Бальзак створив свою «Людську комедію» таким чином, що вона дає політекономам більше знань про фінансові, економічні процеси у Франції дев’ятнадцятого сторіччя, ніж спеціальні праці у цій галузі. У романі «Гобсек», який увійшов до шкільної програми, є безсумнівна страшна правда про людей. Сам Гобсек продовжує портретну галерею одержимих багатством людей. Він посідає своє місце поряд із скупим лицарем Пушкіна, Плюшкіним Гоголя, Скруджем Діккенса. Кожному з цих персонажів здається, що гроші роблять його господарем життя, у той час як насправді всі вони самі поневолені грошима.

Ми пам’ятаємо монолог скупого лицаря, що розкрив свої скрині зі скарбами:

Отселе править миром я могу;
Лишь захочу — воздвигнутся чертоги;
В великолепные мои сады
Сбегутся нимфы резвою толпою;
И музы дань свою мне принесут,
И вольный гений мне поработится,
И добродетель, и бессонный труд...
Мне всё послушно, я же — ничему.

Гобсек (у перекладі його прізвище звучало б як «Живоглот») філософствує дуже схоже: «У золоті зосереджені всі сили людства. Щоб втілити наші примхи, потрібен час, потрібні матеріальні можливості та зусилля. У золоті все міститься у зародку, і воно дає у дійсності все. Хіба можуть відмовити у чомусь тому, хто має у руках мішок із золотом? Золото — ось духовна сутність сучасного суспільства. Я достатньо заможний, щоб купляти сумління людське, керувати всесильними міністрами через їх фаворитів, починаючи із канцелярських служителів і закінчуючи коханками. Чи це не влада? Отже, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади».

З усіх одержимих грошима божевільних найбільш впливає на життя Гобсек. Ось його оповідання: «Я та мої побратими, пов’язані зі мною спільними інтересами, зустрічаємося у певні дні тижня, ведемо бесіду, відкриваємо один одному фінансові таємниці. Ми маємо свого роду „чорну книгу“, куди заносимо відомості про державний кредит, про банки, про торгівлю. В якості духівників біржі ми утворюємо, так би мовити, трибунал священної інквізиції, аналізуємо найбільш невинні на перший погляд вчинки заможних людей і завжди здогадуємося вірно. Один з нас слідкує за суддівським середовищем, інший — за фінансовим, третій — за вищим чиновництвом, четвертий — за комерсантами. А під моїм наглядом знаходиться золота молодь, актори та художники, світські люди, гравці — найбільш забавна частина паризького суспільства».

Проте вмирає Гобсек божевільним, як Плюшкін серед гниючої риби та інших припасів, що розкладаються.

Гроші правлять не тільки Гобсеком. Заради грошей грає на струнах сердець своїх коханок Максим де Трай. Графиня де Ресто сплачує його борги та утримує його, вкравши в чоловіка фамільні діаманти. Особливо страшна ця витончено-красива графиня у мить смерті чоловіка: вона відкидає, наче сміття, його незахололе тіло та лишає слід свого черевичка на його подушці у поспішних та відчайдушних пошуках заповіту.

Та цікаво те, що у романі «Гобсек» і добропорядні герої сповнені тих чеснот, які, якщо можна так висловитися, стосуються грошей: Дервіль чесний та заповзятливий, цим він зробив собі ім’я та збив капітал, а антипод графині Ресто позитивна Фанні Мальво добра тому, що вчасно віддає борги та виявляється гідною супутницею життя Дервіля, вона приносить йому, крім чесності та працелюбства, невеликий, проте дуже потрібний спадок. Читач має можливість порадіти за них та примірити на себе їх добропорядну заможність, але з ними нудно. Крім цих позитивних героїв, головні чесноти яких полягають у тому, що вони віддають борги та охайненько, чистенько багатіють, є й інші люди, інші позитивні якості.

У того ж Бальзака є чудове оповідання «Обідня безбожника».

Доктор Б’яншон, від імені якого ведеться розповідь у цьому оповіданні, був дуже здивований, коли виявив, що переконаний атеїст, знаменитий лікар Деплен, який відкрито говорить про свій атеїзм, чотири рази на рік замовляє заупокійну службу та відвідує її. Ще одне дивацтво у поведінці цього медичного світила, до якого прагнуть потрапити за чималенькі гроші герцоги, у тому, що він безкоштовно лікує водоносів та надає їм щедру допомогу. У відповідь на здивовані розпитування цей видатний хірург розповів таку історію.

Коли він був позбавленим допомоги злиденним студентом, його підтримав водонос Буржа, що жив поруч із ним у Парижі. Цей сорокарічний чоловік витратив на нього усі ті гроші, які збирав на коня та бочку. Він не тільки допоміг йому, він відрізнявся граничною делікатністю. Зустрічаючи Деплена на вулиці, він набував поважного вигляду та завжди показував, що йому не важко тягнути воду на собі, він не хизувався своїми благодіяннями. Коли справи Деплена пішли вгору та він став відомим, Буржа сп’янів від його успіхів, «та в нього ніколи не вирвалося жодного слова або жеста, який би промовляв: „Це я вивів його у люди!“» Будучи глибоко віруючою людиною, він не тільки не вимагав від Деплена віри, але й навіть умираючи, не попросив молитися за нього у церкві, побоюючись, як би це не стало вимогою сплати за його допомогу.

Оповідання це про самовіддану допомогу і, що, можливо, ще важливіше, про допомогу безкорисливу та делікатну, яку можливо прийняти.

Але оповідання не тільки про це, воно розповідає нам про коштовну рідку чесноту вдячності. Деплен присвятив свою блискучу дисертацію водоносу Буржа. Пригадайте, чи багато існує наукових праць, присвячених слюсарям-сантехнікам або штукатурам? Деплен, вибравшись із нестатків, перш за все купив для Буржа коня та бочку, а коли Буржа захворів, «за жодним королем не доглядали так, як доглядали за ним».

І, нарешті, це оповідання про найбільшу терпимість (не плутати із «толерантністю»!), яку обидві ці людини проявляли щодо іншого. Глибоко та щиро віруючий Буржа ніколи не дорікнув Деплену за невіру, нічого тому не нав’язував і нічого не просив. А переконаний атеїст Деплен смиренно стояв у храмі під час замовленої ним заупокійної служби по Буржа чотири рази на рік, і достовірно не відомо, чи вмер Деплен атеїстом або Буржа «відкрив йому ворота неба, як колись він відкрив йому ворота того земного храму, на фронтоні якого накреслені слова: „Великим людям — вдячна вітчизна“».

Проте й у цьому улюбленому мною оповіданні предметом і самовідданості, і вдячності є гроші, матеріальна допомога. Це, мабуть, властивість усієї західноєвропейської літератури. Навіть глибокий і теплий Діккенс час від часу запрошує порадіти, що в уподобаного нами героя справи налагодились і на столі в нього вже не металеві, а срібні ложечки. У Діккенса, щоправда, в ідиліях, що запанували, ще неодмінно шумлять дітлахи та всміхається мила дружина, а добряк Тредлс з «Життя Девіда Коперфілда», якого я і згадую, ще й дав у себе притулок незаміжним сестрам дружини. Їх усіх треба утримувати, і, безсумнівно, нічого поганого ні у великому будинку, ні у срібних ложечках немає.

І ось на цьому тлі зовсім незбагненна, неймовірна російська література. Її полярна протилежність помітна зі сторони. Австрійський письменник Стефан Цвейг писав: «Розгорніть будь-яку з книг, що виробляються в Європі. Про що вони говорять? Жінка хоче чоловіка, або хтось хоче розбагатіти, стати могутнішим та поважним. І якщо ми поглянемо навколо, на вулицях, у крамницях, у низьких кімнатах та світлих залах — чого хочуть там люди? — Бути щасливими, задоволеними, багатими, могутніми. Хто з героїв Достоєвського прагне до цього? — Ніхто. Жоден».

Які дивні тексти містить російська література. Пам’ятаєте, у «Війні та мирі» про князя Андрія: «На нього раптом найшло безпричинне весняне відчуття радості та оновлення. Всі кращі хвилини його життя раптом в одну й ту саму мить пригадалися йому. І Аустерліц із високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і П’єр на поромі, і дівчинка, схвильована красою ночі, й ця ніч, і місяць — і все це раптом згадалося йому».

Як не в’яжуться ці кращі хвилини із нашими уявленнями про щастя. Не ситий спокій, не радощі, не легкість, не успіхи, не розкіш згадує князь Андрій. Це хвилини духовного зростання.

Проте найбільш очевидним антиподом героїв Бальзака здається мені Матрьона з оповідання Солженіцина «Матрьонин двір». Це списана з натури російська селянка Матрьона Василівна Захарова з села Мальцево Володимирської області. В неї Солженіцин винаймав кімнату в 1956 році, повернувшись із ув’язення та заслання. І життя її, і смерть відтворені достовірно.

Сутність характеру Матрьони стає зрозумілою для автора, й вже після її смерті для нас.

«З несхвальних відгуків зовиці постав переді мною образ Матрьони, яку я не розумів, навіть живучи з нею пліч-о-пліч.

Насправді! — адже порося у кожній хаті! А в неї не було. Що може бути легшим — вигодувати жадібне порося, яке нічого у світі не визнає, окрім їжі! Тричі на день варити йому, жити для нього — а потім мати сало.

А вона не мала...

Не гналася за обзаведенням... Не знесилювалася, щоб купити речі та потім берегти їх більш за своє життя.

Не гналася за вбраннями. За одягом, який прикрашає і виродків, і лиходіїв.

Незбагненна для свого чоловіка та покинута навіть ним, та, що поховала шестеро дітей, проте не свою товариську вдачу, чужа для сестер, зовиць, смішна, вона задурно працювала на інших та не назбирала зовсім ніякого майна. Брудно-біла коза, клишонога кішка, фікуси...

Усі ми жили поруч із нею і не зрозуміли, що вона є тим самим праведником, без якого, за прислів’ям, не стоїть село.

Ані місто.

Ні вся земля наша».

Російську літературу живило Православ’я, яке, на відміну від протестантизму, ніколи не зводило у головну чесноту облаштування своїх земних справ.

У Матрьони в російській літературі є численні попередники. Згадується, приміром, Маланья «голова бараняча» з однойменної казки Лєскова. «Так прозвали її тому, що вважали за дурну, а за дурну її вважали через те, що вона про інших більше, ніж про себе дбала». Схожий на Матрьону й лєсковський Панько з оповідання «Дурник».

Не тільки близькі до подвигу юродства персонажі російської літератури вільні від прихильності до майна. Вільне від неї серце й у Наташі Ростової, що вимагає віддати підводи пораненим та залишити дорогі речі у приреченій на пожежу Москві, і у П’єра Безухова, який згадує часи полону як найкращі свої дні. Самі по собі гроші нейтральні, а страшні тільки тоді, коли оволодівають серцем.

Ще раз уточнюю, що російська література створює контраст не тільки відверто непривабливим гобсекам, але й ідеалу чистенького накопичення. Дев’ятий вал реклами та нав’язування заможної респектабельності як кращого, що є у світі, вже ведуть пітьму народу «до Європи», а точніше, до міфу про неї, замазуючи серця розмаїттям сортів сиру.

Безглуздо казати людині: «Не треба любити гроші, не треба любити зручності, які вони приносять». Це можливо тільки тоді, якщо є в житті те, що можна любити більше за гроші.

У чудовій статті «Людина або кролик» Льюїс пише, що Господь обдирає з нас шкурку не тільки хтивого, але й респектабельного кролика. Найстрашніше — мріяти бути респектабельним кроликом і навіть не здогадуватися, що під шкуркою, «яка вилізатиме з кров’ю», — людина. Ще страшніше, що віру, і навіть православну віру, можна адаптувати для себе у кролячу і зробити її часткою респектабельності, чистенького життя, життєвого успіху.