Про дружбу написано й знято багато. Промовлено томи афоризмів. Але для кожного дружба залишається таким виключним досвідом, що не говорити про неї неможливо. Може, це пов’язано з тим, що в дружбі — і взагалі у стосунках з людьми — людина пізнає саму себе.
Людина й люди навколо
Багато людей навколо, дуже багато. І з кожним із них ми перебуваємо в якихось відносинах. Хтось нам колега, хтось сусід чи просто знайомий. А цей — як і мільйони інших — «хтось ніхто»: пройшов поруч, озирнувся (або не озирнувся), і вже назавжди оселився в нашій пам’яті, і вже потребує пояснення нашого до нього ставлення.
Але всі ці зв’язки існують, і людина — ніби станція, що працює у безкрайній мережі відносин, приймає і посилає сигнали, позначаючи себе у зв’язку з іншими станціями. Станцій мільйони, зв’язків мільярди, сигнали біжать і повертаються, відносять і приносять почуття й думки чи назавжди втрачаються в ефірі людських емоцій.
Та іноді трапляється, що тоненький, невидимий, ефемерний зв’язок набуває значення. Він ніби обростає живою плоттю, у ньому є нерви й кровоносні судини, і двоє стають як одне ціле. Того, з ким у нас виникає такий живий зв’язок, ми називаємо «найкращий друг».
Мені пощастило пережити декілька по-справжньому великих дружб. Це тільки велике кохання буває одне — і якщо проходить, залишає тебе згорілим вщент зсередини, ніби підірваний танк, ще довго не здатним на жодні емоції. А велика дружба, якщо проходить — що також буває,— залишає після себе світлу ностальгію та багато хороших спогадів.
«Клене ти мій опалий...»
У нашому провінційному університеті не було іншого такого інтелектуала. Він завжди все читав, а головне — все розумів. У будь-якому безглузді він відшукував зерня смислу, а в будь-якій мудрості — гучні протиріччя. Іще він грав на гітарі, співав свої і чужі пісні, відрізнявся стійкою логікою та надприродною інтуїцією, займався східними єдиноборствами й тонко розумівся на східних культах, малював аквареллю зворушливі пейзажі й говорив французькою, як Ален Делон.
Але все це я дізнався про нього вже після того, як ми стали друзями. Таємничий зв’язок виник якось одразу, тільки-но ми залишилися в одній групі.
Я люблю співати, але ніколи не співаю — бережу рідних і близьких. А ось із ним ми співали — йшли додому темними вулицями й співали «Клене ти мій опалий...». Співали й інші пісні, але «Клен» найчастіше.
Коли ми ходили до бібліотеки, то в журналі підписувалися: Панаєв і Скабичевський. Ми обидва писали вірші — а хто ні? Якось принесли свої вірші до університетської багатотиражки — їх надрукували. У мене збереглася ця газета — і тепер я бачу, як сильно він впливав на мене.
Пройшло багато років. Ми опинялися в різних містах, потім і в різних країнах. Нещодавно доля знову звела нас у Києві. Ми, якщо і змінилися, то зовсім трішки, а ось час став зовсім іншим. І в цьому новому часі я працюю на свого університетського друга. Працювати мені дуже комфортно — чи не завдяки «Клену»?
17 років
Ми познайомились у школі завдяки обміну відеофільмами. Кіно одразу ж відійшло на другий план. У нас виявився нехай і невеликий, але дуже різний життєвий досвід, а також жагуча цікавість до досвіду один одного. Ми не могли наговоритися. Найтяжче доводилося його старому собаці, який на вечірніх прогулянках не тільки нас вислуховував, але й пробігав утричі більше, ніж зазвичай...
Дружба робила з нас — таких різних — одне ціле. Моя мати дуже хвилювалась: я почав розмовляти його голосом і його інтонаціями. Вона хвилювалася, як усі мами, що б не відбувалося з їхніми дітьми. Я був щасливий цією дружбою — але мама на всяк випадок хвилювалася. Вона би нервувала ще більше, якби дізналася, що я, учень класу з гуманітарним ухилом, почав відвідувати уроки алгебри в його фізико-математичному класі. Досі пам’ятаю, як ми вивчали якісь «комплексні числа» (що це таке, тепер не прикладу розуму).
Він був дуже артистичний. У нашій школі виник напівтеатр-напіввертеп, ми щось ставили, десь гастролювали. Він не любив ці спектаклі й рідко у них грав, але якщо грав... Його Хлестаков міг виходити на сцену один — успіх був приголомшливим. Але й Хлестакова він не хотів грати. Пізніше він користувався своїм талантом набагато частіше — у складі команди КВК свого факультету. Не думаю, що там було щось краще за Хлестакова...
Наші «універи» були в різних містах. Листоноші вибивалися з сил, доставляючи листи, кожен — у декількох товстих пронумерованих конвертах.
Я жив у родичів, він у гуртожитку, тому він приїздив до мене. Щоб його відпустили, я посилав телеграми про хворобу дідуся та підписувався «мама». Довірливі телеграфні тітоньки дивилися на мене співчутливо й швидко рахували знаки чарівного послання, яке обіцяло приїзд найкращого друга.
Потім ми знову жили в різних містах, але дружба наша залишалася міцною й постійною. Так продовжувалося... зачекайте-но, років із 17! Та, коли обидва стали жителями столиці, ми почали віддалятися. Не знаю, як це трапилось. Я ніби все той же, а ось мій товариш — ніби інша людина. Ми знову стали двоє, практично незнайомці.
Ми бачимось іноді. Дуже рідко. Як правило, випадково. Він зателефонував, коли в нього народився син. Я надіслав SMS, коли помер мій кіт (він знав покійного). Але ось ті 17 років... Вони не пройшли — вони залишилися зі мною, і я вдячний Богові, що стільки років я був кращим, ніж до чи після.
Best друг
В останні роки я постійно задавався питанням: чому в мене нема «найкращого друга»? Адже в мене завжди була людина, поруч з якою так легко й щасливо виконувати заповідь любові до ближнього. А тепер її нема.
Дивно, але я розмірковував про це абсолютно спокійно, просто неочікувано спокійно. Якщо раніше — коли в мене був «найкращий друг» — мене пронизливо хвилювали пісні на зразок «О кто-нибудь, приди, нарушь чужих людей соединенность и разобщенность общих душ», то тепер це зникло. Я не відчував порожнечі в тій частині душі, яку зазвичай займав найкращий друг. Вочевидь, тому, що порожності цієї не було, не стало.
Два перетворюються в одне не тільки в дружбі, але й у коханні, тільки більшою мірою: покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і стануть обоє вони одним тілом, тому то немає вже двох, але одне тіло (Мф. 19, 5-6). А любов така штука, що в ній поєднані різні форми та рівні єдності, подолання самотності, насичення повнотою почуттів. Й осягнення кохання, й осягнення коханої — це такий процес, який продовжується завжди і не може скінчитися, тому що двоє як одне благословенне — поєднане Господом — тіло, — це істота в постійній еволюції. Один, одинак, сам — людина неповна, і тому не може розкрити прихованої в ній якості, вирішити поставлене Творцем завдання. Але двоє як одне тіло — це мешканець Едему. Двоє як одне тіло — так замислив і створив Господь людину. І такій істоті відкривається й доступно багато — і більше, ніж самотньому, й інше, таке, що для самотнього недоступно.
Еволюція двох як одного тіла — це взаємне проростання, перетворення незалежних організмів спочатку в залежні, а далі — в один організм, в одне ємне «ми». Це надбання двоосібної єдності. Це небезболісний процес із щасливим результатом.
Починається все ніжно й невинно. Спочатку ви разом плачете над однією книгою, яку налякані родичі намагаються викинути у вікно або спалити (але книга не проходить у кватирку, а пічки в будинках з центральним опаленням немає). А далі у вас одночасно виникають однакові ідеї. Коли таке відбувається з ученими, вони зі штучною посмішкою, відводячи очі, кажуть: «Незалежно один від одного». А ви розумієте, що ваші ідеї залежні одна від одної, — і щасливі...
Деяких сіамських близнюків можна розділити, а деяких не можна. У них спільні органи — і тоді одним доводиться жертвувати, щоб вижив інший, доводиться вершити жорстоке милосердя. А двоє як одне тіло мають усі органи спільні — і вибір неможливий. Чи не тому в Євангелії згадується саме одне тіло?
Тепер, коли пройшли роки, я бачу, як ми ставали «одним тілом». Я бачу, як залишив батька й матір, родичів і друзів. Я бачу, як я приставав до дружини своєї, а вона приставала до мене. І тепер, коли в мене цілком сформувалося відчуття одного тіла з нею, я бачу, що готовий знову повернутися до всіх залишених мною — але вже в новій якості, як одне тіло з нею. Я вже не буду таким близьким з ними, як був колись, але ми зможемо дати їм більше.
Це правда, що шлюби звершуються на небесах. Безперечно, що Творець з’єднує людей не випадковим, а щонайкращим способом, так, щоб вони могли реалізувати наказане їм. Але ось це перетворення — в одне тіло — це вже праця й відповідальність смертних. Наше щастя — чи нещастя — справа тільки наших рук.
А мої друзі... Я впевнений, що люди, які приймали мене таким, що дорослішав від прикрощів, приймуть і мене такого, що божеволіє від щастя, тому що в нас за плечима — одна школа, одна армія, один університет — наша дружба.
В частности, там есть такие слова: "Обманулся ли ты в друге своем,
в ком-нибудь, кому ты
открыл сердце свое...
От Меня это было.
Я допустил этому
разочарованию коснуться тебя,
чтобы ты познал,
что лучший друг твой
Есть Господь".