Без кордонів

На мою пропозицію зробити матеріал про кордони редактор відповів жартом: «Сподіваюсь, не про державні». Дійсно, саме слово «кордони» має адміністративно-соціальний присмак, і коли ми говоримо про особистісні кордони, виникає думка про формальні, поверхові стосунки. Але ми побачимо, що у спілкуванні з найближчими проблема особистісних кордонів буває не менш актуальною і навіть болісною.

Будинки — вони як люди

В одному прекрасному фільмі головний герой, молодий архітектор, роздглядаючи будинки, вдивляючись у них, говорить: «Будинки — вони як люди, іноді такі екземпляри трапляються!» Скористаймось цією метафорою та уявімо собі людську душу в образі будинку. У кожного — своя унікальна архітектура, в кожен будинок вкладено різні таланти, уміння, досвід. Кожен окремий будинок і простір навколо нього неповторні. Десь ростуть квіти, десь — зарості дикої малини. Десь — вічнозелені сосни, а десь і озеро з лебедями. Комусь із хазяїв до душі поле з соняхами, а комусь — ідеально підстрижена м’яка травичка. Хтось посадив пальму і розвів фазанів, а хтось виростив капусту і спорудив курник. Про смаки не сперечаються: мудрі сусіди, займаючись кожен своїм, будуть за необхідності допомагати одне одному і приймати допомогу, ділитися досвідом і вникати в досвід інших, удосконалюючи кожен своє господарство.

Це, звісно, ідеальна картинка. Приблизно такими і є ідеальні стосунки людей, які оберігають себе та з повагою ставляться до інших. Людина, усвідомлюючи свою місію в житті, намагається реалізувати і примножити дане Богом, і одночасно радіє тому, що в її житті є Інший. Цей Інший — зовсім не такий, але інакшість робить буття кожного лише багатшим. І як сусідська ідилія досягається іноді тернистим шляхом сусідських баталій і перемир’їв, так само й гармонія в особистих стосунках рідко дається одразу, а здебільшого добувається шляхом спроб, болю й помилок.

Одного разу на семінарі з сімейної психології довелося почути, що словосполучення «неповна сім’я» — досить недавній винахід, до початку ХХ століття його просто не існувало. Сім’єю називалися одружені чоловік і жінка та їхні діти. За відсутності чоловіка або дружини, навіть за наявності дітей, сім’ї не було. Тобто, лише два варіанти: є сім’я — або немає сім’ї, і ніякої «неповної сім’ї». Не знаю, наскільки ця інформація достовірна, але треба визнати, що з появою феномену «неповної сім’ї» як норми в суспільстві народилася й наука психологія. Збіг? Випадковість? Можливо. Не можна не визнати й той факт, що серед нас усе менше людей, здорових психологічно (не плутати з психічним здоров’ям, хоча кількість психічних захворювань також стрімко зростає). Навіть той, хто не володіє знаннями з психології, розуміє, що «ноги ростуть» із сім’ї, а отже, склад і клімат сім’ї — це основа психологічного здоров’я дитини.

Існують сім’ї, в яких стосунки побудовані на повазі, розумінні значущості іншого, прийнятті його таким, яким він є. В таких сім’ях ростуть діти зі стійкою психікою, які й поза сім’єю здатні поважати ближнього й уміють прийняти його без осуду. Але погодьмося, що так, на жаль, буває дуже рідко.

В ідеалі — у повній здоровій сім’ї мати — це «так», батько — це «ні». Мати вчить приймати життя й людей такими, якими вони є, вчить розуміти, допомагати, дбати. Батько ж учить всього того, що потрібно людині, аби вижити в соціумі: відстоювати свої погляди, протистояти, якщо потрібно, думці інших і говорити «ні», коли це йде врозріз із життєвими кредо. Але, будьмо чесними, чи багато ми знаємо сімей, де є мама й тато, а в цих мами й тата, у свою чергу, є мама й тато? І чи багато таких, де мама не стала татом, а тато не розчинився у своїх залежностях і комплексах, заховавшись «під каблук»? Таким чином, людей, які усвідомлюють свою свободу та вміють нею користуватися на користь собі й іншим, які пам’ятають, що особиста свобода закінчується там, де починається свобода іншого, — не так уже й багато. Решті доводиться осягати ці істини роками, десятиліттями щонайважчою душевною працею. Більшість із нас живе у «безмежному» просторі, завдаючи болю собі й іншим, наче дикобрази, які в пошуках тепла притискаються одне до одного, проте лише боляче ранять своїми колючками.

