Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/bunt_kleshchei-1.html

Бунт кліщів

Преподобний Іустин Челійський

Усе своє земне життя людина стоїть на роздоріжжі між двох станів: своїх егоїстичних бажань і божественного покликання. Істинна мета — зустріч із Христом, але цю духовну жагу ми так неявно відчуваємо, що часом плутаємо її з бажанням насолод, нових чуттєвих станів, котрі наблизили б нас до щастя. Інстинктивно шукаємо, та не там. І кожна наша думка, живлена цим дурним егоїзмом, у результаті приведе нас у порожнечу, якщо вчасно не підведемо погляд на Христа. Про цю вічну роздвоєність — пропонований фрагмент з книги святителя Іустина Челійського «Філософські провалля».

Коли я бачу людину в її огріховленому стані, я кажу собі: для Бога немає більшого пекла, аніж людина. А людина, закохана в гріховне сластолюбство, скрегоче зубами й шелестить: найстрашніше пекло, яке люди придумали для себе, — це Бог... Їй би кортіло, щоб не було Бога, живого й істинного, Котрий усемилостиво рятує від гріха й справедливо засуджує за затятість у гріху. А над цим міркуванням палає істина: коли б усі земні гори й пагорби перетворилися на ладан і зайнялися, чи змогли б вони перебити цими пахощами увесь сморід земний, що гноєм тече з багатьох істот і передусім з людей?

Триклятий жах охоплює мене, коли я спостерігаю безмежність людини без Бога. Бо немає нічого страшнішого за це. Безмежність без Бога — що це, коли не безсмертя без світла й радості? Немає більшого чудовиська у жодному з відомих світів, аніж людина без Бога. Мої богоборчі думки, мої похмурі почуття розпинають мене і роздирають, і я, знесилений, гірко запитую: «Господи, якщо пекло не в мені, то де ж воно, де, де?».

Природа гріха в тому, щоби збурювати себе й людей довкола себе проти Безгрішного. Правічна відраза до усього божественного й небесного спустошує гріхолюбну людину. Вона хотіла б наблизитися до неба, щоб зневажливо плюнути в нього і тоді сторчголов пристрасно зірватися з неба у каламуть земних насолод. Ви помітили: усі бунти проти Бога йдуть від бажання виправдати гріх. А гріх, якому немає рівних і який не пробачається в жодному з існуючих світів, такий: «Мій бунт, Господи, зовсім не Адамів, бо я не бажаю ні знати, як Ти, ані бути, як Ти, ані жити, як Ти, але цілковито втратити пам’ять про Тебе і уявлення про себе. Мій бунт навіть не Іудин, Господи! Бо я хочу не зрадити Тебе, не вбити Тебе, а просто не знати Тебе. Чи не правда, це не великий бунт, не великий гріх? Жодним шляхом я не бажаю йти до Тебе, мені любі шляхи, що ведуть від Тебе. Навіщо Ти мене вивів на шляхи й заманив у Свої сіті? Хто дав Тобі право? Я ж не хотів і не хочу...»

Що таке природа? На яких підставах вона існує? Де її початок? Де кінець? Усе, що їй належить, незвичайне і дивує нашу крихітну людську свідомість і приголомшує наше дрібне людське відчуття. Бо й нескінченно мале так само дивує, як і нескінченно велике. Які лиш процеси не тчуться на дивовижному ткацькому верстаті, розтягнутому між нескінченно малим і нескінченно великим! Впадає в око, що скрізь одна й та сама таємниця: і в найбільшому, і в найменшому, і в усьому, що між ними. «Скрізь один і той самий план, одна й та сама думка... Одні й ті самі закони керують життям атома й життям зірок».

Але де б людина не була, вона завжди знаходиться або на межі нескінченно малого, або на межі нескінченно великого. І її свідомість дрижить і тремтить, наблизившись до моторошних проваль нескінченно великого або нескінченно малого. Захоплена принадною таємничістю безодні, людська думка завжди недалека від безумства, а людське відчуття — од відчаю. Тут і для людської думки, і для людського відчуття лиш один порятунок — Боголюдина Ісус. Бо Він, мудрістю та любов’ю проводячи людську думку та людське відчуття через провалля буття та існування, непомітно перетворює людську думку у богомислення і людське відчуття — у боговідчуття. І так уводить їх у райську, божественну вічність, де жодні протиріччя не порушують їхній боголюдський мир.

