Усі ми родом з дитинства. Дитинство може бути світлим і щасливим, а може — страшним і жорстоким. Рубен Гонсалес Гальєго — іспанець, народжений у СРСР, паралізований від народження, — усе своє дитинство провів у радянських дитбудинках для інвалідів.
Правда життя буває неймовірнішою за телесеріал. Життя Гальєго, яке почалося 1968 року на перехресті особистої драми й міжнародного політичного конфлікту, — це привід подивуватися шляхам Промислу Божого.
Онук колишнього генсека Комуністичної партії Іспанії, який народився з діагнозом ДЦП, перші півтора року життя провів у кремлівській клініці разом із матір’ю, юною студенткою МДУ. Якось їй було сказано, що дитина померла. Хлопчик потрапив у лещата радянської соціально-забезпечувальної системи, дивом вижив у неймовірних умовах. Через роки поневірянь по дитбудинках та інтернатах Рубен потрапив за кордон, де знайшов свою матір. Його особисте життя склалося: він став чоловіком і батьком. Крім того, він став письменником. Своє дитинство він змалював у романі «Біле на чорному».
Цю книгу, написану одним пальцем, не можна читати без сліз — але й не прочитати її не можна. У ній багато сумного — але багато світла, надії, вдячності. Рубен говорить: «Так сталося, що мені довелося побачити багато людської жорстокості й злості. Змальовувати мерзенність людського падіння та тваринного свинства — означає множити й без того нескінченний ланцюг взаємопов’язаних зарядів зла. Не хочу. Я пишу про добро, перемогу, радість і любов. Я пишу про силу. Силу духовну і фізичну. Силу, яка є в кожному з нас. Силу, яка руйнує всі бар’єри й перемагає».
Сила Рубена Гальєго — саме та, що віднаходиться в немочі. Після всього пережитого він не став злим, заздрісним. Він не скаржиться на життя. Газета «Мундо» написала: «Його сорок п’ять кілограмів — це сорок п’ять кілограмів оптимізму».
У 2003 році Гальєго став лауреатом російської літературної премії «Букер» за кращий роман російською мовою «Біле на чорному». Уривки з книги ми пропонуємо увазі читача.
Герой
Я — герой. Бути героєм легко. Якщо в тебе немає рук або ніг — ти герой або покійник. Якщо в тебе немає батьків — сподівайся на свої руки й ноги. І будь героєм. Якщо в тебе немає ні рук, ні ніг, а ти до того ж примудрився з’явитися на світ сиротою — все. Ти приречений бути героєм до кінця своїх днів. Або здохнути. Я герой. У мене просто немає іншого виходу.
Я — маленький хлопчик. Ніч. Зима. Мені потрібно до туалету. Кликати нянечку марно.
Вихід один — повзти до туалету.
Для початку треба злізти з ліжка. Спосіб є, я його сам вигадав. Просто підповзаю до краю ліжка і перевертаюсь на спину, перекидаючи своє тіло на підлогу. Удар. Біль.
Підповзаю до дверей у коридор, штовхаю їх головою і виповзаю назовні з відносно теплої кімнати в холод і темряву.
Уночі всі вікна в коридорі відчинені. Холодно, дуже холодно. Я — голий.
Повзти далеко. Коли повзу коло кімнати, де сплять нянечки, намагаюсь покликати на допомогу, стукаю головою в їхні двері. Ніхто не озивається. Кричу. Нікого. Можливо, я тихо кричу.
Поки добираюсь до туалету, замерзаю остаточно.
У туалеті вікна відчинені, на підвіконні — сніг.
Добираюся до горщика. Відпочиваю. Мені конче треба відпочити перед тим, як повзти назад. Поки відпочиваю, сеча в горщику береться крижаною крайкою.
Повзу назад. Стягаю зубами ковдру зі свого ліжка, абияк загортаюся в неї і намагаюсь заснути.
Вранці мене вдягнуть, відвезуть до школи. На уроці історії я бадьоро розповім про жахи фашистських концтаборів. Одержу п’ятірку. У мене завжди п’ятірки з історії. У мене п’ятірки з усіх предметів. Я — герой.
Мрії
... У шість років я перестав мріяти про маму. Я мріяв стати «ходячим». Ходячими були майже всі. Навіть ті, хто ледь-ледь міг пересуватися на милицях. До ходячих ставилися значно краще, ніж до нас. Вони були людьми. Після виходу з дитбудинку з них могли вийти потрібні суспільству люди — бухгалтери, чоботарі, швачки. Багато хто отримував гарну освіту, «вибивався в люди». Після випуску з дитбудинку вони приїжджали на дорогих машинах. Тоді нас збирали у великій залі, розповідали, яку посаду займає колишній учень нашої школи. З розповідей виходило, що ці товсті дяді й тьоті завжди слухалися старших, добре вчилися й добилися всього своїм розумом і наполегливістю. Але вони були ходячими! Якого дідька я мав вислуховувати їхню хвалькувату балаканину, якщо я й так знаю, що слід робити після того, як станеш ходячим? Як стати ходячим, ніхто не розповідав.
У вісім я зрозумів одну дуже просту річ: я один і нікому не потрібний. Дорослі та діти думають лише про себе. Звісно, я знав, що десь на іншій планеті існують мами, тата і дідусі з бабусями. Але це було так далеко і непереконливо, що я відніс ці нісенітниці до царини зірок і материків.
У дев’ять я зрозумів, що ходити ніколи не зможу. Це було дуже сумно. Накрилися далекі країни, зірки та інші радості. Залишалася смерть. Довга і марна.
У десять — прочитав про камікадзе. Ці завзяті хлопці несли смерть ворогові. Одним безпосадковим польотом вони віддавали батьківщині всі борги за з’їдений рис, за забруднені пелюшки, за шкільні зошити, за усмішки дівчаток, за сонце й зорі, за право щодня бачити маму. Це мені підходило. Я розумів, що в літак мене ніхто не посадить. Я мріяв про торпеду. Керовану торпеду, начинену вибухівкою. Я мріяв тихо-тихо підкрастися до ворожого авіаносця і натиснути на червону кнопку.
С того часу пройшло багато років. Я вже дорослий дядько і все розумію. Можливо, це добре, а можливо, і не дуже. Люди, які багато розуміють, часто бувають нудними й примітивними. Я не маю права бажати смерті, адже від мене залежить багато що в долі моєї сім’ї. Мене люблять дружина та діти, я теж дуже-дуже їх люблю. Але іноді, коли лежу вночі й не можу заснути, я все-таки мрію про торпеду з червоною кнопкою. Ця наївна дитяча мрія так і не залишила мене і, можливо, ніколи не полишить.
Іспанка
Лікарня. Я лежу загіпсований по пояс. Лежу на спині. Лежу вже більше року. Дивлюся в стелю. Більше року дивлюся в одне й те саме місце на стелі. Жити зовсім не хочеться. Я намагаюся менше їсти й пити. Стараюся добре. Стараюся, бо знаю, що чим рідше їси, тим рідше ти потребуєш допомоги. Просити допомоги в інших — найстрашніша і найнеприємніша річ у житті.
Обхід. У супроводі молоденьких студентів по палатах ходить лікар. Підходить до мого ліжка. Заглядає в мою історію хвороби і читає вголос те, що я чую вже протягом року. Говорить про мої руки, ноги й про розумову відсталість. Я звик. Обходи бувають часто. Я звик багато до чого в цій лікарні. Мені майже байдуже.
Лікар знімає з мене простирадло, дістає указку, довго і марудно показує нудьгуючим студентам моє тіло. Пояснює їм про методи лікування та інші дурниці. Студенти мало не сплять.
— Скільки буде два плюс два? — питає він мене несподівано.
— Чотири.
— А три плюс три?
— Шість.
Студенти жвавішають, майже прокидаються. Лікар стисло й переконливо пояснює їм, що в мене вражені не всі ділянки мозку. «Хлопчик навіть пам’ятає своє ім’я й упізнає лікарів». Він посміхається до мене. Я знаю такі посмішки, ненавиджу їх. Так посміхаються дуже маленьким дітям або тваринам. Нещиро посміхаються.
— А скільки буде два помножити на два?
Слова «помножити» він вимовляє з особливим притиском. Це вже занадто. Навіть для мене це вже занадто, навіть у цій лікарні, хай їй грець.
— Двічі два буде чотири, тричі три — дев’ять, чотири на чотири — шістнадцять. Мені холодно. Накрийте мене простирадлом або хоча б зачиніть кватирку. Так, я дебіл, я це знаю, але дебілам теж буває холодно. Я вам не піддослідний кролик.
Словосполучення «піддослідний кролик» я підслухав у перев’язочній. Лікар із подивом дивиться на мене. Стоїть. Мовчить. Дівчина з його супроводу швидко нахиляється до мене, накриває мене простирадлом і так само швидко відходить.
Обхід закінчено.
Увечері до мене наближається жінка в домашній сукні, молода й гарна. Вона без халата. Вже більше року я не бачив людей без халатів.
Рішуче нахиляється до мене, питає:
— Ти іспанець?
— Так.
— Я теж іспанка. Вчусь у педагогічному інституті. Нам задали переказати «Слово о полку Ігоревім». Текст складний, я нічого не розумію, ти не допоможеш?
— Але я ще малий, а ви в інституті вчитеся.
— Кажи мені «ти».
— Гаразд, я спробую тобі допомогти.
Вона дістає із сумочки книгу, присуває стілець до мого ліжка, читає. Читає повільно, майже по складах. Більшість «незрозумілих» слів я знаю, а для тих, що мені не знайомі, у книзі зроблені зручні виноски. Гарна книга.
Сутеніє. Їй час йти. Вона закриває книгу, встає.
— Ми ще не все прочитали, я прийду завтра. Мене звуть Лоліта.
— Мене — Рубен.
— Вона усміхається.
— Я знаю, як тебе звуть. Я прийду завтра, Рубене.
Вночі я майже не спав. До мене ще ніхто ніколи не приходив. Майже у всіх «на волі» хтось був: батьки, бабусі з дідусями, брати й сестри. До одного хлопця-грузина приїздив навіть двоюрідний брат. Його батьки померли, він зростав у дядька. Грузин пояснював мені, що двоюрідний брат — його кревний родич. А кревний родич — казав він мені — це найближча людина на світі. У нього було багато кревних родичів. У мене не було нікого.
Наступного дня до нас прийшли шефи. Педагогічний інститут раптом узяв шефство над дитячим відділенням нашої лікарні. Тобто формально шефами вони, напевно, були й до цього, але саме цього дня вони прийшли саме до нашої палати. Серед шефів, звісно, була Лоліта. Поверх сукні вона накинула білий халат.
Підійшла до мого ліжка.
— Бачиш, я прийшла. Чому ти плачеш?
Шефи приходили часто, майже щонеділі. Лоліта була не завжди, але коли була, довго сиділа біля мого ліжка. Ми розмовляли. Просто теревенили. Розмовляти з людиною — це було для мене дуже багато, надто багато для дитячої свідомості. Чарівна розкіш. А їй завжди і всього було мало. Просто приходити до хворої самотньої дитини — мало. Одного разу студенти принесли в лікарню кінопроектор. У кімнаті відпочинку крутили мультики, а я залишався, як завжди, в кімнаті сам. Зайшла Лоліта, подивилася на мене, щось сказала, я щось відповів. Мабуть, у неї сьогодні поганий настрій, подумав я. Швидко вибігла з кімнати. А наступної неділі студенти внесли до кімнати кінопроектор. Моє ліжко розвернули боком до стіни. У світлій плямі на лікарняній стінці кумедний вовк марно намагався впіймати хитрого зайця. Усі десять серій, десять серій найвідомішого російського мультфільму. Я дивився цей мультик уперше в житті. З Лолітою все було вперше. Уперше мене переклали з ліжка на каталку й вивезли на вулицю. Уперше за все моє лікарняне життя я міг бачити небо. Небо замість вічної білої стелі.
Свято. У лікарні свято. Свята´ мене не обходили, на свята´ мені було наплювати. Хтось десь весело проводив час.
До палати вбігла дуже гарна Лоліта, в іспанському костюмі, яскраво нафарбована й без халата.
— Зараз, Рубене, привезуть каталку, відвеземо тебе до кімнати відпочинку. Сьогодні я танцюватиму.
Радісна і гарна. Справжнє живе свято.
До кімнати зайшла медсестра. Звичайна медсестра у білому халаті.
— Хворого не можна пересувати. Йому щойно зроблено операцію.
З приходом Лоліти я й забув про операцію. Уже вкотре лікарі розрізали мої гіпси, знову безглуздий біль. Не можна. Ніколи й нічого не можна. Втім, я звик, я вже майже звик до постійного «не можна». Лоліта не звикла. Вибігла з палати. Пішла.
Кілька хвилин по тому з гамором вбігли, заговорили по-іспанськи. Лоліта, Пабло і вусатий низенький хлопець. Пабло був із гітарою, Пабло я знав. Вусатий перейшов на російську.
— Ти повинен бути на заході, негайно.
— Я танцюватиму тут. Тут і зараз.
— Ти танцюватимеш там, де тобі скажуть. Гітару я забираю. Пабло, пішли.
— Ти підеш, Пабло?
Лоліта весело дивилася на високого хлопця. Дивилася відкрито, з викликом, радісно. Пабло опустив очі.
Вусатий пішов, вивів нещасного Пабло. Ми залишилися самі в лікарняній палаті.
Лоліта танцювала. Танцювала, відбиваючи пальцями ритм.
Лоліта танцювала. Танцювала для себе. Напружено й чітко вистукувала далеку, дивну мелодію. Без гітари, без Пабло. Танцювала по-справжньому, вся.
До нас у дитбудинок іноді приїжджали танцювальні колективи. Молоденькі дурепи старанно топтали сцену дитбудинівського клубу. Конферансьє виходив на сцену, оголошував наступний номер. Дурепи топтали сцену по-іншому. Нудно.
Лише одного разу заведений порядок було порушено. З нагоди Дня Перемоги до нас приїхала чергова танцювальна група. Укотре вони завели звичну музику. Раптом на сцену вибіг наш учитель історії, щось шепнув на вухо розгубленому гармоністові. Пішов навприсядки, побрязкуючи орденами. Дівчата розступалися перед ветераном, не заважали. Хильнула людина, нехай танцює. Учитель справді трохи випив того дня. На те він і День Перемоги. Танцював він здорово, шалено й вільно. Невловимо знайомим видався мені його вихід. Свободою віяло від нього, силою. Більше ніколи я такого не бачив.
Але вперше справжній, живий танець я побачив у північній російській лікарні. Справжній танець, іспанський танець.
Ми прощалися. Лоліта мусила їхати.
— Я знайду, тебе, хлопчику. Обов’язково напишу тобі, чекай.
Вона обіцяла писати, я не вірив, вкотре не вірив.
— Ти не зможеш знайти мене. Я не знаю навіть, до якого дитбудинку мене відвезуть.
Я не вірив.
За кілька років мені прийшов лист. Звичайний лист. Перший лист у моєму житті. У листі — гарна листівка. На листівці — танцююча іспанка у барвистій сукні. Сукня на листівці була розшита кольоровими нитками. Таких листівок у Росії не випускали.
Лист мені дала вихователька. Поклала переді мною розкритий конверт. Сіла навпроти.
— Рубене! Мені треба з тобою серйозно поговорити. Я прочитала лист. Там немає нічого небезпечного. Поки що немає. Сподіваюсь, ти розумієш, що відповісти ти не зможеш. Іспанія — капіталістична країна. Листуватися з капіталістичними країнами не рекомендується. Кожний чужоземець може виявитися шпигуном. Ти розумний хлопчик і маєш розуміти, що адміністрація дитбудинку не має права наражати тебе на такий ризик.
Забрала конверт, пішла.
Я довго розглядав листівку, потім сховав її в підручник математики.
На ранок у підручнику листівки не виявилося.
Нянечки
Їх було мало. Справжні нянечки, саме няні, турботливі й ласкаві. Я не пам’ятаю їхніх імен, точніше, не пам’ятаю всіх імен усіх добрих нянечок. Між собою ми ділили їх на «злих» і «добрих». У тому дитячому світі межа між добром і злом здавалася чіткою і простою. Довгий час я не можу позбутися кепської дитбудинківської звички ділити всіх людей на своїх і чужих, розумних і дурних, добрих і злих. Що робити? Я там виріс. Там, де межа між життям і смертю тонка, де підлість і мерзенність були нормою. Нормою також були щирість і доброта. Усе змішалось. Мабуть, необхідність щоразу робити вибір між поганим і хорошим і породила в мені цю категоричність.
Хороші нянечки були віруючими. Усі. Ось написав і знову поділив людей на категорії. Нікуди мені від цього не подітися.
Вірити було заборонено. Нам казали, що Бога немає. Атеїзм був нормою. Зараз це видається неправдоподібним, але так було. Не знаю, чи були серед учителів віруючі люди. Можливо, були. Вчителям було заборонено говорити з нами про це. За хресне знамення або пасхальне яйце вчителя могли вигнати з роботи, нянечку — ні. Зарплата у нянечок була маленька, роботи багато. Бажаючих мити підлоги і міняти штани дітям було мало. На віру нянечок просто закривали очі. І вони вірили. Вірили, попри все. Вони довго молилися під час нічних чергувань, запалюючи принесену із собою свічку. Вони хрестили нас на ніч. На Пасху вони приносили нам фарбовані яйця і млинці. Приносити продукти до дитбудинку заборонялося, але що могло зробити суворе начальство з неосвіченими жінками?
Хороших нянечок було мало. Я пам’ятаю їх усіх. А зараз спробую розповісти про одну з них. Це справжня історія, почута мною від однієї з нянечок. Спробую переказати те, що зберегла дитяча пам’ять, наскільки можливо точно....
Я тут уже давно працюю. Коли прийшла, подивилася, а тут дітки маленькі, хто без ніжок, хто без ручок. І всі брудні. Його помиєш, а він по підлозі поповзає — і знову брудний. Кого з ложки годувати треба, кого підмивати щогодини. Втомлювалася дуже. У перше нічне чергування ні на хвильку не прилягла. Ще новенького привезли, він усю ніч маму кликав. Я до нього на ліжко присіла, узяла його за руку, так і просиділа над ним до ранку. І все плакала, плакала. А на ранок пішла до батюшки благословення просити, щоб звільнитися. Не можу, кажу, на це дивитися, усіх шкода, душа розривається. А батюшка благословення не дав. Каже, що це тепер хрест твій до кінця днів. Я вже його так просила, так просила. А потім попрацювала, притерпілася. Але все одно тяжко. Я імена всіх діток, за ким доглядала, на папірець виписую. У мене вдома зошит є, так я туди всіх вас записую. І за кожного на Пасху свічку ставлю. Багато свічок уже виходить, дорого, але я все одно за кожного ставлю і за кожного «Отче наш» читаю. Через те що за всіх невинних діток Господь велів молитися. А в тебе ім’я якесь дивне, Рубен, вірменин, певно. Вірмени — християни, це я точно знаю. Не вірменин, кажеш? Ото ж то я зразу й подумала, що якщо батьки до нього не приїздять, то це бусурмани якісь. Хрещена душа дитя своє не залишить. Сучі діти вони, прости мене Господи, дурепу стару, тут і не захочеш, а согрішиш. А ти в мене будеш у зошиті без прізвища записаний. Прізвище в тебе якесь дивне, я й записати не зумію. Усі з прізвищами записані, а ти — без. На молитві тільки ім’я читати належить, але все одно недобре, що без прізвища.
Що додати до цієї оповіді? Я виріс, прочитав купу різних книжок і здаюсь собі дуже розумним. Дякую вчителям, які навчили мене читати. Дякую радянській державі, що виростила мене. Дякую розумним американцям, які створили комп’ютер, за можливість друкувати цей текст вказівним пальцем лівої руки.
Дякую всім добрим нянечкам за те, що навчили мене доброті, за те тепло в душі, що я проніс через усі випробовування. Дякую за те, що не висловити словами, не прорахувати на комп’ютері й не зміряти. Дякую за любов і християнське милосердя, за те, що я католик, за діточок моїх. За все.
Чорний
Як завжди в житті, біла смуга змінюється чорною, на зміну удачі приходить розчарування. Усе змінюється, все має змінюватися. Так повинно бути, так заведено. Я знаю це, я не проти, мені залишається тільки сподіватися. Сподіватися на диво. Я щиро бажаю, палко хочу, щоб моя чорна смуга потрималася якомога довше, не змінювалася на білу.
Я не люблю білий колір. Білий — колір безсилля й приреченості, колір лікарняної стелі й білих простирадл. Гарантований догляд і піклування, тиша, спокій, ніщо. Ніщо лікарняного життя, що довіку триває.
Чорний — колір боротьби й надії. Колір нічного неба, впевнений і чіткий фон сновидінь, часових пауз між білими, нескінченно довгими денними проміжками тілесної немочі. Колір мрії та казки, колір внутрішнього світу закритих повік. Колір свободи, колір, який я обрав для своєї електроколяски.
А коли я пройду у свою чергу крізь лави доброзичливо-знеособлених манекенів у білих халатах і нарешті прийду до свого кінця, до моєї особистої вічної ночі, після мене залишаться тільки букви.
Мої букви, мої чорні букви на білому тлі.
Я сподіваюсь.
