Неблазність дружби

Кілька років тому в літній богословській школі під Києвом один чудовий філософ у лекції висловив думку, що викликала в мене внутрішню полеміку: «Слід берегти Істину від дружніх обіймів». Чомусь мені здавалося, що Істина, яка в самому своєму бутті невіддільна від дружби, онтологічно якраз пов’язана з дружніми обіймами. І берегти Істину від них здавалося аналогічним тому, щоб берегти сіль від солоності й тому подібне. Можливо, я не права. Та сказана тоді фраза і внутрішній резонанс від неї запустили низку внутрішніх питань. Знайти відповіді на них я спробувала в улюбленого вітчизняного філософа-діалогіста Віктора Аароновича Малахова, автора численних праць, що стали вже класикою сучасної вітчизняної філософської думки у сфері етики, філософії культури, історії філософії («Вразливості любові», «Право бути собою», «По цей бік ясності» та ін.).

— У ХХ столітті у християнській думці відбулася певна реабілітація еросу, шлюбу: філософія Василя Розанова, потім активний розвиток богослов’я Хри`стоса Яннара`са, богослов’я родини митрополита Антонія Сурозького та Сергія Аверінцева. Парадоксально, проблема дружби досі лишається на периферії богословських роздумів. Чому, на ваш погляд, склалася така ситуація?

— Я не дуже вправний у богослов’ї і з приводу власне богословських роздумів про дружбу нічого, на жаль, сказати не можу. Та поставлене запитання можна, здається мені, сформулювати більш загально: чому для сучасної свідомості, з усіма її характерними особливостями, проблематика дружби виявляється ще більш чужою, ніж проблематика кохання?

Відповідь, як здається, може бути пов’язана з тим, що сучасна свідомість є прагматичною, а з чисто прагматичної точки зору кохання все-таки здається чимось більш «потрібним» людині, аніж дружба. Можна навести ряд аргументів на користь того, що так, без кохання прожити неможливо. Про дружбу так не скажеш, дружба завжди залишається для прагматично налаштованої свідомості чимось надлишковим, не необхідним. З дружбою невідомо, що робити. Думаю, тут є певна перепона, з якою, нехай у сублімованій формі, не може не рахуватися й сучасна богословська думка.

— Умовно можна сказати, що в античну епоху дружба базувалася на понятті рівності (наприклад, у Аристотеля) та подібності («філіа» — як близькість подібних, на відміну від еросу — як поєднання протилежного). Тому людина античності не мислила дружбу людини і божества, чоловіка та жінки, юнака і старця. Почасти античні принципи збережено у деяких отців (наприклад, принцип подібності у Григорія Богослова). Проте в цілому можна констатувати, що християнство перевертає уявлення про дружбу, утверджуючи можливість дружби двох принципово нерівних — наприклад, Бога й людини. Які ще новації вносить християнство у розуміння дружби?

— Питання про новації, що їх вносить християнство у поняття дружби, дуже містке. Чесно кажучи, мені важко уявити, як до нього і підступитися. Можливо, варто почати з того, що в духовній атмосфері християнства будь-які перегородки між любов’ю і дружбою виявляються напрочуд прозорими. Скажімо, взаємини, що пов’язують монастирську братію, як про це оповідає Києво-Печерський патерик, коли кожен інок готовий прийняти на себе і труди, і гріхи іншого, — це що: дружба чи любов? Відповідь авторів патерика однозначна: любов, любов у Христі. Та як співзвучні етосу такої любові саме найвищі прояви дружби, сама сила духовної дружності, відчутною присутністю якої сповнений патерик!

У Євангелії від Іоанна читаємо: Немає більше від тієї любові, як хто душу покладе за друзів своїх (Ін. 15, 13). Імператив жертовності, — саме душу свою покласти! — що сягає самої сутності християнства як релігії любові, віднаходить в стосунках дружності своєрідну життєву опору, яка зберігає в собі початки симетричного спілкування і рівності. Так, людина і Бог напевне нерівні, проте тим дивовижніше, що Бог пропонує людині дружбу, — Ви друзі Мої (Ін. 15, 14) — тим самим у певному смислі прирівнюючи її до Себе. Дружити — то дружити!

Звісно, сказане — у кращому разі маленький крок на шляху до осягнення того, що вносить християнство в ідею і практику дружби.

