До шостого класу Лесика прозивали «Батарейкою» через його ініціали — ААА. Він не був проти свого прізвиська, бувають і гірші. Та це й не допоможе: коли кип’ятишся — дражнити веселіше. «Батарейку» схвалив навіть Сашко, його сусід по парті. Ну а Сашко поганого не схвалить, та й у класі вони вважалися друзями.

Взагалі, Лесик намагався товаришувати з усіма. Бо хороші стосунки підтримувати простіше й корисніше за погані. Хоча, звісно, всяке бувало: то поб’ються, то шпанюк з «Б» класу стусанів надає, то новий жарт з Вадимом вигадають.

Вадим цей, бідолашний, перевалюється, наче качка, з двійки на трійку. Батька немає, мати працює в садочку технічкою. Учителі його, звичайно, жаліють, ставлять трійки, а йому більшого й не треба. І що цікаво — ні на кого не ображається! Сидіти з ним ніхто не хоче, якщо спеціально не посадять. На фізрі вправи в парах робити — так само, особливо, якщо дівчатка дивляться. А якось його взагалі забули в метро, коли їздили класом на екскурсію. Але він і тоді не образився, просто поїхав додому, та й усе.

От Сашко полюбляє над Вадимом позбиткуватися. Стане за спину, занесе руку й гарикне: «Риба!» Поки Вадим озирається, хтось уже у відповідь вигукне: «Глуши!» І полетить Сашкова долоня на Вадимову маківку! Це гра така — треба не ловити ґав, а тікати! Та Вадим постійно ловить ґав. До того ж він маленький, Сашкові до підборіддя, тому й «глушити» його зручно.

А втім, ніхто особливої неприязні до Вадима не мав — немає за що. Так, просто гидливість якась чи що, колективна, несвідома. От і Лесик часом «глуши!» вигукне, але ж не зопалу, а лишень аби з колективу не вирізнятися. Намагається, звісно, часто не кричати.

Лесика, взагалі, знають як культурного хлопця — любить читати, ходить до музичної школи, грає Баха. Іноді зразу з однієї школи йде до іншої. Йому навіть купили спеціальну папку для нот, з мотузяними ручками. На ній намальований скрипковий ключ та якість ноти. Це просто прокляття, а не папка! Лесик її страшенно соромиться. І на вулиці завжди повертає нотками цими, нещасними, до ноги. Особливо Лесик соромиться, коли бачить Світланку з третьої парти біля вікна.

Ну ж бо й гарна ця Світланка! Іноді Лесик зустрічає її по дорозі до школи. Вони разом стоять на перехресті, чекають на зелене світло й переходять дорогу. За Лесиковими підрахунками це триває цілу вічність! І тоді весь день щасливий.

— Привіт, Батарейко! — говорить Світланка. Хрипуватість в її голосі тільки Лесик, мабуть, і чує своїм музичним слухом. З-під її шапочки вибиваються банти. Дуже личать вони їй. Та й усе їй личить: біла пара з вуст, білі банти, рідке листопадове небо.

— Знову сьогодні грати підеш? — посміхається Світланка. О клята папка, набита фугами й прелюдіями, хай тобі грець!

— Та ні... тобто так, — каже Лесик.

А що тут скажеш?! Хочеться, звісно, сказати їй про банти, про небо, про осінь... Але дуже страшно чомусь. Та ось уже й зелене світло, ось і школа, ось і клас, ось і дзвоник. Тепер лишається тільки вертіти головою, роблячи вигляд, що дивишся у вікно, саме те, біля третьої парти.

Чотири уроки — це взагалі пусте. На географії не спитали, на фізиці теж пронесло. До того ж фізичка захворіла, й фізику замінили літературою. Був вільний урок, читали поза програмою вірші про кохання. Клас розслаблено шарудів. Лесик дивився у Світланчине вікно, у Сашка в кишені протікала бризкалка.

«На головах царів — божественна піна», — запам’яталося Лесику. Це що, про банти, чи що? От би Світланці сказати при нагоді: «На голові твоїй...»

Але тут пролунав дзвоник. Уроки скінчилися.

— Ти куди зараз? Пішли до мене! У мене вдома нікого, — Сашко вовтузився з маленькою «кишеньковою» бризкалкою, предметом Лесикових заздрощів і захоплення. Він зробив її з новенької маслянки й обтягнув для міцності ізоляційною стрічкою. Але міцності не вистачило, ізоляційна стрічка розклеїлася — й кишеня була вся мокра.