Ви відчуваєте необхідність контролювати, не довіряєте близьким і постійно чекаєте якоїсь каверзи? Чи, навпаки, ви той, кого близька людина постійно контролює? Ви не вмієте відмовити близькій людині, боячись, що тоді вона перестане вами дорожити, відмовиться від вас, — чи, навпаки, «ні» іншого для вас дорівнює зраді? Ви давно забули, що насправді для вас важливо й цікаво, і звикли жити інтересами іншого, — чи, навпаки, поряд із вами людина, яка, на вашу думку, нічим не цікавиться й живе надаремно? Ваша близька людина щоразу «підставляє» вас, не здатна, як вам здається, відповідати за себе і свої рішення, — чи, навпаки, ви постійно ходите у боржниках, почуваючи перед нею провину? Якщо з перелічених вище симптомів хоч щось ви можете віднести до себе, можливо, ця стаття буде для вас корисною.

Повертаючись до будинків, уявімо собі дві сусідні земельни ділянки, де немає парканів, а в будинках не закриваються вікна й двері — чи то зі страху образити сусіда, чи то просто від того, що самотність нестерпна. За обопільною згодою межі (кордони) ділянок поділені умовно, можливість відвідувань передбачена 24 години на добу. Усі задоволені — один тим, що більше не почувається самотнім, інший — тим, що нарешті відчуває, що комусь потрібен. Проте через деякий час радість від таких «безмежних» стосунків починає затьмарюватись. Виявляється, непогано, що кури облюбували ділянку сусіда й більше не витоптують палісадник, зате й сусідські корови стали залишати неприємні сюрпризи на улюбленій альпійській гірці. Поставити б паркан, але як? Образитись може сусід. А то й узагалі розізлиться й почне дружити з іншими... Скоро ми перестаємо боротися за альпійську гірку, загиджену коровами, і з часом уже більше нічого не нагадує про її існування. Сусід теж ходить, мов чорна хмара. Не знаючи, як відгородитися одне від одного, обоє продовжують мовчати, накопичуючи роздратування й докори, все більше віддаляючись від своїх уявлень про ідеальні стосунки. Щоразу, коли вже ось-ось визріє рішення будувати загорожу від сусідських корів, стає страшно: чи зможемо одне без одного? Може, якось само влаштується? Але ні, не влаштується.

Експансія

Сцена на дитячому майданчику: дворічний малюк намагається привернути увагу мами, яка зайнята телефонною розмовою. Маленькими пальчиками він щипає її за ногу, мама усміхається і, дивлячись на нього, продовжує розмову. Малюк дивиться в очі мамі, стискає пальці сильніше, мама продовжує всміхатися. Малюк усміхається у відповідь і стискає ще сильніше, мама все ще усміхається, хоча її лице червоніє. Ручка малюка стискається з усієї сили, і мама, скрикнувши, дає малюку дзвінкого ляпаса. Той, ошарашений, ридає від болю й образи. Мама, перервавши розмову, кричить на нього, продовжуючи шльопати по м’якому місцю.

А це історія іншої «малечі» — саме так називав Таню її чоловік. Таня — молода жінка, яка у відчаї шукає допомоги в кабінеті психолога. Вона здивована й розгублена. Чоловік заявив про необхідність пожити окремо, а потім відкрилося, що в нього є інша жінка. За словами Тані, усе було добре. Ну, вони, звісно ж, сварилися... Тані здавалося, що чоловік постійно щось приховує від неї, тому що зовсім не вміє відмовляти людям, і через це завжди «підставляє» її. Зненацька чоловік заявив, що не може більше так жити, що він зовсім не знає, хто він і в чому сенс його життя, і, пославшись на кризу середнього віку, не давши дружині жодного шансу, зібрав речі й пішов.

У випадку з цими двома «малюками» біль прийшов неочікувано, принісши відчуття несправедливості й образи. Таня плаче, як розгублена дитина, адже він ніколи не жалівся, не казав, що нещасливий із нею. У неї, безумовно, були до нього претензії, і вона вважала за необхідне про це говорити, «будувати» їхні стосунки. А він завжди підтверджував, що її докази мудрі, і слідував її порадам.

Дитина, досліджуючи світ, займається природною роботою, вона пізнає межі припустимого, межі власних сил, свого впливу на зовнішній світ. Їй важливо, виростаючи, засвоювати слова, сказані нам апостолом Павлом: «Усе мені можна, та не все корисне». Так людина вчиться розуміти, що в неї є Богом дана свобода, але в той же час вона закінчується там, де починається свобода іншого. Щипаючи маму, малюк, попри її впевненість, зовсім не виявляє садистських нахилів, він намагається окреслити «кордони» іншого. І якщо мама, розуміючи важливість того, що відбувається, дбайливо ставлячись до внутрішнього світу дитини, звернеться до неї з проханням не щипати маму, то малюк, спробувавши свій трюк іще кілька разів, буде знати, що робити цього не можна. Якщо ж мама, граючись у терпіння й любов, не витримує врешті-решт болю й обурено накидається на нього, то малюк не лише не засвоїть уроку, а й залишиться з відчуттям несправедливості й небезпеки. Адже мама усміхалась, а потім раптом зробила боляче й довго кричала. Бувають варіанти, коли замість крику батьки починають «грати в мовчанку», ігноруючи своїх дітей. Діє це не менш болісно, аніж крики й побої. Обійдемо тему подвійних послань, які можуть привести дитину до серйозних психічних порушень. У нашому випадку ми бачимо, що мама ніяк не сигналізує малюку про межі припустимого між ними. Малюк знову й знову буде у тривозі балансувати й перевіряти, то боячись підійти до мами, то завдаючи їй «випадкового» болю. Стосунки одне з одним будуватимуться неправильно, адже «кордони» іншого, а, відповідно, й межа власної свободи, так і не були засвоєні.

Люди, які порушують кордони, нерідко сприймаються як вискочки, критикани, безтактовні нахаби, які думають, ніби їм усе можна. Або ж навпаки, вони привітно запрошують до свого світу й «роблять усе» для іншого, ніби зливаючись із ним у єдине ціле. Все це родом із сім’ї. Маючи первісну потребу в увазі й турботі батьків і не отримуючи цього, дитина шукає підтвердження своєї потрібності й важливості доступними їй способами. Виростаючи, людина робить «експансії» на чужі території з метою притлумити гнітючу тривогу й тугу за людською турботою, відчути свою значущість. Їй страшно поставити паркан між своїм і сусідським будинком, тому що вона просто не знає, що робити із власним життям, в якому вона так болісно самотня.

Ось що пише Еріх Фромм у книзі «Мати чи бути» (мені здається, це проливає світло на причину «захоплення» чужих територій): «Під буттям я маю на увазі такий спосіб життя, при якому людина і не має нічого, і не хоче нічого мати, а щаслива тим, що продуктивно використовує свої здібності й почуває себе в єднанні зі світом». Далі філософ наводить приклад, ґрунтуючись на поетичних творах. «Один — хоку японського поета Басьо (1644–1694), другий — вірш англійського поета XIX століття АльфредаТеннісона. Кожен із них описує схожі переживання: реакція на квітку, побачену під час прогулянки. Ось рядки з Теннісона:

Квітко в розламі стіни,
Я зірвав тебе тут —
Я тримаю тебе — з коренем, усю у своїй руці.
Маленька квітко, якби я міг зрозуміти
Тебе, твій корінь і все,
Тоді я б пізнав сутність Бога й людини.

Хоку поета Басьо звучить приблизно так:

Коли я уважно дивлюсь,
Бачу, як первоцвіт розквітає
Під тином!

Різниця вражаюча. Теннісон реагує на квітку з агресією: він хоче оволодіти нею, він зриває її з коренем і „всю“. Поет глибокодумно розмірковує щодо призначення квітки як провідника у світ потаємних змістів природи та Бога — а в той самий час квітка гине. Це результат його зацікавлення нею... Реакція Басьо на квітку цілковито інакша. Він не хоче зривати її. Він навіть не торкається її. Усе, що він робить, — „уважно дивиться“, щоб „побачити“ її. Виявляється, Теннісону необхідно оволодіти квіткою, щоб зрозуміти людей і природу, і заради цього квітка гине. А Басьо хоче споглядати; не лише поглянути на квітку, а стати з нею єдиним цілим, — і дозволити їй жити далі».

Людина, захоплюючи чужі кордони, на деякий час заспокоюється, але її внутрішня проблема не вирішується, і їй знову треба поглинати. Чим більше вона годує свою внутрішню порожнечу, тим більші апетити цієї порожнечі. Досить важко вирішити цей внутрішній конфлікт без сторонньої професійної допомоги.

Добровільний полон

Припустимо, будинок має паркан, двері й вікна. Там панує відносний порядок, що заведений хазяїном і відповідає його уявленням про ідеальне. А в сусіда паркану немає, і його двері завжди гостинно відчинені. Гостя завжди зустрічають привітно — «проходь, будь як дома». Хазяїн задовольняє всі примхи, не показуючи, як тяжко йому це дається, чи входить це в його плани, чи потрібна йому зараз компанія. Як не згадати тут чеховську Душечку: «Які думки були в чоловіка, такі й у неї. Якщо він думав, що в кімнаті гаряче або що справи тепер стали тихими, то так думала й вона. Чоловік її не любив ніяких розваг і у свята сидів удома, і вона теж».

Чи варто говорити, що в якийсь момент хазяїн відчує себе настільки незручно у власному будинку, що, ставши чужим самому собі, він зникне, полишивши здивованого сусіда, щоб шукати щастя в іншому місці, хоч проблеми в душі не зникнуть.

Раптовий вчинок Таниного чоловіка був тим самим дзвінким ляпасом «малюкові», коли боляче, образливо, незрозуміло, адже все було нормально, адже він не говорив, що щось не так.

Танин чоловік теж колись був дитиною. Хто найчастіше боїться сказати «ні», хто змушений постійно викручуватися, перекладаючи провину на обставини, щоб уникнути відповідальності? Той, чию думку не враховували, кому просто було заборонено думати власною головою, чинити згідно зі своїми міркуваннями. Така дитина вдягала шапку тому, що мамі холодно, і їла кашу тому, що мама сказала, що це дуже смачно. Будь-які бажання, якщо вони не збігалися з маминими, нещадно критикувалися, висміювалися, і дитина поставила собі за правило не бажати зовсім нічого або виконувати чиїсь бажання, які правильніші за її власні. Така дитина чемно відповідає на всі запитання, тому що «так треба», намагається всім догодити. А якщо в чомусь винна, то причину завжди шукає зовні, відмовляючись, таким чином, приймати відповідальність за свої вчинки. Мама привчила завжди з усіма дружити, бути з усіма чемним, ділитися своїми іграшками. З тих пір малюк дружить із усіма, не може відмовити, якщо його про щось просять, і взагалі поводить себе як «хороший хлопчик».

Це типовий портрет людини, якій не дозволяли бути собою, якій завжди треба було відповідати очікуванням інших. Чекати, що така людина зможе поважати свої кордони та своє «я», не доводиться. Адже вона просто не знає про їх існування! Нерідко буває й так, що батьки, «присвоюючи» собі дитину, ліплять із неї те, що самі хочуть бачити, упевнені в тому, що тільки їм дано виховати ідеальну людину. Справжні потреби дитини не враховуються, замінюються псевдопотребами батьків. «Коли замість очікуваної дівчинки народився хлопчик, обидві вони, і мати, й бабуся, розгубилися: було порушено їхні заповітні плани, не відбувся сімейний портрет, який вони в думках замовили: Єлизавета Іванівна на фоні їхньої чудової голландської пічки стоїть, Вірочка сидить так, що руки матері лежать у неї на плечах, а на колінах у Вірочки чудова кучерява дівчинка. Дитяча загадка: дві матері, дві дочки й бабуся з онучкою...», — описує Людмила Улицька переживання жінок при народженні сина й онука в романі «Щиро ваш, Шурик». Шурик, вихований у типовій радянській одностатевій родині — мамою й бабусею, — виростає тим самим «ідеальним» чоловіком. «Мама й бабуся, два ширококрилі янголи, стояли завжди ошую та одесную. Янголи ці були не безтілесними й не безстатевими, а відчутно жіночними, і з дуже раннього віку в Шурика виробилось неусвідомлене відчуття, що й саме добро — це начало жіноче, яке знаходиться зовні й оточує його, а він стоїть у центрі. Дві жінки, від самого його народження, прикривали його собою, зрідка торкалися долонями його лоба, — чи немає температури?». Бажання бути прийнятим, корисним, «справжнім чоловіком», а також нерозуміння того, чого він насправді хоче, а чого ні, роблять Шурика джином із пляшки, який виконує чужі бажання. Але від його турботи мало хто по-справжньому щасливий, як, утім, і сам Шурик.

Я і Ти

Відсутність, недотримання кордонів штовхає людину на складні стосунки «ні з тобою, ні без тебе». Людям нестерпно бути разом, тому що життя перетворилося на хаос, абсурд і порожнечу, але їм також нестерпно одне без одного, тому що давно стерті кордони — де я, а де ти? Розійтися їм важко: розмиті кордони особистості не дають відчуття опори і з’являється відчуття, що зі зникненням іншого я сам помру, зникну, розчинюся...

Усі ці замальовки зі світу дитинства потрібні нам не для копання в надрах психоаналізу. В житті існує заданість, і в чомусь ми приречені: ми не можемо вибрати сім’ю, в якій народжуємося, час і місце. Тому сприймати своє дитинство варто як умову задачі, розв’язок якої нам доведеться шукати, набираючись досвіду, мудрості, сил.

Усе життя ми перебуваємо в напруженні між рухом до повної індивідуалізації та рухом до повного злиття. Ми приречені щоразу заново знаходити своє місце між тим, щоб бути собою і бути частиною, між Я та МИ. І неможливо, раз і назавжди розв’язавши це протиріччя, заспокоїтися, адже ставлення до іншого й до самого себе — це і є життя, головна риса якого — бути живим. Нам усім судився важкий шлях до власної свободи, і не легший — до зустрічі зі свободою Іншого.

Опублiковано: № 1 (73) Дата публiкацiї на сайтi: 16 February 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Без кордонів

Без кордонів

Анна Лелик
Журнал «Отрок.ua»
людей, які усвідомлюють свою свободу та вміють нею користуватися на користь собі й іншим, які пам’ятають, що особиста свобода закінчується там, де починається свобода іншого, — не так уже й багато. Решті доводиться осягати ці істини роками, десятиліттями щонайважчою душевною працею. Більшість із нас живе у «безмежному» просторі, завдаючи болю собі й іншим, наче дикобрази, які в пошуках тепла притискаються одне до одного, проте лише боляче ранять своїми колючками.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
14:02 22.02.2016 | Наталия
Уважаемая Анна!Не противоречит ли работа над выстраиванием и отстаиванием личностных границ православной аскетике, стремлению к святости, грубо говоря?
09:44 17.02.2015 | Анна
Спаси Вас, Господи! Какая прекрасная статья, как много полезных мыслей для размышления. Да, все мы родом из детства, и не всем родителям повезло с родителями. Но всем нам повезло с нашим общим Родителем, кто Его принял в сердце своем. Только Он и сможет научить нас жить.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: