До 150-річчя з дня народження Валентина Олександровича Сєрова (1865-1911) Третьяковська галерея відкрила грандіозну виставку, де серед відомих з дитинства шедеврів представлено також роботи майстра, що раніше не експонувалися, — з приватних колекцій і запасників. Музеї нашої країни в Києві, Одесі, Харкові, Сумах також зберігають коштовні полотна художника. Нехай цей ювілей стане приводом для того, щоб згадати, наскільки цінним є внесок Сєрова в мистецтво живопису. Зараз, коли досвідчена публіка захоплюється модним абстрактним нефігуративним живописом, доречно буде нагадати, як багато зробив Валентин Сєров, як блискуче він пройшов шлях від російського академічного живопису до авангарду і тим самим визначив хід творчої думки всього століття.
Якось на запитання знаменитого критика Стасова: «Чи правда, що ви не визнаєте картин зі змістом?» — Валентин Сєров відповів: «Не визнаю. Я визнаю картини художньо написані». Сєрову було лише двадцять два роки, коли він створив свій перший шедевр — «Дівчинку з персиками». Сам художник потім згадував: «Усе, чого я прагнув, — це свіжості, тієї самої свіжості, яку відчуваєш у натурі й не бачиш у картинах». Його першим викладачем в Академії мистецтв був Ілля Рєпін, але студент курсу навчання не завершив, він обрав власний шлях. «Я хочу бути безтурботним. У прийдешньому столітті пишуть усе важке, нічого втішного. А я буду писати лише втішне».
І майстер виконав свою обіцянку. Картина «Дівчина, освітлена сонцем» мала приголомшливий успіх і була одразу ж придбана Павлом Третьяковим. «Живопису, що так би радував і тішив око, до Сєрова у нас ще не було», — захоплювався мистецтвознавець Ігор Грабар. Сучасники в один голос стверджували: понад усе він нагадує картини Огюста Ренуара. У це важко повірити, але полотна Ренуара Сєров побачив набагато пізніше, і майстер геть не переймався тим фактом, що його живопис порівнюють із живописом імпресіоністів.
Друг Сєрова Костянтин Коровін згадував: «Був Валентин Андрійович завжди вдумливий, глибоко серйозний, страждав від самотності. Часом ми мовчали цілими днями, коли працювали разом, але мистецтво завжди поміж усієї меланхолії захоплювало його». З листа Сєрова дружині: «У мені мовби хробак якийсь, а що за хробак, важко визначити, незадоволення собою весь час, чи що, і позбутися його ніяк, може, й не треба, і все ж важко... Я таким дурнем завжди стою в церкві, соромно стає. Не вмію молитися, та й неможливо, коли про Бога немає абсолютно ніякого уявлення, ганьба й сором. Я такий лінивий мислити і водночас жахаюся думати, що буде за смертю, що ці запитання так і лишаються запитаннями — та й у кого вони зрозумілі? Що буде, те буде».
У книзі спогадів Коровін почасти дає пояснення цим рефлексіям друга. «Художники — мученики своєї справи — ніколи не задоволені собою. Живописець завжди в собі самому з ворогами самого себе. Художник в ньому примушує у себе ж викликати волю до діяльності. Мені подобалося, коли Сєров називав себе „конякою“ і бив себе по голові, що „не може“ взяти колір. „Ох, я коняка“, — казав він. Ніколи не зливався з навколишньою дійсністю, стояв над нею якось осібно, будь-яка метушня була йому нестерпною».
Свої портрети, виконані Сєровим, бажали мати чимало аристократів, артистів, художників, він же погоджувався писати, тільки коли йому подобалася модель. Від імператорської родини вже відомому портретисту Сєрову було зроблене замовлення — великий парадний портрет Миколи ІІ для підшефного драгунського полку. Поки государ позував художнику, йому спало на думку замовити малий портрет у подарунок коханій дружині. Щоб це було для імператриці сюрпризом, він вирішив навіть не позувати. Якось, прийшовши на черговий сеанс, художник побачив у кімнаті парадний мундир і фотографію імператора. «Може, потребуєте ще чогось?» — ввічливо поцікавився флігель-ад’ютант. «Так, — відповів Сєров, — мені потрібний імператор». «Але ж ви розумієте, Його Величність зайнятий...» Тоді художник чемно відмовився працювати і сказав, що прийде наступного разу, коли в імператора знайдеться час для позування. Ад’ютант зрозумів твердість рішення майстра і негайно вирушив по імператора. Государ, як був у домашній тужурці, так і сів за стіл, щоб не марнувати часу на переодягання. Образ вийшов, без сумніву, геніальний. За спогадами самого художника, він місяць не міг написати очі імператора і потім так цінував це одкровення, що не зміг прийняти нерозуміння. Портрет-сюрприз усім сподобався, але коли було замовлено наступний, для кабардинського полку, імператриця Олександра Федорівна вирішила висловити свою думку про те, як належить писати обличчя государя. Вона надокучала художнику своїми порадами доти, доки Сєров не простягнув їй пензля з пропозицією завершити портрет самій.
