«...Одна з дивовижних можливостей, що містяться в нашій сучасності, і полягає в тому, що вона нарешті знову — після довгої, довгої заборони на „наївність“, після... школи недовіри, котру всі ми тією чи іншою мірою пройшли і склали належні іспити, — дозволяє художнику й мислителю говорити про... перші й прості речі», — пише сучасний поет і філософ Ольга Олександрівна Сєдакова. Проте часом здається, що спрацьовує ефект перетиснутої пружини, і ця жага простоти й наївності, що отримала можливість насичення сьогодні, набуває гіпертрофованих форм. Як гриби після дощу, з’являються все нові молодіжні субкультури: ванільники, тві та інші, які редукують простоту й наївність до рівня сентиментального тренду. Простота починає лякати своїми засолодкими сурогатами. І тим ціннішою в епоху «нової простоти» серед численних підмін є простота правдива. Наприклад, слово Яна Твардовського. На цей рік припадає 100-та річниця з дня народження одного з найпопулярніших поетів у християнської молоді різних країн.

Друга світова війна. Польща. До 1943 року — практично жодного організованого спротиву окупантам. Жахи варшавського гетто, де знедолені люди виявилися цілковито відрізаними від навколишнього світу. Голод, облави на вулицях, епідемія чуми, пропасниця, туберкульоз...

У серпні 1944 року розгорілося полум’я сумнозвісного Варшавського повстання. Організоване воно було командуванням Армії Крайової і представництвом польського уряду у вигнанні; спрямоване у військовому плані проти нацистів, політично — і проти більшовиків. Через 63 дні повстання було придушене. Наслідки його для Польщі виявилися трагічними: було вбито 150 тисяч мирних мешканців і 18 тисяч повсталих, понад півмільйона осіб відправлено на примусові роботи в Німеччину або ув’язнено в концтабори. У руїнах Варшави переховувалося не більше тисячі мешканців.

У цей складний період у душі Яна Твардовського, котрий спряв Армії Крайовій та брав участь у Варшавському повстанні, стався справжній переворот. Молодий поляк, студент-літературознавець, що подавав надії, після усього пережитого — поранення, руйнування батьківського дому й утрати близьких друзів — раптом виразно усвідомив, що більше не може, як колись, витрачати своє життя на вивчення специфіки ямбів, хореїв та верлібру. Наукові амбіції почали здаватися йому не більше аніж ярмарком марнославства. Захотілося справжності й простоти. І хоча після закінчення війни юнак все ж таки продовжив навчання, вже тоді, у воєнні роки, він вирішив присвятити своє життя Богу — стати католицьким священиком. Глибоко віруючими були його батьки, що виховали своїх чотирьох дітей у дусі доброчесності, проте справжньому наверненню Яна сприяв приклад декотрих польських ксьондзів, які самовіддано рятували євреїв від нацистів. І ще — трагічна симпатія до дівчини, котра з усією сім’єю загинула в концтаборі через те, що вони переховували єврея.

Спішімо любити люди так швидко відходять
лишаються по них глухий телефон і черевиків пара
бо все неважливе волочиться наче корова
а важливе таке швидке що стається зненацька
потім тиша звичайна тобто зовсім нестерпна
так немов чистота що з’явилась із болю
коли думаєш про когось а його вже немає

Не будь певний що встигнеш бо певність непевна
робить нас нечулими як усяке щастя
приходить одночасно як пафос і гумор
неначе дві пристрасті від одної слабші
йдуть звідси так швидко як дрізд замовкає в липні
як звук ледь недоладний як поклін недбалий
щоб насправді бачити заплющують очі
хоча більший ризик народитися аніж померти
любимо надто мало і завжди запізно
Не пиши про це часто пиши раз і назавжди
і будеш як дельфін спокійний і сильний

Спішімо любити люди так швидко відходять
і ті що не відходять повернуться не завжди
бо з любов’ю насправді ніколи не знаєш
чи перша остання чи остання перша

До цього трагічного епізоду в житті Твардовського пройшла низка інших нещасливих закоханостей. З’явилося ясне відчуття, що сім’ї в нього так і не буде — нема волі Божої.

