Бога не бачив ніхто, але все навколо: і земля, і води, і небеса, й усі створіння, що населяють їх, — свідчать про Творця. Людина ж схильна забувати не лише про Творця, а й про те, що сама є людиною і про те, якому закону вона повинна підкорятися. І тоді диво, потрясіння або біль розставляє все по місцях.
Діти плачуть часто. Дорослі — значно рідше. Вони сильніші, вони багато що випробували і готові випробувати ще більше.
Дорослий не стане плакати за тим, за чим плаче дитина. У дитини поріг, через який її з розмаху б’є свій і навіть чужий біль, такий невисокий. Кривда, брехня, сором — усе маленька людина омиває слізьми.
Стаючи дорослими, люди нарощують свій поріг чутливості, відгороджуючись ним від свого та чужого лиха і прикростей. Цей поріг, неначе бруствер, робить нас майже невразливими.
А над кимось цей бруствер змикається вгорі, повністю огороджуючи від сприйняття чужого страждання й нещастя. Не докричатися, не достукатися у це сховище ...
Якщо б діти мали доросле знання життя, вони б плакали, як Адам, не зупиняючись. На щастя, діти ще не знають, скільки навколо знедолених. На жаль, дорослі вже навчилися їх не помічати...
Пам’ятаєте, як метелик пурхає над квітами? Не літає, а саме пурхає. Придумали спеціальне слово, щоб підкреслити цей особливий рух, одразу у кількох площинах з різною швидкістю у кожній площині; нібито повільно, а рукою не спіймаєш...
Це була дівчинка, років п’яти. Можна було б сказати, що вона, підстрибуючи, бігла доріжкою, але її рухи більш за все нагадували саме пурхання метелика. Дитина була така тендітна, що здавалося, ніби, підплигнувши, вона ненадовго зависає у повітрі, а на землю повертається довільно, всупереч силі тяжіння. Дівчинка не йшла, не бігла — вона пурхала. Її ручки, ніжки, шия — все було таким тонким, ледь не примарним; але дитина — поки є сили — бавиться і грається, тим самим скрадаючи те страшне враження, яке б створила доросла людина такої ж статури.
Ми часто створюємо собі уявлення про щось, лише побіжно кинувши оком на предмет. Так і я, що лише ковзнув по ній поглядом, уявив квітчасту сукенку, хустинку, шпильки... Однак, вражений цим «пурханням», я подивився на дівчинку впритул; її одяг вочевидь складався з якихось клаптиків, ледь з’єднаних між собою. В лівій руці дівчинки була кольорова ганчірка, якою вона вимахувала над головою, тихенько наспівуючи.
Кроків за десять за дівчинкою по доріжці йшла старенька, з паличкою. Років їй було під 90, а може, й більше. Вона вже не могла ходити прямо, дуже горбилася, і за паличку свою вона трималася, наче за поручень у автобусі, так що вигнута ручка палички дещо височіла над її головою. Старенька кликала дівчинку: «Лєра, зачекай! Лєра!»
Дівчинка зупинилася біля входу в гастроном, очікуючи бабцю. Вони разом увійшли до магазину; притримавши для них двері, я посунув слідом. Дівчинка мовчки схопила шоколадку, але бабця тихенько сказала їй: «Лєра, грошей нема, не треба».
Мене охопило якесь дивне відчуття. Мені здавалося нестерпним, неможливим, неприпустимим бути здоровим і ситим поруч із ними. Моє щастя було ганебним, недозволеним. Моє життя було розкішним. Виявляється, раніше я сумував над тим, що не заслуговувало жодної уваги... В моїй голові не стало думок, я весь сповнився відчуттям, що охоплює людину, коли вона дуже перелякана.
Здається, я вийняв якісь гроші й тицьнув їх старенькій. «Купіть їй, що вона хоче», — чи то подумки, чи то вголос вимовив я. В голові паморочилося, усе пливло перед очима...
Я ще багато днів ходив до цього гастроному, сподіваючись зустріти Лєру або її бабусю. Марно. Вони не з’являлися, і ніхто нічого про них не знав. Я вигадував історії про дівчинку, одна трагічніша за іншу. Я розкраяв себе жалем. Але я так і не дізнався правди. Я так і не допоміг їм. Я так і не позбувся сорому.
...Натикаючись у черговий раз на свій поріг чутливості, я похоплююсь. Здається, він знову виріс. Мені вже не видно з-за нього людей. Я тут, в цьому бункері, один. Мені страшно! І гострий сором, наче скальпель, розтинає мою сліпоту, неначе лом, трощить мою тупість. Адже увесь цей біль навколо — це голос Неба, звернутий до мене: «Будь людиною. Будь людиною! Ну будь же ти людиною!»