Валентин Сєров був одним із кращих портретистів свого часу. Щоправда, багато хто з великосвітських осіб побоювалися йому позувати, бо ж художник бачив те, що люди намагалися приховати. Працював він завжди ретельно, якщо іншим портретистам вистачало десятка сеансів позування, то Сєров потребував сорока. Княгиня Зінаїда Юсупова згадувала, що їй довелося позувати вісімдесят разів! «Я худла, повнішала, знову худла, поки виконувався Сєровим мій портрет, а йому все мало! Усе пише й пише...» Костянтин Коровін якось сказав другу, що той, можливо, надто довго вовтузиться з портретами і «засушує» їх, мовляв, важлива мить, схопив образ — і достатньо. Ніякого диспуту не вийшло. Сєров дав свою відповідь інакше: він за кілька годин написав вражаючий портрет Коровіна, і в манері, властивій другу-художнику, — крупними мазками, недбало, використовуючи улюблені кольори коровінської палітри.
Часом Сєрову дорікали за надмірну іронічність, що проймає його роботи, він виправдовувався: «Це сидить у самій моделі, я лише видивився, спостеріг». Від його гострого погляду не приховувалася жодна деталь характеру моделі. Пошуки нової художньої мови Сєров не припиняв ніколи, він виконував портрети знаних художників, письменників, меценатів мистецтва і своїх друзів у стилі старих європейських майстрів, які у фахівців викликали асоціації з полотнами Дієго Веласкеса та Тіціана. У той же час міг відмовитися від пензлів і фарб та перетворитися на блискучого графіка. Діапазон його робіт вражає — це і пейзажі, картини на історичні теми, театральні декорації, побутові замальовки, портрети й ілюстрації.
У своїх пошуках Сєров усе далі відходив від реалістичного мистецтва. Після мандрівки на Крит він захопився античною архаїкою, але водночас усе більше тяжів до модернізму. Мабуть, головною картиною його нового стилю став портрет Іди Рубінштейн. Акторка, що виконувала ролі Клеопатри та Шахерезади в балетах «Російських сезонів» Дягілєва, стала для Сєрова втіленням «стихійного, справдешнього Сходу», що він і висловив новими засобами. Та глядачі й критики не оцінили живописні експерименти Сєрова, вимагали видалити цю насмішку над мистецтвом. Хто з них міг знати, що цим шляхом підуть Матісс і Модільяні, Пікассо й Шагал...
Незадовго до смерті Валентин Олександрович побував у Третьяковській галереї. Він довго стояв перед своєю картиною «Дівчина, осяяна сонцем», пильно роздивлявся її, мовби вивчав, потім махнув рукою і промовив, дивлячись кудись у простір: «Написав ось цю річ, а потім як не пнувся все життя, нічого вже не вийшло. Тут увесь виснажився». Таке визначення автора має спонукати глядача неодмінно познайомитися наживо з цією картиною, що стала квінтесенцією всієї його творчості.
Сєров був однією з найяскравіших індивідуальностей у російському живописі зламу віків. Попри свою стриману манеру спілкування й дещо відлюдькувату вдачу, йому вдалося стати улюбленцем у дуже різних прошарках суспільства, його уваги прагли й аристократи, і представники богеми. Його творчість стала шляхом самовдосконалення і пошуку нових форм; наважимось припустити, що Костянтин Коровін сформулював секрет привабливості та вічної сучасності полотен Сєрова, коли написав: «Можливо, у ньому жив не стільки художник, хоч який великий він був, — скільки шукач істини».