У 1948 році, через рік після закінчення Варшавського університету, він прийняв священицький сан, але літературу не залишив. Світові згодом він стане відомий як Ян Якуб Твардовський, надзвичайно популярний польський поет-ксьондз, автор понад 50 збірок, які буде перекладено багатьма мовами. Наклади його книг у рази перевищать наклади нобелівських лауреатів-поляків — Владислава Реймонта, Чеслава Мілоша та Віслави Шимборської.

«Не називаю себе поетом: не хочу конкурувати з Богом — ніби я намагаюся створити щось поза Ним». Твардовський казав, що просто пише вірші, до того ж любить вірші «сердечно немодні» й ті, які «щасливо спізнилися».

«Вони [вірші] є для мене різновидом розмови, у якій я хочу щось передати з власних переживань. Я пишу так, наче мовлю до когось близького. Для мене вірш є пошуком контакту з іншою людиною... У нинішньому світі я часто зустрічаюся з творчістю видатних умів, заражених відчаєм, релятивізмом, безвір’ям, матеріалізмом, постмодернізмом... У світі безвір’я я пробую говорити про віру, у світі без надії — про надію, у світі без любові — про любов».

Поет ніколи не перетворював свої вірші на богословські трактати — загалом до теології ставився скептично через її претензію «препарувати» Творця:

На теологічних факультетах препарований
Доцентами проаналізований
Віруючими доведений
Викладачами катехізису глазурований
На долоні апологетів виданий
Боже мій любий

Разом із тим припускав можливість богословствування: «Я думаю, що, дозволивши Фомі торкнутися Своїх ран, тобто перевірити Його, Ісус висловив тим самим згоду з богослов’ям, з усіма науковими дослідженнями, які перевіряють джерела віри, згоду з пальцями богословів у всіх навчальних закладах, у яких торкаються Святого Письма й Ісуса міряють і перевіряють».

 

Твардовський був абсолютно аполітичним, що вельми не характерно для польських авторів — написав лише один антикомуністичний вірш у 1982 році (тому недоброзичливці приписували йому співробітництво з радянською владою). Твардовському було цікавіше інше — він писав про зустріч людини і Бога всередині повсякдення, посеред простих речей: «Я хотів би писати релігійні вірші без пафосу. Говорити щоденною мовою про таємниці повсякдення».

І на доказ цієї присутності Божої посеред буденного — писав про любов. Він відзначав різні модуси любові: любов «важка», «завбачлива», «неуважна», «тонка», «божевільна», «егоїстка», «хвороблива», «любов, що була тілом, а стала духом» і так далі. Говорив, що любов — важка праця, на яку треба наважитися раз і назавжди, і часто бути готовим не ставити запитань, «іти в темряві». Якось Твардовського спитали, як належить дбати про любов, на що він відповів: «Як про дитину, щоб вона не змерзла, не забешкетувала і не втекла». «Май серце, але в нього не дивися — злякаєшся любити», — казав він. У його віршах любов тендітна й вразлива, часто знехтувана, усвідомлювана майже завжди постфактум. Як Сам Христос.

Молитва

Ісусе Замислений
наперекір усім
без парасолі в дощ
із голими колінами
слабкий бо терпимий
несміливий мов дебютував віршем
з проханням про простоту
самотній бо народився у світі
мабуть печалять Тебе люди
котрі як катехізис
на кожне запитання
неодмінно мусять мати відповідь

 

Уже за життя сучасники називали Твардовського святим. Проте він був мало схожим на персонажа класичної агіографії — радше, на «несвятого святого» зі своїми пристрастями й слабкостями. Як видно із щоденника Твардовського, траплялися моменти падінь, які він панічно боявся розголошувати, аби не скомпрометувати своїми вчинками Церкву. У ньому тривала постійна внутрішня боротьба. Так, йому непросто було прийняти неминучу самотність священика (католицьке духовенство за визначенням безшлюбне).

«Людина не самотня, коли від неї йдуть люди, але самотня, коли сама від них іде. Є люди, що завдяки самотності присвячують себе іншим, служать іншим», — згодом напише поет. Але самому Твардовському важко було протистояти виявленій з роками потребі у відлюдництві. Можливо, вона була пов’язана із вражаючою скромністю і сором’язливістю, що не була подолана навіть роками виступів у переповнених концертних залах, перед студентами в університетських аудиторіях, або з агорафобією (страхом відкритого простору та публічних виступів), що на неї страждав поет, — траплялося, він навіть непритомнів у місцях великого скупчення народу. С. С. Аверінцев, котрий був закоханий у творчість цього польського автора і перекладав його вірші, пригадує показовий епізод, що характеризує Твардовського: «Коли я був у столиці Польщі... один мій православний варшавський друг запропонував разом відвідати отця Твардовського; це відбулося без попередньої телефонної домовленості: у отця Твардовського немає телефона. Ми підійшли до одноповерхового будиночка біля костьолу, мій друг натиснув дзвінок, дуже довго в будинку було тихо, і мій супутник шепнув: „Отець Твардовський бореться зі спокусою не відчиняти!“ Нарешті почулися кроки, двері трохи відчинилися — о, я ніколи не забуду проявленої з півтемряви сіней фігури, що являла собою мовби живий образ соромливого внутрішнього усамітнення, найправдивішої сором’язливості духу... Це було до того схоже на образ, що вже виник у моїй уяві, коли я, не бачивши його, його читав!»

А проте, попри потяг до відлюдництва, Твардовський щодня приймав багато людей, намагаючись допомогти чим тільки міг. Причому зверталися до священика часом із майже анекдотичними проханнями (наприклад, помолитися про пропалу кицьку). До нього вишиковувалися постійні черги з нереалізованих поетів, хіпстерів, п’ятдесятників, можновладців, представників богеми. У поета-ксьондза була звичка щодня о 15:00 сідати в ризниці костьолу і приймати всіх охочих поспілкуватися й отримати пораду. Багато особистого часу присвячував він дітям з обмеженими фізичними можливостями — майже все життя пропрацював у інтернаті. Вдячна дітлашня дарувала Твардовському зворушливі сувеніри, які заповнювали згодом стіни двох його крихітних кімнаток (іграшки, зображення ангелів, птахів, улюбленої божої корівки...).

Незважаючи на сором’язливість, Твардовський був надзвичайно іронічним, мав непересічне почуття гумору. Усмішка, гумор — уважав він — украй важливі для християнина: «Я сумую за гумором, який вчить послуху, дозволяє сміятися над самим собою, рятує від пафосу, дозволяє з усмішкою подивитися навіть на драму». І ще: «Бог винайшов гумор, щоб урятувати ніжність».

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Усміхнений —
Що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру —
Покликав до життя білку і гіпопотама —
Вусами хруща лоскочеш богословів —
Сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно —
Усміхнися до мене.

Твардовський видав збірку анекдотів і фейлетонів, любив розповідати смішні історії з власного життя. Наприклад, випадок, коли він поїхав далеко за Варшаву сповідатися в якогось священика. Не підозрюючи, хто перед ним, незнайомий священик призначив йому за єпитимію читати вірші Яна Твардовського.

Він був надзвичайно життєрадісним. Одного разу, під час тривалої хвороби, перебуваючи у відділенні реанімації, Твардовський з двома відвідувачами бадьоро заспівали. Прибігла перелякана медсестра, яка, побачивши співаючого ксьондза, приєдналася до «хору» і заспівала сама.

Поет жив дуже скромно, за принципом, колись засвоєним від близького друга-священика: живи так, щоб навіть злодію не було чого в тебе взяти. Проте любив життя, умів бути вдячним за маленькі радості: їзду на велосипеді, читання детективів, історичних та природничих книг, казок Андерсена або газет з результатами недавнього футбольного матчу. З дитинства, коли ще малим захоплено збирав гербарій, полюбив природу. Мав рідкісну здатність щоразу дивуватися Божому творінню, нехай і найменшому — їжаку, білці, троянді. Закликав до мужності самоприменшення: «Навчи мене бути меншим за мале».

 

Портрет Яна Твардовського навряд чи можна написати монохромно: надто багато різних барв було змішано в ньому. Невипадково його називають ксьондзом-парадоксом. Тим не менш, в одному він виявляв постійність — у стоянні за простоту. У вже згаданої Ольги Сєдакової в інтерв’ю для французького видання якось запитали: «От ви, вчена людина, начитана, як же вам вдалося зберегти простоту?» На що вона відповіла: «Знаєте, я її не зберегла, я її потроху набуваю. Її не було. І для цього належить багато-багато вчитися».

Зростання у простоті, яка нічого спільного не має зі спрощенням, але є максимальною цільністю, — ось головний меседж Яна Твардовського.