— Коли звернутися до етимології грецького слова philos («друг»), то виявиться, що за своїм походженням це — займенник, який має значення присвійності («свій»). Звідси ідея спорідненості друзів по духу — «одна душа в двох тілах», як писав Аристотель. Чим же тоді відрізняється від дружби любов (за всієї їхньої взаємопроникності), в якій любля­чі також виступають як «свої» один для одного? Чи коректно услід за отцем Павлом Флоренським проводити лінію водорозділу так: «Любов-шлюб передбачає єдність плоті між люблячими. А дружба — це саме єдність душ»?

— Чим відрізняється дружба від любові? Почну з того, що любов у адекватній формі її прояву незмінно асиметрична, навіть якщо вона взаємна: кожен тут ставить наголос на іншому. Дружба натомість принципово симетрична, вона справді передбачає певну рівність позицій. Звідси чарівне відчуття легкості, що супроводжує етос дружби: розкриваючи свою душу іншому, я не стаю перед ним навшпиньки. На дружній вечірці роль весільного генерала безсенсова та комічна. Бути «на дружній стопі» і «на рівних» — поняття близькі; перше з них передбачає друге.

Ще одну відмінність дружби від любові я бачу ось у чому: любов як така позбавляє людину відчуття самодостатності власного буття; той, хто любить, направду жити не може поза спрямованістю до предмета своєї любові. Дружба, навпаки, передбачає у кожного з друзів незалежне власне життя. Дружба, звісно, звільняє людину від суто егоїстичних намірів — у справжнього егоїста друзів у принципі бути не може. Одночасно вона робить етично виправданим її при-собі-буття, формує комунікативну структуру, яка надає індивідуальному піклуванню про себе значення жесту відкритості, вплетеного у спільне буття союзу друзів. Дружність створює довкола себе атмосферу, в якій природні людські сподівання затишку, родинного вогнища, вільного спочинку постають мовби побаченими спільно, в колі невимушеного застілля, — і разом із тим визначає межу, за якою всі ці природні мотиви вже не можуть братися до уваги й повинні бути відкинуті заради справ солідарності. Справ, що вимагають, щоб друг направду бачив у другові «третє своє плече»...

Практика любовних стосунків, звісно, виводить суб’єкт за рамки як споживацького прагнення привласнити Іншого, так і прагнення злитися з ним в єдине ціле, прагнення, здавалося б, вищого, освяченого платонічною традицією. Однак той, хто любить, не може не відчувати бажання стати уособленим світом для предмета своєї любові, осягти його усіма фібрами, усіма глибинами свого єства.

Дружба від таких зазіхань є далекою. Наш друг завжди відокремлений від нас певним онтологічним бар’єром, який оберігає його самостійність та волю; дружні обійми — прояв діяльної солідарності, а не спроба цей бар’єр зламати. На відміну від власне любові, дружба не зазіхає на онтологічний статус Іншого, не сподівається на його преображення — у цьому, до речі, мені й бачиться джерело неблазності дружби.

— Є протилежна, на перший погляд, позиція стосовно сутності дружби. Наскільки правомірним, по-вашому, є твердження Франсуа Федьє про те, що дружба — це тим більше дружба, чим більше Інший для мене друг?

— Як випливає з уже сказаного, у феноменологічний контур іншості Іншого дружба вписується набагато гармонійніше, аніж любов, яка за самим своїм замислом намагається цю інакшість перевершити. Проте перебільшувати роль апеляцій до іншості Іншого я би й у випадку дружби не став. Згадаймо відоме міркування Бахтіна про «нададресата»: завжди має передбачатися щось, здатне здолати безвихідну полярність стосунків «Я — Інший», інакше жодного діалогу не станеться, а дружби й поготів. Над принциповою і — на моєму ярусі буття — неуникною відмінністю світобудов Моєї та Іншого має вивищуватися (або йти в глибини такої відмінності) певна поєднувальна для учасників міжсуб’єктних стосунків ціннісна вертикаль (за Г. Батіщевим), певна спільно визнана система цінностей. У відриві від такої ціннісної перспективи, що скріплює дружнє спілкування, культ «Іншості» як такий неминуче набуває штучного, а в низці випадків ідеологізованого і навіть — варто сказати прямо — репресивного характеру.

Друзі — це люди, які, при всіх неодмінних суб’єктивних відмінностях, гостро відчувають наявність фундаментальної спільності прагнень, що вона зумовлює саму можливість їх взаємного визнання та симпатії. У свою чергу, ця спільність повинна мати здатність ініціювати живе людське спілкування, безпосереднє тяжіння людей один до одного, інакше замість дружби ми знову-таки отримаємо щось вимучене. Привабливість дружби значною мірою зумовлена тим, що друзі, спілкуючись, мовби перебувають у взаємному пошуку чогось важковловимого, але значущого, здатного кожному з них освітити дорогу життя. І це важливіше за абстрактне усвідомлення іншості.