А без Боголюдини людська думка почуває себе на цій планеті, мов у космічному льодовику, де все замерзає через якийсь непозбутній жах. Без Боголюдини людина котиться з безумства у безумство, з бунту в бунт. Приклад такого безумства і такого бунту: що це за шпигуни довкола нас і над нами? Усі ці вищі істоти: і Бог, і Ангели, і демони; хто дав їм право, це страшне право контролю й суду над нами? Вони приліпили нас якимись силами та гравітаціями, мов кліщів, до цієї помийної ями, нашої планети, тож нікуди подітись. Навіть коли ми кличемо на допомогу, коли ми бунтуємо, це всього лише бунт кліщів. Наші голоси — голоси кліщів, наше волання — волання кліщів, чи далеко його чути? Усе одно, хай би його було чути хоча б на міліметр від землі, головне те, що нам боляче, боляче від того, що ми є тим, чим ми є, а це означає, що і в нас, у кліщів, є серце. Хіба існують мале серце і малий біль? Навіть і нескінченно малий біль для нього нескінченно великий. Ось у тому й полягає цей проклятий привілей, що нав’язаний нам, кліщам, не знаємо за яким правом і заради чого...

Усяка людська думка, гнана інстинктом свідомості, заводить у беззмістовність, якщо не причаститися Усесмислу. Так само і будь-яке людське відчуття. І такі думки, і такі відчуття — ніщо інше як чорні демони в царстві людської душі, сама ж душа у такому разі ніщо інше як пекло.

Причастити думку божественному Усесмислу, божественній Логосності — означає перемінити її на богомислення. Так само й відчуття, якщо воно причаститься божественному Всесмислу, то переміниться на боговідчуття. А богомислення та боговідчуття подібні до ангелів. Перейнята ними, душа Ангелами повна. Це й робить її раєм. Повсякчас відчувати і повсякчас усвідомлювати божественну логосність і божественну всецінність світу — це і є рай для людської душі. Не мати цього відчуття і цього усвідомлення — пекло для душі.

Постійність і безсмертя у відчуттях і в усвідомленні божественної логосності світу притаманні Ангелам і святим. Абсолютна відсутність цього відчуття й такого усвідомлення притаманні демонам і загрузлим у злі людям. Вагання у цьому відчутті й у такому усвідомленні — доля людини напіввірної. Рай полягає у постійному й безсмертному відчутті й усвідомленні божественної логосності світу. А пекло — у повній відсутності цього відчуття й цього усвідомлення. Диявол тим-то й диявол, що повністю й навічно заперечує логосність та логічність світу. Для нього усе є безглуздим, усе є беззмістовним, тому й належить усе знищити. Людина ж стоїть на півдорозі між раєм і пеклом, між Богом і дияволом.

Будь-яка думка й будь-яке відчуття потихеньку ведуть душу або до раю, або до пекла. Якщо думка є логосною, то пов’язує людину з Богом Словом, з Усесмислом, з Усецінністю, а це і є рай. Коли ж вона є нелогосною, протилогосною, тоді вона неминуче пов’язує людину з беззмістовним, зі знесмислювачем, з дияволом, а це вже пекло. Що є правдивим для думки, тією ж мірою правдивим є і для відчуттів. Усе починається ще тут, на землі: і людський рай, і людське пекло. Від життя душі з Богом і в Богові у людині зачинається й народжується все, що безсмертне, вічне й боголюдське; натомість від життя душі з дияволом у людині зачинається і зароджується все, що є смертним, грішним та інфернальним. Життя людське на цій планеті — це грандіозна драма: тут постійно зіштовхуються тлінне з вічним, смертне — із безсмертним, зло — з добром, диявольське — з Божим.

 

Ніщо так не переслідує людину, як гріх. Гріх жене людину пустелями беззмістовного, дурного, розпачливого, самогубного. Через кожен свій гріх людина, по суті, жене себе з болю в біль. Зі страждання у страждання, з відчаю у самогубство, з марного в порожнє, зі смертного у всесмертне. Каїн — це прототип самопереслідування. Гріх передусім переслідує людину як думка, потім як відчуття і, нарешті, як пристрасть. Вчинений, він перетворюється на легіон гонителів. Бо його розлито в усьому людському самовідчутті та самосвідомості. А розливає його совість. І куди б не подивилася людина, вона бачить у собі лише гріх. І коли вона запитує, яке його ім’я, він відповідає їй, подібно до євангельського біснуватого: Легіон — мені ймення, багато бо нас (Мк. 5, 9).

Гріх ніколи не поодинокий, але завжди у множині. Усякий гріх — це легіон, бо з одного гріха походить багато гріхів. І кожен по-своєму зводить щось у людині з розуму, доти, доки багато гріхів цілковито не зведуть її з розуму, і вона не втратить спокою в собі й у світі довкола себе.

Згадайте Раскольнікова. Після того як він скоїв убивство, яке до того вважав природним, логічним та розумним вираженням своєї людської самостійності та сміливості, нормальним та раціональним людським учинком, він із подивом відчув і побачив, що вбивство — це страх і жах для людської істоти, та й ціле пекло, а головне — мучитель і гонитель. Скрізь, у собі й довкола себе, Раскольніков бачить тільки свій злочин, тільки свій гріх. Він ніяк не може вийти з нього. Настільки не може, що він врешті-решт виходить на площу і в каятті вклоняється на всі чотири сторони світу, усім оголошуючи свій гріх.

Згадайте Макбета. Шекспір геніально показав, що злочин, що гріх ніколи не може бути чимось природним та логічним у людській істоті, хоч би людина й намагалася усіма силами, логікою та розумом виправдати гріх як засіб людського життя, як природне вираження людського єства. Гріх жене людину із занепокоєння до біснування, з біснування до божевілля. Макбет показує це найкращим чином. Чи помітили ви, що у Шекспіра всіх злочинців переслідує дух скоєного злочину, гріха? Усіх їх мучить цей невидимий та невблаганний мучитель — гріх. Кожен із них кидається і задихається у страшному пеклі свого власного гріха.

Лише Фауст — виняток. І це неприродний виняток. Він нейтралізує гріх. Усією своєю ученістю він намагається гріх перетворити на негріх, ледь не на чесноти. Але саме тут Ґете дуже поверхово знайомий з людиною. Він, на відміну від Шекспіра та Достоєвського, не занурився у бездонні глибини людської істоти, туди, де невсипно палахкотять вулкани совісті. Навіть язичницька антропологія набагато глибша, природніша, правдивіша. Згадайте Едипа, Антігону, Медею.

Своєю людською правдивістю біблійна істина про гріх — найбезсмертніша. Після убивства свого брата Каїн ніде не може сховатися, земля його не тримає і не терпить, і він несеться, тікаючи від себе, але ніяк не може сховатися. Він символічно несе на своєму чолі печать свого гріха. Так і кожен грішник носить у своїй совісті печать свого гріха. Справді, гріх — це передусім свого роду самогубство, бо потроху вбиває в людині й душу, і совість. А по тому ця самогубна сила перетворюється уже на вбивчу і тоді убиває все, що довкола людини. Усе це свідчить, що гріх — це щось неприродне і протиприродне й у людині, і у світі.

Гріх не старішає, але чим довше живе, тим довше молодішає, якщо людина не приборкує його в собі совістю. А совість робить це, якщо має в собі Бога. Кожен може відчути на собі, як гріх росте в душі від атомарного до космічного розміру. Найочевидніші приклади того — Каїн та Раскольніков. Для кожного з нас це зростання настільки ж очевидне на власному прикладі. Це не відчувають лише ті люди, совість яких завмерла у любові до гріха, богоборництві та сластолюбстві.

Усе, що в мені й довкола мене: велике й мале, скінченне й безкінечне, просте й загадкове, похмуре й світле, зле і добре — усе і всі в усіх світах, які я знаю, відчуваю та передчуваю, підштовхує мене до надривної молитви: «Господи, о Господи! Чи є в Твоїх світах відповіді на мої запитання? Чи я один неспроможний їх почути з того світу, який усе далі й далі відсувається від мене?.. О, як же мені почути Тебе? О, як же мені докликатися Тебе? Усюдисущий, через мої гріхи Ти не присутній в мені. Через те я Тебе і не чую, і не бачу, і не розумію. О Всемилостивий, зійди, спустись у моє серце, у мою душу, у моє тіло — це зміїне лігво, помийницю, пекло. Але Ти і в пекло зійшов, і все ж залишився Богом. Зійди і в моє пекло, бо і його Ти Собою перетворюєш на рай. Бо де Ти, там і рай, а людина з Тобою — ангел. О, яви мені Себе, Господи, невимовний, незбагненний!.. Уся знуджена природа вознеслася до Тебе через судомний крик: „Господи, помилуй!“. Болі наші зливають усі людські слова в єдине молитовне волання: „Господи, помилуй!“. Звернувшись до себе, ми в усій своїй істоті бачимо, як розлито тільки це зітхання: „Господи, помилуй!“. Хотілося б нам сказати Тобі про себе, але сльози ллються і являють нашу душу перед Тобою всього лише в двох словах: „Господи, помилуй!“. Усяка твар має серце, а серце тому й серце, що сумує за Тобою і зітхає: „Господи, помилуй!“. У цьому сумному світі ніщо так не потрібне людині, як милість до неї і передусім Твоя, Господи: „Помилуй!“. А з Тобою і за Тобою і всі істоти, і вся твар змилується над людиною: „Господи, помилуй! Матінко, помилуй! Друже мій, помилуй! Траво, помилуй! Пташко, помилуй! Усі істоти в усіх світах, помилуйте! Помилуйте! Помилуйте!“».

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 20 April 2015