— Та ні, я сьогодні до музикалки, — сказав Лесик, збираючись.

Вони вийшли зі школи. Додому — це праворуч, до музикалки — ліворуч.

— Ну, бувай, Батарейко! — гукнув Сашко, прямуючи до переходу. Лесик пішов в інший бік. «Сашко, зачекай, я з тобою», — раптом почув він голос, який його музичний слух не сплутав би з жодним іншим. Він обернувся: Світланка йшла із Сашком через дорогу.

«Ну, подумаєш! Нічого це взагалі не означає, їм лише до рогу вулиці разом», — заспокоював себе Лесик. Та як не старався Батарейка, настрій у нього впав. Від хвилювання він пішов швидше, папка з прелюдіями била по колінах. Усе його ліричне добросердя зникло. «Треба було з ним піти, а я пру тут кудись!» — сипав сіль Батарейка. А даремно! Знав же, куди пре. І знав, що не міг піти ні з ним, ні з нею, ні з ними. Раптом позаду почувся тупіт і захеканий голос покликав Лесика: «Ого, як ти біжиш! Зачекай, я з тобою!»

Лесик обернувся, Вадим насилу наздоганяв його. Ну точно, він живе навпроти музикалки. Тьху ти, ще його бракувало! Лесик навіть прискорив крок, вдоволено слухаючи Вадимове пихкання. Нарешті Вадим наздогнав його. Він спітнів і важко дихав.

— Як ти... уф... швидко... Запізнюєшся, так? — уривчасто видихав Вадим. Нарешті він віддихався і сказав: «Ну, якщо спізнюєшся, давай підемо швидше, га?»

— Та ні, нормально все, — Лесик досадливо відвернувся. Але все-таки пішов повільніше, аби Вадим устигав.

— Ну, тоді гаразд. Мені мама завжди каже: якщо навіть і не знаєш ні бельмеса, то хоча б на уроки не спізнюйся. А я і не спізнююся.

Це була правда, Вадим з’являвся в школі одним із перших і міг навіть сидіти в коридорі ранками сам.

— А сьогодні вона мені дала грошей на кафе. Знає, що я люблю там ласувати. Тут по дорозі, давай зайдемо, я тебе теж пригощу. У мене на двох вистачить. Пішли, га?

Лесик і сам мав гроші, але він промовчав. Уранці, виходячи з дому, від обгорнув монети купюрою і поклав їх до внутрішньої кишені піджака — аби не дзвеніли, на вулиці не можна, щоб дзвеніли. Він не відповів Вадиму та йшов мовчки, думаючи про Світланку.

— Ось воно! Кафе! — закричав раптом Вадим, Лесик навіть здригнувся. — Ну що, пішли? Ти голодний, га?

— Яке кафе? — спитав Лесик. — А-а, це.... Та ні, не хочу, дякую.

Вигадав іще: пригощати! І не відчепиться же тепер до самої школи, досадливо поморщився Лесик. Життя йому видалося тяжким і несправедливим. Серце його страждало, а майбутнє не обіцяло жодної втіхи. Попереду були тільки фуги й прелюдії великого німецького композитора. «Ех, фуги-фіги...» — бурмотів Лесик під ніс.

— Ну й добре, я потім сам зайду, поїм, — теревенив тим часом Вадим. — Добре тобі: грати вчишся. А в нас удома все чути з вашої школи, особливо, коли вікна відчиняють. Прикольно: десять разів один шматочок грають, потім по десять разів інший, а тоді за тиждень — гоп, склеїли! Окремо було кострубато, й склеїли — теж кострубато! А потім р-р-раз — і гарно виходить!

Вадим добродушно сміявся, радіючи, що бувають же у світі такі чудеса-перетворення.

— Моя мама ці шматочки «напівфабрикатами» називає, ха-ха!

Та Лесик не сміявся. Невдоволення й страждання поступилися місцем роздратуванню. Йому раптом стало прикро за того самого німецького композитора, ноти якого він ще вранці хотів звести зі світу. Він згадав, як був малюком, заввишки з три своїх папки, і старшокласники, дорослі здоровані, побачивши його, кричали: «Іде Йоганн Себастьян БА-А-АХ» І на «Ба-а-ах» слідував запотиличник, або горлали на вухо.

— Я би теж хотів навчитися грати! — не вгамовувався Вадим. — Я бачив, як у вас грають, я би так і робив. І він на ходу витягнув уперед руки й почав ворушити пальцями.

«Які потворні, — подумав Лесик, — товсті, короткі, зовсім не музикальні, нігті довгі, бруд під ними. Я ж нігті коротко стрижу, щоб по клавішах не цокали... Онде його будинок, скоро вже сам піду! Стидота...»

Лесик крадькома озирнувся, чи не бачить хто його ганьбу. Але перехожих не було. Вони повернули до гаражів, за якими була школа.

Раптом Вадим різко замовк і опустив руки. З-за гаражів їм назустріч виринули двоє пацанів: низенький і трохи вищий. Вони стрімко йшли навперейми, аби перехопити Вадима з Лесиком, якщо ті вирішать тікати. Краєм ока Лесик помітив ще двох. Вони тулилися до гаражів, спостерігаючи здаля. Четверо! Наче чиясь залізна рука хапнула Лесика зсередини за живіт.

«Добре хоч, що нас двоє», — подумав він. Стидота-Вадим одразу став для нього «нас» і «двоє», і тепер він був радий, що був не сам. До них підійшли.

— Гроші є? — спитав низенький.

Не дивитися, не дивитися в очі, але й не відвертатися. Лесик дивився поперед себе. А Вадим, дурненький, втупився, звісно, прямо в них. Отак він і в школі ловить ґав, горенько наше. Звичайно, запитання настигло саме його!

— Нє-є, — безпорадно мугикнув Вадим і помотав головою.

— Шо «мє-є-є»! Баран, чи що? Стрибай! — наказав низенький. Вадим пострибав. «Ага, отже в нього паперові. У мене теж дзвеніти не будуть», — промайнуло в Лесиковій голові. Низенький хмикнув.

— А в тебе, примурок? — повернувся він до Лесика. Тут уже не відкрутишся. Лесик тихо так, на вдих, сказав: «Та ні». І одразу ж швидко додав: «Ось, зате насіння є, хочете — поділюся?» Тактичні хитрощі, відвернути увагу. І витягнув з кишені щедру жменю насіння.

— О-о, давай, ділися! — пожвавився низенький, простягаючи руку. Лесик почав відсипати йому.

— Не скупися, давай сюди! — і низенький відібрав з Лесикової руки геть усе. Цієї миті підійшов другий, мовчки засунув руку до Лесикової кишені й люто вигріб усе, що лишилося, вивернув кишеню навиворіт. Заразом ляснув і по другій, перевіряючи, чи немає там чогось. «Добре, що вони у внутрішній кишені, нехай ляскає, швидше заспокоїться», — думав Лесик і навіть подався кишенею вперед, аби зручніше було ляскати.

Низенький, видно, був задоволений хоч якоюсь здобиччю. Узявся за насіння і повернувся до Вадима.

— Ну, а ти чого стоїш, «мє-є-є»? Де твої зернята? — спитав він уже не злісно, а ніби жартуючи.

У Лесика відпустило в животі. Відчув він шостим, сьомим, дев’яносто восьмим чуттям, що, начебто пронесло його, Батарейку. І теж ледь розвернувся до Вадима, показуючи, що він оцінив «гумор», що він уже деякою мірою «свій», і що теж не проти «пожартувати», не із запалу, а просто, аби не вибиватися з колективу.

Та зарано було жартувати Батарейці. Другий хижо глянув на нього і, киваючи на Вадима, швидко спитав: «Так що, у цього є гроші чи ні?» Усі замовкли. Низенький дивився з цікавістю. Вадим зробився ще меншим.

Залізна рука знову стислася так, що кісточки на ній побіліли. Лесик з благанням подивився на другого. Над усе йому хотілося зараз сидіти за роялем і, слухаючи удари метронома, своїми довгими музикальними пальцями грати та грати шматочки мелодій, аби склеїти їх потім у неземної краси фугу або прелюдію. Але колючий, зміїний погляд другого нікуди Лесика не відпускав, пришпиливши його, наче метелика, до асфальту.

Раптом у цьому погляді майнула насмішка. Щелепи другого повільно рухалися, лузаючи соняшник. Дивлячись прямо в очі Лесикові, він виштовхнув язиком лушпиння і сплюнув його прямо перед собою. Плювок скропив Лесикову куртку.

Здригнувся Батарейка — і пропав. Брехати йому треба було, брехати, що немає, і ніколи не було, і ніколи не буде у Вадима ніяких грошей узагалі! Брехати так, аби всі пілати на світі заплуталися, з’ясовуючи, чи є істина в його словах. Але якимось рипучим голосом він замість цього дуже коротко, дуже тихо сказав правду.

Усе почало рухатися. Низенький скривився, хапонув Вадима за рукав і потягнув його до гаражів, примовляючи: «Так, зараз вийдеш, не сци, п’ять секунд — і вийдеш». За ними швидко пішов другий. Двоє біля гаражів квапливо оглянули вулицю: чи не бачить хто.

Якась мить — і Лесик залишився сам. Голова палала. Усередині пекло. Він почав механічно струшувати лушпиння з куртки. Долоні були вологими та холодними. Раптом з-поза гаражів почулися кроки. Лесик здригнувся: «А справді, п’ять секунд...» Тьху ти, і звідки що береться в голові! На дорогу вийшов Вадим. Голову він тримав закиненою, з розбитого носа по розпухлій губі стікала червона цівочка. Вадим то затискав ніздрі, то гучно шморгав, витираючи під носом рукою.

Лесик розгублено дивився на нього. Спробував усміхнутися. Йому дуже хотілося усміхнутися як-небудь співчутливо, але вийшло криво й безпорадно.

Вадим стояв мовчки й тільки витирався та шморгав носом, тільки витирався та шморгав. Лесик теж мовчав, катастрофічно не знаючи, що сказати. Хотів було сказати «от гади!», але вдавився словами. Потім наче придумав.

— Слухай, на ось, візьми, щоб удома не сварили, — він дістав свої гроші й сунув їх Вадикові в руку.

Той машинально взяв було гроші, але так і закляк розгублено з простягнутою рукою. І знову зашморгав носом.

— Та запхай ти їх, блін, у кишеню, щоб не бачили! — несподівано розсердившись, сказав Лесик. І всередині в нього стало важко й холодно. Звідкись зі спини навалилася втома. Не витримавши, він бовкнув: «Бувай!» і поплентався до музичної школи.

Нічого вже ні грати, ні склеювати не хотілося. Стара лагідна школа стояла похнюпившись. Насувалися сутінки, на Лесика зловісно дивилися освітлені вікна. Усе життя його, яке він уважав тяжким і несправедливим, здавалося тепер порожнім і безтурботним. І таким чужим і далеким, що повернення до нього було б уже неможливе, якби й виникло таке бажання. Та бажання не було. Серце билося холодно й уперто, як метроном, на два рахунки — «ну-й-нехай, ну-й-нехай», відповідаючи невідомо кому, на зло невідомо чому.

Піднявшись сходами, Лесик почвалав до свого класу. У коридорі висів портрет Баха.

«Цікаво, — подумав Лесик, — а з ним у житті траплялося таке? Навряд чи. А то не захотів би складати свої буги-фуги. Ніколи».

Бах дивився на Лесика суворо, насупившись. На голові його лежала перука, білі локони були акуратно скручені пишними рулонами. «Божественна піна!» — майнуло в Лесиковій голові. І раптом щось зітхнуло всередині, налетіло, накрило, зростаючи й розширюючись, швидше й швидше, хвилями в самому серці — і Світлана на переході, і білі банти, і кумедна папка, і кумедні ревнощі, і «склеювані шматочки», і музикальні пальці, і «пішли швидше, а то спізнишся», і «давай пригощу, у мене вистачить», і ... «Пробач...» — раптом блискавкою різонуло по всіх думках від краю голови й до краю, немов від Сходу і навіть до Заходу. І звідки лишень у голові що береться!

І так сильно штовхнуло його зсередини, що Лесик навіть озирнувся, чи немає кого в коридорі — йому здалося, що він похитнувся. Але нікого в коридорі не було, та й даремно боявся Батарейка, нічого він не хитався. Тільки всередині стало гаряче й волого там, де раніше було холодно й важко. Усе життя його, яке здалося йому порожнім і безтурботним, стало знову рідним і важливим. Треба тільки прийти завтра раніше, аби ніхто не бачив, аби залишитися наодинці, адже він теж приходить рано, і... І все-таки добре, що нікого не було в коридорі, плакати краще на самоті.