— Сергій Аверінцев відзначав, що в друзів поступово формуються спільні «слівця для застосування у своєму колі, що мають смисл, якого вони не мають для сторонніх». Чому таким важливим є формування спільного лексичного простору всередині кола друзів, що недоступний стороннім?

— Для будь-якої людської спільноти, від великої до найменшої, як для народу, так і для кожної окремої родини або союзу друзів, власна лексика постає незамінним способом виявлення, закріплення і деталізації її своєрідного життєвого світу, тієї онтологічної основи, на якій вона проросла. Коли хтось, скажімо, угорець, українець або француз, одесит або петербуржець, говорить властивою йому мовою, у його мовленні оживають природа і культурне середовище країни та міста, особливості його національного та регіонального характеру, нарешті, те невимовне, але відчутне щось, той, за словами Мартіна Гайдеґґера, поклик буття, довкола якого все це людське розмаїття й зосереджується. Так само й кожна родина, пара закоханих, компанія друзів поступово виробляють власні заповітні слівця, котрі допомагають їм утримувати свою самобутню атмосферу, свої звички, свою, сказати б, історичну пам’ять. Про значущість такої потаємної мови для дружнього спілкування у свій час писав іще Фрідріх Шлеєрмахер.

Чи має обговорення настільки інтимного, коли вже йдеться про невеликі людські групи, нюансу спільного буття хоч якийсь загальний сенс? Думаю, має. Адже — принаймні досі — життя кожного з нас протікає у таких групах, до того ж часто в кількох одразу. І від того, наскільки змістовним, сповненим розуміння й доброти, або, навпаки, примітивними та вульгарними будуть зв’язки, які нас у цих групах об’єднують, багато що залежить. Вочевидь, не випадково сучасна російська, скажімо так, камерна лексика пересичена словами та висловами, що наче народилися чи то в брудному підворітті, чи то на широкому казарменому плаці. Усі ці «Вовани», «дружбани», «Сірі», що займаються місце слів, які, за ідеєю, мали б виражати особливий ступінь довіри і дружньої участі, справді можуть чимало розповісти про світ, що в ньому нині живемо.

— Що є дружнім ставленням до іншого? Довіра? Повага? Відсутність остраху стосовно іншого?..

— Про довіру щойно вже згадувалося. Друг — людина, якій я довіряю власну моральну суверенність, власний досвід, власні тривоги й сподівання. У цілому, дружба — процес, що здійснюється в просторі взаємної довіри, дружба без довіри — нонсенс.

Повага до Іншого для дружби є важливою, але ж поважати можна й на відстані, не напрошуючись до того, кого поважаєш, у друзі.

Відсутність остраху стосовно Іншого — так, в ідеалі дружба передбачає відсутність страху стосовно того, кого ми обираємо в друзі. Можна боятися не лише ворогів, але й коханих, можна боятися самих себе, але не своїх друзів. Друг — наша фортеця, наш прихисток, той, на кого можна покластися завжди.

— Проблема довіри — одна з центральних у сучасній думці, утомленій підозрілістю й постійною деконструкцією пропонованих смислів. Виникає цілий новий напрямок — «герменевтика довіри» (або «герменевтика серця» у Річарда Тарнаса). Якщо не вдаватися в герменевтичний смисл поняття «Довіра», то як на екзистенційному рівні розумієте довіру ви?

— Загальна підозрілість заполонила наш світ, звісно ж, недаремно. Довіра надто вразлива, вона задихається у вирі жорстокості й неправди, гине під ударами терористів, підупадає у круговерті інформаційних війн. Та коли помирає довіра, то й усім нам непереливки. Не досить, мабуть, сказати, що довіра — це необхідний ризик, на який ми так чи так мусимо зважуватись, з якими б підступними і двозначними обставинами не зіштовхувало нас життя. Цей ризик, за замовчанням, неможливо усунути, тому не дивно, що в будь-якому акті довіри нині все більш явно проступають риси вчинку. А проте існують, я думаю, загальнозначущі життєві орієнтири: вони коли й не знижують цей ризик, то спрямовують його у більш прийнятне для людського життя русло. Ці орієнтири задаються — доводиться говорити тривіальні речі, та вже що вдієш — правильним вихованням, гуманітарною культурою, невигадливими, але зміцнювальними практиками людяності та, головне, загальною спрямованістю на добро, позитивним сприйняттям життя в цілому. Наскільки б парадоксально це не звучало, довірливість добрих людей захищена більш надійно, ніж обачна розважливість якогось пройдисвіта, на котрого завжди знайдеться хтось іще розважливіший. У зв’язку з цим «проста думка» П’єра Безухова про необхідність єднання всіх добрих людей сьогодні на контрастному тлі політичних ідеологій нашого часу стає несподівано актуальною.

— Любов до всього людства важко назвати любов’ю як такою — її адресатом має бути конкретна людина. Як же бути з дружбою? Є відомий рядок з вірша Осипа Мандельштама: «Всех живущих прижизненный друг». Чи можливо це? І чим дружба як форма стосунків відрізняється від дружності як налаштування особистості, тональності душі?

— Я б сказав, що дружність як загальне ставлення до світу може бути позою, яка маскує відсутність реальної діалогічної установки як такої, або природною людською позицією в бутті. Трудність першої походить з її внутрішньої непрямоти, друга є важкою у своєму діяльному втіленні. Важкою, але, повторюю, природною. Для людини природно розглядати навколишній світ і все суще в ньому крізь призму дружньої небайдужості, важливо тільки не заглушувати в собі цю тональність душі. Що ж до принципових границь між дружбою як видом спілкування і згаданим дружнім ставленням до світу, то таких, як на мене, просто не існує.

— Як відрізнити просте зіткнення-перетин людей (за спільністю інтересів та іншим), подібне до зіткнення часток у броунівському русі, від справдешньої зустрічі, дружби?

— Від випадкового людського контакту екзистенційна зустріч, з одного боку, і дружнє спілкування, з іншого, буде помітно відрізнятись. По-справжньому екзистенційною може бути і зустріч з терористом. Між тим дружба, як я вже мав можливість відзначити, передбачає певну екзистенційну сталість, здатність кожного учасника дружнього спілкування до свого вільного при-собі-буття. У підтримці цій сталості важлива роль належить традиціям, звичаям і, як ми бачили, самому словесному обрамленню дружніх зв’язків.

Про зустріч у повному смислі слова можна, як видається, говорити тоді, коли маємо справу з екзистенційною подією, яка тією чи іншою мірою змінює цілісний характер життя кожного з її учасників, причому у принципово не передбачуваний для них бік. Якщо зміст і наслідки зустрічі вичерпуються тим, з якою метою люди зустрічалися, тобто цілком вкладаються у конкретні сподівання тих, хто зустрівся, то про її екзистенційно-подієву повноцінність вже не йдеться. Дружба — вид спілкування, біля витоків якого може стояти, а може й не стояти екзистенційний феномен зустрічі. У свою чергу, дружні стосунки здатні формувати в людини моральну налаштованість, що внутрішньо не дозволяє їй зустрічатися аби з ким, — або навпаки, надає сили для того, щоб безборонно йти на ризик нових зустрічей.

— Мішель Монтень уважав, що дружба, як і ніжність, є похідною свободи. Як ви вважаєте, чому?

— Співвідношення дружби й свободи мені бачиться приблизно в тому ж аспекті, в якому Кант розглядав співвідношення свободи та морального закону. Так, дружба як така можлива для людини лише тому, що в самій собі вона є істотою фундаментально вільною. (Можливо, до речі, що й інші істоти, у чиїх стосунках спостерігається щось схоже на дружбу, мають подібний засновок, хтозна), та усвідомити й реалізувати саму свою свободу людина здатна тому, зокрема, що є на світі дружба, що вона має друзів. Справа не лише в тому, що друзі, у разі потреби, прийдуть мені на допомогу, але й у тому, що в колі дружнього спілкування я звикаю відчувати себе вільним, учуся відчувати й цінувати свободу як невід’ємний вимір власного існування. Тож дружба — це й прихисток свободи, і реальна сила, яка допомагає людям її добиватися та відстоювати.

Опублiковано: № 6 (78) Дата публiкацiї на сайтi: 30 June 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Неблазність дружби

Неблазність дружби

Анна Голубицька
Журнал «Отрок.ua»
Сучасна свідомість є прагматичною, а з чисто прагматичної точки зору кохання все-таки здається чимось більш «потрібним» людині, аніж дружба. Можна навести ряд аргументів на користь того, що так, без кохання прожити неможливо. Про дружбу так не скажеш, дружба завжди залишається для прагматично налаштованої свідомості чимось надлишковим, не необхідним. З дружбою невідомо, що робити.
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: