У ніжного Олександра Гріна є «оповідання-катастрофа» — про те, як землетрус руйнує великий Санкт-Петербург. Романтик-метр змушує пережити цю катастрофу набагато реалістичніше за будь-яке сучасне 3D, бо кидає читача у вир відчуттів від руйнівних ударів, від контузії та нудоти... Знищення чудового міста обрамлене спілкуванням двох друзів. Спочатку один із них, безнадійно закоханий Вуїч, прямує до дами серця. У фіналі жахливої розповіді про нещастя, на тлі величних уламків Пітера, товариш Вуїча знаходить його оглушеним у прямому й переносному розумінні:
«— Руками в груди, — пояснив Вуїч, — так, як відштовхують, коли бояться або ненавидять. Вона не хотіла бути мені чимось зобов’язаною...
Він довго розповідав про те, як залишився живим. Те саме відбувалося з безліччю інших людей, і я слухав неуважно.
— Тепер ти забув її? — крикнув я у вухо Вуїчу. Він ледь зрозумів, швидше вгадав моє запитання.
— Ні, — відповів він, здригаючись від холоду, — це більше за місто».
Прочитавши цю фразу, розумненька Тетянка пирхнула й відклала Гріна вбік. «Без сумніву, — сердито подумала вона, — власне більмо на оці більше за весь світ — бо затуляє його геть-чисто! Які дурниці! Це ж Пітер — одкровення, закарбоване в камені, грандіозна тимчасовість людських можливостей — і на тобі — усе це перекрило якесь томління серця! Егоїзм несусвітній! Ні, справжнє кохання не таке — воно нічого спільного не має з хворобливою залежністю». Тетяна читала в Інтернеті статті психологів і знала, що Всесвітня організація охорони здоров’я зараховує закоханість до хвороб, точніше, до психічних відхилень. Поруч з алкоголізмом, ігроманією, токсикоманією і клептоманією, закоханість, що значиться під пунктом F 63.9., називається як «Розлад звичок і потягів неуточнений». Тетяна гордовито, як лише цар звірів може цікавитися хворобами коників-стрибунців, прочитала симптоми F 63.9.: «нав’язливі думки про іншого; різкі перепади настрою; жалість до себе; безсоння, імпульсивні вчинки; перепади артеріального тиску; головний біль; синдром нав’язливої ідеї... На думку низки вчених, кохання можна порівняти з обсесивно-компульсивним розладом, яке зазвичай триває не більше 4 років». Розумненька Тетянка була абсолютно переконана, що ніколи — ну, звісно, ніколи! — не вскочить у подібну членистоногу дурницю...
«Тетяно!! Тетянко, зачекай!» Дівчину наздоганяв Андрій — простий такий хлопець із паралельного класу. Місяць тому він з’явився у школі з ледь помітною подряпиною над бровою. Тетяні це абсолютно випадково впало в око, і її сценарна уява сама собою запропонувала круту короткометражку про появу хвацької подряпини. О ні, розумненькій Тетянці ніколи не було нудно наодинці з собою — її голова невпинно пропонувала щось на зразок нон-стоп кінофестивалю — де експерименти юних режисерів чергувалися з цитатами з великих кіношедеврів. Опинившись поруч, скромний герой її стрічки стандартно всміхнувся й сказав: «В облом самому, ходімо разом до школи! Чарівна леді скрасить час... у степу донецькому парубкові молодому!»
Ого! Тетяна розсміялася й діловито защебетала. Іти й теревенити ні про що, виявляється, було весело та просто. Розумненькій Тетянці було так класно, так чудово в товаристві цього «вихідця з пролетаріату» — як ні з ким ніколи в житті. З того моменту розвиток Тетяниного серіалу доповнився новими вигадками... За кілька днів вона підстерегла Андрія, аби йти з ним зі школи додому. «Та не можу, поспішаю, бувай!» — кинув Андрій і помчав...
Ще три метри дівчина пройшла, нічого не підозрюючи. Так поранена косуля зі смертельною стрілою може ще зробити кілька вільних і чудових стрибків. Та хвороба F 63.9. накотилася несподівано. Тетяну накрило з головою. Усі симптоми, описані ВООЗ, розцвіли, наче троянди травневі в саду. Тетяна обурювалася, накидалася на ці троянди з сапкою, а вони виявляли життєздатність бур’янів: і нав’язливі ідеї, і безсоння, і серцебиття в ритмі бушменських барабанів.
Тетяна завжди вважала себе дуже хорошою людиною. У неї не було сумніву в тому, що вона хороша людина з однієї простої причини: сама вона вважала себе людиною поганою. Ця двоповерхова думка виросла з православної етики. І другий поверх — про свою хорошість — Тетяна вивіряла щовечора, уважно вичищаючи свій нижній поверх — у пошуках усілякої гидоти й мерзоти.
Але закоханість — наче снаряд — знесла в тартарари всю будівлю, в якій хазяйнувала Тетянина совість. Тепер сильнішою за все, важливішою за все стала потреба мріяти про Андрія, уявляти його уважні очі, ніжитися в теплі його фраз, які він говорив тоді, під час їхнього першого й останнього спільного походу до школи. «Чому він?» — це запитання швидко обростало хмарою відповідей, котрі неможливо було артикулювати, зате можна було помацати рукою — оскільки вона затуляла весь світ млосною завісою.
Один звук імені А-Н-Д-Р-І-ЙЙЙ занурював Тетяну спочатку в теплу ванну з піною «Ів Роше», а потім — під крижаний душ листопадового відчаю. Володар магічного імені на Тетяну уваги не звертав. Можливо, тому, що, побачивши його «за кілометр», Тетяна воліла розчинитися в повітрі, наче привид. Вона лаяла себе, обзивала Васісуалієм Лоханкіним і просила в Богородиці порятунку від хвороб серця.
Проте іноді чесна Тетяна ловила себе на тому, що несвідомо опирається можливості «вилікуватися»: усі ці перехоплення дихання, сльози, ниючий біль — «я любовь узнаю по боли — всего тела вдоль»* — створювали якусь ілюзію високої праці. «Очевидно, сенс людського життя — у подоланні страждань. І я, мабуть, уперше зіштовхнулася зі справжньою боротьбою», — думалося їй. Часом Тетяна уявляла, що вона дереться по прямовисній скелі — на такі відчуття простору й вітальності виносила хвиля любовної муки.
* М. Цвєтаєва. «Приметы»
Ну й вірші, звичайно — вірші росли, як у казці: «Горщику, вари». Кашослів’я наповнило спершу Тетянині почуття, потім полізло вгору, з’явилися мотиви покаяльні, альтруїстичні, філософські — та які хочеш. Розумненька Тетянка знала, що так виглядає сублімація — перетворення любовної млості у творчу енергію... «Ось тому я і ненавиджу свою болячку, і водночас не хочу розлучатися із цим „більшим за місто“».
Боротьба з чарівними фантазіями й станом крайнього відчаю забирала всі сили. Тетяна не надто занурювалася в те, що відбувається там, на периферії — у реальному світі... Але іноді вона вмикала у вітальні телик, щоб вимкнути свій власний усередині голови... Столиця горіла, горіли люди, тріскалося від жару каміння, протуберанці гніву переповнювали простір... «Злочинці!» — коментували одні телеканали. «Молодці!» — коментували інші. І незабаром усе Тетянине місто було охоплене дивною істерією — одні боялися навали терористів, інші — антитерористів...
Повна безнадійність у вирішенні конфліктів серед її оточення, породжуваних новинними стрічками, тимчасово відвоювали Тетянин мозок. Ось дві людини у п’яти метрах від якоїсь події, ось вони засвідчують одне й те саме, але один каже: «Це біле!», а інший каже: «Ні, це чорне!». Що це? Як це? Чому це? Тетяна зразу ж пригадала історію з Патерика: "Двоє братів, бажаючи жити разом, поселилися в одній келії. Вони жили багато років у любові. Ворог, бачачи це, захотів звеселитися. Він прийшов, став біля дверей і одному показався голубом, а іншому — вороном. Один із братів сказав: "Чи бачиш цього голуба?""Це ворон", — відповів інший, і почали вони сперечатися між собою. Один каже те, інший — інше. Нарешті вони побилися, на радість ворога, і розійшлися«.
Прямо як в оповіданні Гріна «Земля і вода», мирне життя стало руйнуватися безжалісно й катастрофічно. «Це ж треба, — думала Тетяна, — яке було тверде переконання, що війна більше ніколи не повториться! І навіть якось було соромно перед дідом — ось на його плечі це випало: і смерть, і розруха... а ми живемо в побутовому міжсезонні, на узбіччі часу. І раптом історія, не надто питаючи, увірвалася в дім. І ось тепер над моєю домівкою загроза війни...»
Але в серці, як і раніше, панував біль від внутрішнього полум’я. Він, як і раніше, затьмарював страшний шлейф, який залишали по собі ці некликані гості — Історичні Події. Вони покремсали родини й товаришування. Тетянин батько вщент посварився з рідним братом, мати розфрендилася зі шкільними подругами в «Однокласниках»... А чудовисько війни все росло, годуючись людськими зв’язками, що не пройшли випробування на міцність.
Слова, які звучали повчально з різних кафедр і трибун про те, що всім сторонам слід припинити вогонь, зрозуміти й пробачити один одного й п’яте-десяте, — по суті своїй правильні, святі слова — звучали для Тетяни чомусь... як образа. Тетянка зненавиділа профанацію — знецінення смислів — коли вони не підкріплюються справою, а лише проголошуються.
Навіть молитва на літургії про дарування миру давалася Тетяні, як лицемірна повинність, зате молитва про зцілення від любові горіла... «Країна у біді, а я молюся Богородиці, аби Вона розрадила моє нерозумне серце, — Тетяна ридма ридала. — Ось я і побувала в шкурі Вуїча...»
Якось вони зіштовхнулися в супермаркеті, і доки розумненька Тетянка вмирала від жаху — як же вона виглядає в домашньому платті й що ж йому сказати? — Андрій повідомив, що хотів би піти воювати. Урочисто заявив, на чиєму боці, і тільки його й бачили. Дивно, але жахливий вибір Андрія не так шокував Тетяну, як сам подарунок їхньої несподіваної зустрічі.
Тетяна на якийсь час навіть зраділа, що Андрій опинився ідеологічно «по інший бік барикад». Їй здавалося, що це допоможе швидше впоратися з ефектом «це більше за місто» і повнокровно жити жахливою реальністю, в яку занурена Батьківщина.
Та вузол лише «згордіївся». Створена внутрішнім режисером казкова чарівність Андрія посилилася складністю його вибору, а Тетянин розум — ой, як любить усілякі перепони-горішки. І поступово, і якось проти волі, Тетяна почала замислюватися, вчитуватися і, нарешті, — розуміти, як влаштовані очі Андрія, як може виникати оцінка подій з точністю до навпаки.... Тетяна могла годинами чуйно та послідовно дискутувати з Андрієм. Але й у цих струнких умоглядних суперечках напруга пристрасті до нього не охолоджувалася бодай на градус... «Ну от, — єхидствувала Тетяна, — ось я і полюбила свого ворога!»
Нічого не допомагало. Ніде й нікому. Безнадія скрутила Тетяну на всіх фронтах, вірші втратили дію шампанського, а на останній стадії своєї журби вона позбулася останнього знеболювального — молитви. Спочатку пропустила одну службу, потім не знайшла сил прочитати вечірнє правило, потім здалося взагалі безглуздим щось просити у Бога... Навіщо? Все одно буде так, як буде...
«Надія — це найгірше лихо, вона продовжує страждання». Ця фраза з нелюбого нею Ніцше все частіше крутилася у свідомості, як відданий шакал Шерхана, заганяючи нашу колишню вольову Тетяну в глухий кут з павутинням.
У пошуках протиотрути від свого любовного наслання Тетяна почала якісно зависати в соцмережах... «Та найсумнiша втiха далебi — комусь на свiтi гірше, як тобi»*... Трагічні зведення, новинні фейки, спростування й контрспростування, гнівна аналітика й аналітичний гнів з усіх фронтів — усе це почало працювати як димова завіса від власного відчаю. І раптом, за два тижні, Тетяна наштовхнулася на текст, який подіяв на її запалене сприйняття, наче відро води, виплеснуте просто з монітору:
* Л. Костенко. «Маруся Чурай»
«Звісно, існує і такий діалог з Богом: „Поможи!“ — прийшла допомога. „Зціли!“ — прийшло зцілення. „Визволи!“ — прийшло визволення. Це найбажаніший вид діалогу. Його ми жадаємо, і він, слава Богу, відбувається. Та це не єдиний його вид. І ми маємо знати, що й мовчання Бога, і Його відповіді, що видаються нам „дивними“, — це також відповіді. Причому найкращі».*
* Прот. Андрій Ткачов. «Збірник проповідей»
Розумненька Тетянка підскочила, як підскакують супергерої, котрі знову віднайшли свою чарівну силу. На вулицях було небезпечно, але їй конче потрібно було до Храму, їй потрібна була зосередженість, яка приходить біля царських воріт, аби прийняти будь-яку відповідь — найкращу. Вона почала тривожно збиратися і за хвилину потай від батьків вислизнула на вулицю. Далі події понеслися зі страшенною швидкістю. З околиць почулися крики й тупанина. І постріли, і — страшний гуркіт.
...«Я хитався. Довкола, дзвенячи, лопалося, осипаючись, скло. Шалене серцебиття змусило мене жадібно й глибоко зітхнути. М’який, рішучий поштовх знизу повторився, відбившись в усьому тілі, і я побачив, що бруківка рухається. „Що ж це, що ж це таке?!“ — слабо закричав я. Я хотів бігти, але не міг. Новий удар помутив свідомість, сльози й нудота душили мене...»*
* О. Грін. «Земля і вода»
Тетяна опритомніла в лікарні. «Я поранена?» — «Ні, — сказала медсестра, — струс мозку і перелом ребра. Молодець твій Ангел Хранитель. Зараз мамі твоїй зателефоную — нехай приходять». Нудило настільки сильно, що Тетяна зауважила — жодних симптомів закоханості. Лише симптоми струсу мозку. Тим часом двері до палати відчинилися і зайшов дуже гарний молодий чоловік, у зеленому медичному спецодязі з планшетом у руках. «Здрастуйте, Тетяно Василівно. Я ваш палатний лікар. Георгій Георгійович». Тетяна зосередилась і раптом помітила над його бровою ледь помітний шрам — як у Андрія. «Зі шраму ж усе й почалося!» — встигла подумати вона.
А Георгій Георгійович продовжував: «Вам уже повідомляли? — місто звільнене. Ціною безлічі життів. Лікарня забита пораненими. Тому, якщо огляд не виявить ускладнень, я вимушено вас до вечора виписую». Кожне слово від людини в халаті вибудовувалося для Тетяни багатозначними смислами. «Ну це ж треба — „місто звільнене“! Поранених багато... Де Андрій? Випишуть — і прийду сюди допомагати, санітаркою... щось у житті має бути більше за місто».
«Три дні по тому брати прийшли до тями й розповіли один одному, чим кожному з них уявлявся побачений птах, і пізнали в цьому спокушання ворога, і попросили один в одного прощення. Після цього вони жили вже нерозлучно до самої смерті»*.
* Свт. Ігнатій (Брянчанінов). «Отечник»
