Наприкінці березня ми відчуваємо весну. Ні, не календарну, а справжню, таку, під сонячне проміння якої хочеться підставити обличчя. Ця весна, як колись писав Бунін, насправді некваплива. Відчути її початок непросто, адже основна робота прихована від очей. Світ видозмінюється, а ми бачимо калюжі, туман, приморозки ночами, часом ясне небо — мовби поїзд промчав вночі повз єдиний освітлений будинок. А згодом, за один день, усе змінюється. Наче на калькуляторі плюсують безліч цифр, а тоді раптом натискають знак «дорівнює». Цей перший по-справжньому весняний день займає весь простір, і ми розуміємо — зими вже немає. А двірники прибирають залишки її реквізиту — кучугури, які вирішили перечекати теплий час у тінистих місцях...
Весна — час яскравих барв, свіжопофарбованих предметів. І найбільш весняним предметом у місті стає блискуча, щойно пофарбована лавка, яку ми перевіряємо рукою (чи висохла?) перед тим, як сісти на неї з коханою дівчиною. Лавка нагадує тире між словами — вона так само пролягає між очікуванням зустрічі й часом, коли пара розчиняється вдалині, у глибині безлистяного бульвару. Та вже прокидаються бруньки, і листя незабаром вигулькне у світ, розплескавши довкола, неначе бризки, свою зелень.