квітні 1918 року влади давнього друга і соратника Врангеля, теж генерала-кавалериста Павла Скоропадського, він приїздить до Києва з надією служити в армії гетьмана. Проте наштовхується на фатальну відсутність формування армії України.

Тому в кінці літа 1918 року Врангель вступив у Добровольчу армію, швидко став одним із її лідерів — а з квітня 1920 року і головнокомандувачем, правителем Криму.

Після організованого ним Виходу 14 листопада 1920 року кілька років генерал прожив у Константинополі. Там він займався забезпеченням вивезеної ним Білої армії, у перші роки розквартированої у величезному наметовому таборі на турецькій території (у Галліполі). У Константинополі на Врангеля було здійснено перший замах. Після ліквідації галліполійського табору Петро Врангель переїхав до Бельгії, проте там незабаром у віці 49 років загадково помер (очевидно, був отруєний).

Опублiковано: № 4 (52) Дата публiкацiї на сайтi: 04 August 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
20:28 13.08.2011 | Ольга
Не у многих хватило бы сил провести такой анализ. И вам наверное было бы интересно познакомиться с еще одним автором, который проработал много мемуаров белых генералов. Есть еще некоторые факторы, такие как политическая поддержка, поставки оружия, предательство союзников и т.д. Подробнее http://nstarikov.ru/books/1914
Глава 1. Ничего личного — просто геополитика.
Глава 2. Ликвидация Романовых.
Глава 3. Для кого Ленин и Троцкий заключили Брестский мир.
Глава 4. Почему Запад сделал ставку на большевиков.
Глава 5. Кто заставил Ленина ликвидировать Романовых
Глава 6. Почему Владимир Ленин охранял Романовых лучше, чем себя самого.
Глава 7. Почему Ленин и Троцкий утопили русский флот.
Глава 8. Как «союзники» белым помогали.
Глава 9. Ликвидация Деникина.
Глава 10. Ликвидация Колчака.
Глава 11. Ликвидация Юденича.
Глава 12. Ликвидация Врангеля.
Приложение. Возмездие.
11:56 13.08.2011 | bleskvno41
вроде никого, за исключением Каппеля с Колчаком,не забыли:)
Братия,ну не читайте военных мемуаров,если такие впечатлительные...
11:42 11.08.2011 | Лилия
Поразила бесчувственность будничная,в убийствах людей... Войны - жатвы дьявола для душ нераскаянных. Войны видимые - страшны, а невидимые - вдвойне страшны по неведению нашему. Спаси, Господи!
10:06 11.08.2011 | blood clot
"А сзади меня мои ездовые старались наехать колесом на голову, и она лопалась под колесом как арбуз".
Найбільше вразило... Фу. Немає слів, одні матюки.
20:02 08.08.2011 | Карпенко Андрей
Что ж, они не могли не проиграть. Они все (кроме графа Келлера) нарушили присягу Государю. Почти все они были демократами-масонами, сторонниками "Европы". Россия тогда (как, впрочем, и сейчас) была недостойна Русской власти. Таков Премудрый Промысел Божий-отдать нас под иго иудейское.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: