Блаженний Августин Аврелій, за словами отця Андрія Кураєва, «наймолодіжніший» святий. Його хрестоматійний твір «Сповідь» розповідає про складний і сповнений пригод шлях до Бога, про філософські блукання, про напружені пошуки морального ідеалу. Багато хто чув фразу «Господи, дай мені цнотливість і стриманість — але не зараз». Це слова святого, що не без жаху згадував зухвалі поривання своєї молодості. Але головний герой книги — не автор, а Бог, до Якого звернені й покаянні стогони душі, і хваління, й непрості запитання.
Блаженний Августин — єпископ Іппонський, один із великих святих нерозділеної Християнської Церкви. Його шанують і православні, й католики. Святий народився і помер в Африці, в римській провінції, і молоді роки провів у містах Італії — Римі, Мілані. Один історик відзначив, що як богослов Августин Аврелій був трагічно самотнім у своїй епосі — не було сучасника, здатного відповісти (й заперечити) Августину на його рівні. Окремі припущення святого, не осмислені критично в Західній Церкві, набули плідного розвитку в подальшому католицькому богослов’ї.
Для нас же життя і свідчення Августина, збережені в його «Сповіді», — перш за все, пам’ятник любові, полум’яної та всезмінної любові до Бога.
1. Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі.
2. Мудре й нерозумне — це як їжа, корисна або шкідлива, а слова, вишукані й прості — це посуд, міський і сільський, в якому можна подавати і ту, й іншу їжу.
3. Я став віддавати перевагу православному вченню, зрозумівши, що в його велінні вірити в те, чого не доведеш, більше скромності й дійсної правди, ніж у знущанні над довірливими людьми, яким зверхньо обіцяють знання, а потім наказують вірити в безліч нісенітниць, довести які неможливо.
4. Гріховний закон — це влада й сила звички, яка веде за собою і утримує душу навіть проти її волі, але заслужено, бо в цю звичку зісковзнула вона добровільно. Хто ж може звільнити мене, нещасного, від «цього тіла смерті» (Рим. 7, 24), як не благодать Твоя, дарована через Господа нашого Ісуса Христа?
5. Хто заперечуватиме, що майбутнього ще немає? Але в душі є чекання майбутнього. І хто заперечуватиме, що минулого вже немає? Але й досі в душі є спомин про минуле. І хто заперечуватиме, що теперішнє позбавлене тривалості: воно проходить миттєво. Наша увага, однак, тривала, і вона переводить у небуття те, що з’явиться. Тривалий не майбутній час — його немає; тривале майбутнє — це тривале очікування майбутнього. Тривале не минуле, якого немає; тривале минуле — це тривала пам’ять про минуле.
6. Друзі, лестячи, розбещують, а вороги, лаючи, зазвичай виправляють.
7. Оскільки деякі суспільні обов’язки можна виконувати лише за умови, що тебе люблять і бояться, то ворог істинного щастя нашого і тут починає наступати, всюди розкидаючи, як приманку в пастки, свої похвали: ми жадібно їх підбираємо і з необережності попадаємось, забираємо від істини Твоєї радість свою і покладаємо її в людській брехні. Нам приємно, щоб нас любили і боялись не заради Тебе, а замість Тебе. І ворог, уподібнивши нас таким чином собі, тримає нас при собі..
Того, хто хоче людських похвал, незважаючи на ганьбу від Тебе, не захистять люди на Суді Твоєму, не вирвуть його від засудження Твого. Не «грішника, однак, хвалять за бажання душі його», «не того, хто чинить беззаконня, благословляють»: хвалять людину за дар, від Тебе отриманий, але якщо вона більше радіє похвалам, аніж самому дарові, за який її хвалять, то Ти її осуджуєш. І той, хто хвалить, кращий за того, кого хвалять. Першому вгодний у людині Божий дар, а другому більш угодний дар від людини, а не від Бога.
8. Чому людина хоче сумувати, бачачи прикрі й трагічні події, пережити які вона сама зовсім не бажає? І проте вона як споглядач, хоче переживати сум, і сам цей сум для неї — насолода. Дивовижне безумство! Людина тим більше хвилюється в театрі, чим менше вона сама застрахована від подібних переживань, але коли вона мучиться сама за себе, це називається звичайно стражданням; коли мучиться разом з іншими — співчуттям. Але як можна співчувати вигадкам на сцені? Адже слухача не кличуть на допомогу; його запрошують лише сумувати, і він тим прихильніший до автора цих вигадок, чим більше сумує. І якщо стародавні або вигадані біди показані так, що глядач не відчуває суму, то він іде, позіхаючи й лаючись; якщо ж його змусили сумувати, то він сидить, поглинутий видовищем, і радіє.
9. Чому душа більше радіє поверненню знайдених улюблених речей, ніж постійному володінню ними? Переможний полководець святкує тріумф; він не переміг би, якби не вступив у бій, і чим небезпечнішою була війна, тим радісніший тріумф. Буря кидає плавців і загрожує корабельною трощею; усі бліді, чекають смерті. Але заспокоюються небо і море, і люди сповнені радощів, тому що були сповнені страху. Близька людина хвора, її пульс віщує біду; всі, хто бажає її одужання, хворіють душею; вона оклигує, але ще не може ходити так, як раніше, — і така радість у всіх, якої й не було, коли вона розгулювала, здорова й сильна!
Так завжди з радістю — чи виникає вона з приводу мерзотного й огидного, чи дозволеного й законного; чи в серці найчистішої та найчеснішої дружби; при думці про того, хто «був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся» — завжди великій радості передує ще більша скорбота. Чому це, Господи Боже мій?
10. Легко людині, якщо вона повна Тобою; я не повен Тобою, і тому за тягар сам для себе. Радощі мої, над якими треба було б плакати, змагаються з печалями, яким треба було б радіти, і я не знаю, на чиєму боці буде перемога. Горе мені!
