Про роман «Майстер і Маргарита» «з подальшим його викриттям»
Роман «Майстер і Маргарита» має одну безсумнівну заслугу — точку, в якій зійдуться всі читачі, хоч як по-різному вони не трактували б цей роман: Булгаков розпрямляє розплющений атеїзмом світ, і в ньому відкривається новий вимір. З’являється вертикаль, тільки вертикаль вгору чи вниз? Саме це розпрямлення захоплює і радує. Розділи про появу іноземця на Патріарших ставках, дивні його супутники, гонитва Івана Бездомного — розкішні. Навіть зловісні знаки нам утішні, коли вони відвалюють кам’яну брилу навального торжествуючого атеїзму. А далі все не так просто.
Євангеліє від сатани
Для мене переконливим є дослідження роману отцем Андрієм Кураєвим, котрий стверджує, що Михайло Афанасійович Булгаков сперечається з атеїзмом радянських часів, доводячи до логічного завершення позицію своїх опонентів. Працюючи над романом між 1928 та 1938 роками, він змалював, хто приходить на звільнене від Бога місце в Москву. Головний герой роману — сатана Воланд.
Та почнімо з того, що обходить отець Андрій Кураєв. Оскільки його читацька аудиторія — люди, котрі знають Євангеліє, він не займається очевидними та блюзнірськими розбіжностями між «древніми розділами» «Майстра і Маргарити» та Новим Завітом.
Михайло Афанасійович Булгаков, син викладача духовної академії, звісно, писав свій роман, маючи на увазі таке саме безсумнівне знання читачем істинних Євангелій, яке мав він сам. Та роман Булгакова включений в шкільну програму, і близько дев’яноста восьми зі ста школярів, за моїми спостереженнями, сприймають «древні розділи» як справжню історію Христа. Найкращий рецепт від подібної помилки — читати Євангеліє, але ось інформація на перший випадок.
Ви звернули увагу на те, що «древні розділи» з’являються в романі спершу як оповідь Воланда, тобто оповідь сатани? Далі ця історія продовжується як сон Івана Бездомного в психіатричній клініці.
«Як я вгадав!» — вигукує Майстер, слухаючи оповідь Івана, і безпомилково стверджує, що Іван на Патріарших ставках зустрівся із сатаною. Отже, саме роман про Пілата його із сатаною познайомив, і він упізнав тепер джерело свого натхнення. «А ваш знайомий із Патріарших зробив би це краще за мене», — відповідає Майстер на прохання Івана розповісти, що було далі.
«Я здригаюсь, згадуючи свій роман», — каже він тому ж Івану, і не варто поспіхом співвідносити це почуття тільки з цькуванням Майстра. Його натхнення закінчується психічною хворобою, страшенною спустошеністю. «У мене немає більше мрій і натхнення теж немає. Мене зламали, мені нудно», — каже вивільнений із лікарні Воландом Майстер. Цей стан схожий на розплату за добровільну одержимість.
Не можна не погодитися з Андрієм Кураєвим, котрий стверджує, що головна дійова особа роману — Воланд, а Майстер і Маргарита з’являються на сторінках у міру їхньої необхідності для Воланда. Але навіщо сатані Майстер? Біси позбавлені творчого дару, присутнього в людях за образом Божим. Воланд може навіяти, але не може без людини написати.
Майстра гнало натхнення. Булгаков подарував своєму герою власний приголомшливий літературний дар, і мені не дивно, що знаю багатьох людей, спроможних цитувати напам’ять цілими абзацами цей блискучий текст.
А зараз ненадовго відволічемося від роману Булгакова і, хоч на перший погляд це не пов’язано з нашою темою, поговоримо про те, за що був підданий анафемі Лев Миколайович Толстой. Геніальний письменник під кінець життя вирішив вийти за межі літератури і створити нову, відредаговану ним, релігію, у якій Іісус Христос перетворювався з Боголюдини на звичайну людину, проповідника й мораліста.
Заперечення чудес і божественної природи Христа були такою жахливою, згубною та безрадісною брехнею, що Церква була змушена оголосити: те, що проповідує граф Толстой, до Церкви й Нового Завіту не має ніякого відношення.
І ось на сторінках роману «Майстер і Маргарита» ми читаємо євангеліє від сатани — історію наївного добряка, такого собі екстрасенса, котрий тимчасово позбавляє головного болю, доносить на Левія Матвія, що той «ходить за ним з козлячим пергаментом і все неправильно за ним записує» і створює плутанину, котра, як він побоюється, «триватиме дуже довго». Цією «плутаниною» є істинні Євангелія, на думку Ієшуа Га-Ноцрі, уточнимо, на думку персонажа, що підміняє собою Христа в інтерпретації сатани.
Ісус Христос, про що свідчать істинні Євангелія, мовчав у відповідь на запитання Пілата: «Що є істина?», оскільки як серцезнавець відав, що для Пілата це питання риторичне, а раніше учням своїм Господь казав: «Я дорога істина й життя» (Ін. 14, 6).
А булгаківський Ієшуа каже Пілату: «Істина в тому, що в тебе болить голова», заперечуючи абсолютну істину й занурюючи нас у релятивізм: зараз істина в тому, що в тебе болить голова, потім істина буде в тому, що буде йти дощ, і так далі, і нічого, окрім поточних миттєвостей.
У православному іконописі немає натуралістичності страждання на хресті не тому, що страждань не було, а тому, що на хресті помирала Боголюдина, обіймаючи з хреста все людство. Якщо шукати вдалі літературні тексти на цю малопідвладну літературі тему, то найкращі рядки у Пастернака:
Перестроятся ряды конвоя,
И начнётся всадников разъезд.
Словно в бурю смерч, над головою
Будет к небу рваться этот крест.
Для кого на свете столько шири,
Столько муки и такая мощь?
Есть ли столько душ и жизней в мире,
Столько поколений, рек и рощ?
Закопаний глибоко в землю Ієшуа «древніх розділів» спростовує Воскресіння Христове, а прикметне кільце із зарубкою, про яке подбав Афраній, — заперечує чудо віднайдення Хреста Господнього. Коли в 325 році намагалися дізнатись, на якому з трьох хрестів, покинутих на Голгофі, розіп’яли Христа, Хрестом Господнім воскресили небіжчика.
Розділ «Страта» задушливий. Розпечена сонцем Голгофа — втілення відчаю, світу без Бога, без вічності. Левій Матвій, мов справдешній маг або шаман, що намагається підкорити собі потойбічні сили, журиться, що «поспішив зі своїми прокляттями і тепер бог не послухає його». Після смерті Ієшуа йому залишається тільки помста Іуді. Немає рятівної надприродної сили, немає Хреста, котрим прокладено людям можливість возз’єднати розірваний гріхом зв’язок із Богом, немає перемоги на пеклом і смертю — словом усе, як хотілося б бісам, — сатанинська редакція Євангелія.
І якщо це попередження про те, хто приходить на звільнене від Бога місце, то єдиною розумною реакцією на це попередження буде читання хоча б найкоротшого з Євангелій — Євангелія від Марка. Любити Булгакова, не знаючи того, що знав він, — це любити собі на шкоду й іронію Булгакова приймати за чисту монету. Навіть Берліоз відразу ж відгукнувся на оповідь Воланда:
«— Ваша розповідь надзвичайно цікава, професоре, але вона не збігається з Євангельськими розповідями».
А далі відбувалося знущання сатани над атеїстом:
«— Перепрошую, — із поблажливою посмішкою відгукнувся професор, — вже хто-хто, а ви ж повинні знати, що нічогісінько з написаного в Євангеліях не відбувалося насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на Євангелія як на історичне джерело... — він ще раз посміхнувся, і Берліоз затнувся, оскільки буквально те саме він казав Бездомному, йдучи з тим Бронною до Патріарших ставків».
Якщо Берліоз знав про невідповідність Євангеліям «древніх розділів», які й становлять роман Майстра, то, безсумнівно, знав про це і сам Майстер. Він розповідає Івану Бездомному, що знає п’ять мов: англійську, німецьку, французьку, латину, грецьку і трохи читає італійською. Цілком очевидно, що людина, якій у 1928 році «близько тридцяти восьми» і яка так глибоко освічена, Євангелія знає не гірше за Булгакова. І що тоді роман Майстра? Це свідоме богохульство чи, як у самого автора, попередження оскаженілим атеїстам?
Майстер, на відміну від Булгакова, надто наївний, щоб свідомо кинути виклик панівному атеїзму. Радянську дійсність він просто не знає і не розуміє. Подібне припущення зумовлює його захоплення кмітливим Алоїзієм Могаричем: «Якщо я не розумів смислу якоїсь замітки в газеті, Алоїзій пояснював мені її буквально в одну хвилину, причому видно було, що пояснення не варте йому аж нічого. Те саме з життєвими явищами та питаннями».
У цьому випадку виникає пряма паралель між Майстром та Алоїзієм — Ієшуа й Іуда. Майстер наївний і не знає життя, хоча й каже про свою недовірливість й підозрілість.
Що ж надихало його під час роботи? Що говорить про це він сам? А говорить він чомусь докладно про обстановку своєї квартирки, коли намагається оповісти про період свого письменництва.
«— Ах, це був золотий час, — поблискуючи очима, шепотів оповідач, — зовсім окрема квартирка, і ще передпокій і в ньому раковина з водою, — чомусь особливо гордовито підкреслив він, — маленькі віконця над самим тротуарчиком, що веде від воріт. Навпроти, у чотирьох кроках від вікна, під парканом, бузок, липа і клен... Ах, яка в мене була обстановка... Надзвичайно пахне бузок! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів до кінця...»
Важко уявити щось інше, крім того, що для Майстра натхненням було задоволення від роботи, радість натхнення як такого. Майстер, на відміну від Пушкіна, не переймався питанням «Куда ж нам плыть?» Яка різниця, звідки натхнення, яка мета плавання, коли морський вітерець так приємно роздуває волосся?
При всьому тому, що роман багаторазово примушує згадати факти життя самого Булгакова, зараз ми маємо можливість розвести в сторони автора та його героя Майстра. Михайло Афанасійович не наївний, а Майстер, який натхненно і затишно богохульствує, виконує замовлення свого натхненника і розплачується божевільнею одразу після закінчення роботи.
«Вірна та вічна»
Майстер, очевидно, пов’язаний із сатаною і натхненням і через Маргариту. Схоже, він одночасно і пише роман для сатани, і є наживкою для віднайдення королеви балу. Пам’ятаєте, Азазелло з’являється біля Маргарити тільки після її вигуку: «Ах, їй-право, дияволу б я заклала душу, щоб тільки дізнатися, живий він чи ні!»
Маргарита якось дивно невіддільна в романі від Майстра. Коли Майстер працював, Маргарита «співуче і голосно повторювала окремі фрази, котрі їй подобались, і говорила, що в цьому романі все її життя». «Я все життя вклала в цю твою роботу», — каже Маргарита Майстрові. Вона відчуває ненависть до всіх, хто відкинув роман Майстра, відьмою вона громить квартиру Латунського, а уважний читач звернув, можливо, увагу на те, як доля роману змінює стосунки Майстра та Маргарити:
«Настали зовсім безрадісні дні. Роман був написаний, більше робити було нічого, і ми обидва жили тим, що сиділи на килимку на підлозі біля пічки і дивилися у вогонь. Утім, тепер ми більше розлучалися, ніж раніше. Вона стала ходити гуляти».
Продовжимо розмову про Маргариту. Боюся, що мало хто не піддається гіпнозу булгаківських слів: «За мною, читачу! Хто сказав тобі, що на світі немає справжнього вірного та вічного кохання? Нехай відріжуть брехунові його облудний язик!»
На світі, безсумнівно, є справжнє вірне та вічне кохання, але втілюють його зовсім не Майстер і Маргарита.
Для отця Андрія Кураєва вбога сутність Маргарити безсумнівна: «Не варто романтизувати Маргариту, віддирати від неї ті риси, котрі надав їй Булгаков, а примусово відреставрований лик відьми підносити на одну ступінь зі світлими Мадоннами російської класики... Ви можете собі уявити, щоб у Льва Толстого Наташа Ростова всміхнулася П’єру, «вишкіривши зуби»?
Давайте прослідкуємо, як і яким чином відбувається в булгаківському романі ця тонка і заворожлива підміна, котра перетворює нудьгуючу невірну дружину й відьму на втілення «вірного та вічного кохання».
«Травневе сонце світило нам. І скоро, скоро стала ця жінка моєю таємною дружиною», — розповідає Майстер.
Як гарно звучить «таємною дружиною», зовсім не те, що коханкою. Таємною дружиною Ромео була Джульєтта: вони обвінчались і ніхто про це не знав. У цьому словосполученні відчувається чистота і поважність стосунків. Коли прийде черга висловитися точніше, Маргарита скаже: «Хочу, щоб мені негайно повернули мого коханця Майстра!»
Якщо шановний читач схильний відрізняти кохання від пристрасті, то його насторожить, а зовсім не розчулить таке точне й образне порівняння: «Кохання постало перед нами, як з-під землі виринає убивця у провулку, і вразило нас одразу обох! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!»
Історія кохання Майстра та Маргарити, як історія натхнення Майстра, тут-таки перетворюється на опис затишку й антуражу:
«Вона приходила, і насамперед вдягала фартух, і у вузькому передпокої, де розташовувалася та сама раковина, якою пишався чомусь бідолашний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю, і готувала сніданок, і накривала його у першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі грози і повз підсліпуваті вікна шумно котилася у підворітті вода, загрожуючи залити останній притулок, закохані розтоплювали пічку й пекли в ній картоплю... У підвальчику чувся сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу обламані гілки, білі грона. Коли скінчилися грози й настало задушливе літо, у вазі з’явилися омріяні й обома жалувані троянди».
Опис весняних гроз, саду після дощу, троянд сприймаються як опис почуттів Майстра і Маргарити, а слова про чоловіка Маргарити і про дружину Майстра — це щось уже заздалегідь тьмяне, не рокове, сумовите, притрушене пилом.
«Вона ж, проте, стверджувала згодом, що кохали ми один одного давним-давно, не знаючи один одного, ніколи не бачивши, і що вона жила з іншою людиною, і я там тоді... з цією, як її... З цією... Ну... — відповів гість і заклацав пальцями.
— Ви були одружені?
— Ну так ось я ж і клацаю. На цій Варічці, Манічці... ні, Варічці... ще сукня смугаста... Музей... утім, я не пам’ятаю».
Ця забудькуватість Майстра повинна повідати нам, що нікого і не було в його житті, коли порівняти минуле з його новим почуттям. Ось вона, донна Анна, а все інше не зараховується. Читали вже про таке не раз і в житті зустрічали. Продовжимо спостерігати механізм штукарських перетворень.
«Бездітна тридцятирічна Маргарита була дружиною визначного спеціаліста, який до того ж зробив надважливе відкриття державного значення. Чоловік її був молодий, гарний, добрий, чесний і обожнював свою дружину», далі йде докладний опис садиби та істотних матеріальних можливостей Маргарити.
«Словом... вона була щасливою? Та ні хвилини! Відтоді, як дев’ятнадцятирічною вона вийшла заміж і потрапила в садибу, вона не знала щастя. Боги, боги мої! Що треба було цій жінці, в очах якої завжди палав якийсь незрозумілий вогник, що потрібне було цій ледь косій на одне око відьмі, котра прикрасила себе тоді навесні мімозами? Не знаю. Мені невідомо. Вочевидь, вона говорила правду, їй потрібний був він, Майстер, а зовсім не готична садиба, і не окремий сад, і не гроші. Вона кохала його й говорила правду».
Давайте з філологічною в’їдливістю подивимося, що раптом зникло зі списку? Що було в Маргарити таке, що не потрапило в протиставлення її почуттів до Майстра? Зі списку якось непомітно випав молодий, гарний, добрий, чесний і палко закоханий у свою дружину чоловік. Вибір, виявляється, Маргарита робила тільки між особняком, грішми та Майстром, і обрала Майстра, що дуже, в такому разі, схвально.
Спробуймо уявити собі Тетяну Ларіну, котра відмовилася від «пышности и мишуры», від «успехов в вихре света», свого «модного дома и вечеров», і пустилася берега з Онєгіним. Виходить? Ні, не виходить. Тетяна, на відміну від Маргарити, і Пушкін, на відміну від Булгакова, не грають у часткову амнезію, і чоловіка, як брелок з ключів, не гублять. «Я другому отдана и буду век ему верна», та й годі.
«Жінка не черевик, із ноги не скинеш», — говорить прислів’я. «Скинеш», якщо ти далекий від моральних звичаїв власного народу. До речі, про походження Маргарити «грайливо торохтів Коров’єв:
— Коли б розпитати деяких прабабусь і в особливості тих із них, що користувалися репутацією смиренниць, дивовижні таємниці відкрилися б... Натякну: одна з французьких королев, котра жила в шістнадцятому столітті, гадаю, дуже здивувалася б, якби хтось сказав їй, що її чарівливу прапрапраправнучку я через багато років вестиму бальними залами».
Маргарита — плід довгого ланцюга лицемірства та перелюбів, і тільки від читача залежить, знехтує він кривлякою Коров’євим чи солодко завмре в нього на серці: «Оце так жінка! Оце так родовід!»
У цій непримітній підтасовці, у цьому перевертанні всього з ніг на голову більше правди про бісів, ніж у відверто хуліганських походеньках Кота та Коров’єва або в горобчикові, який відбиває лапкою фокстрот.
Епіграф
Давайте доповнимо той уривок тексту з «Фауста», що став славетним епіграфом до «Майстра і Маргарити». «Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого», — це Мефістофель сам про себе. А далі Фауст про Мефістофеля: «За діями наймення вам дається: дух злоби, дух підступності й брехні».
Коли Воланд говорить про балачки Кота: «Найцікавіше в цій брехні те, що вона брехня від першого до останнього слова», на ці слова варто звернути увагу. Це справді рідкісний випадок абсолютної брехні, а до бісівського арсеналу входять підтасовки, замовчування, невловимі перекручування з чималою часткою правди для повного і дієвого обдурювання.
Мені доводилося читати, що біси в романі Булгакова такі справедливі й милі, що це швидше деякі сили відплати, ніж біси. Та є в романі момент, котрий доводить зовсім інше. Коров’єв, коли представляє одного отруювача на балі в сатани, каже: «Якось Азазелло навідав його і за коньяком нашепотів йому пораду, як позбутися однієї людини, викриттів якої він надзвичайно побоювався».
Спокушати — теж справа бісів, і те, що потерпають від них саме ті, хто на їхні спокуси піддається, хто загрузає в гріху й відкривається їм, так це цілком відповідає християнській догматиці.
Але продовжимо розмову про Маргариту. Чоловік знову безслідно зникне, злетить, мов черевик з ноги, коли мова піде про «великодушність», «жертовність» і «відповідальність» Маргарити:
«— Я попросила вас за Фріду тільки тому, що мала необережність подати їй тверду надію. Вона чекає, месір, вона вірить у мою допомогу. І якщо вона залишиться обманутою, я потраплю в жахливе становище. Я не матиму спокою все життя. Нічого не поробиш! Так уже трапилося».
Хотілося б знати, чому обманутий чоловік Маргарити не є приводом «не мати спокою все життя»?
Часткова порядність — зовсім неможлива річ. Якщо людина краде лише щочетверга з п’ятої до шостої, а в інші дні — ніколи, чи значить це, що вона не крадій?
Якщо я зраджу одного і буду бездоганна щодо решти населення земної кулі, чи значить це, що я не зрадниця?
Коли ж знову з прискіпливістю прослідкувати за тим, як описані почуття Маргарити, її туга за Майстром, ми помітимо дивовижну зосередженість Маргарити на собі самій: «Ах, як я розхвилювалася, коли цей барон упав». І знову: «Я так розхвилювалася!» «Ти піди з моєї пам’яті, тоді я стану вільна». «Я нудьгую, нащо сиджу, мов сова під стіною одна? Чому я вилучена з життя?»
Її боротьба за Майстра — цілком очевидна боротьба за власне щастя. Саме так і написано у Булгакова: «Сподівання на те, що їй вдасться домогтися повернення власного щастя, зробило її безстрашною». «Надія на щастя паморочила їй голову».
Вимога Маргарити повернути їй її коханця сусідить в одному епізоді і з «відчуттям блаженства» тому, що вона «наїлася» у Воланда, і з «кокетуванням» та «веселим переляком».
Ви можете уявити собі княгиню Трубецьку, яка їде за чоловіком у Сибір і блаженствує, наївшись у губернатора, від якого залежить дозвіл на її подальшу подорож, і кокетує з ним? Хіба можливо це в реальності, чи в поемі Некрасова «Руські жінки», чи у фільмі Мотиля «Зоря принадливого щастя»?
Люди, котрі перелюбствують, практично без виключення схильні до того, що у розмовній мові називається «бити на жалість». Від цього застерігав у листі до брата Антон Павлович Чехов: виховані люди «не грають на струнах чужих душ, щоб у відповідь їм зітхали і няньчилися із ними».
Надривні жалощі до себе самої, хизування просто струмують у промовах Маргарити: «Моя драма в тому, що я живу з тим, кого не кохаю». «Я гину через кохання!» «Гори, моє страждання!» — кричала Маргарита«.
Чому читач не помічає низькопробності, якої в Маргариті з усією її красою та елегантністю не менше, ніж у плюшевому килимку з лебедями? Можливо, тому, що спокуслива зовнішня вишуканість охоче використовується бісами й входить до їхнього арсеналу. Це багаторазово підтверджує роман Булгакова: згадайте стіни з троянд і камелій на балу в сатани, згадайте аметистовий, рубіновий та кришталевий фонтани з шампанським.
Цікаво порівняти роман з екранізацією саме в тому, що стосується балу. В екранізації Володимира Бортка бал очевидніше сатанинський: гості витанцьовують на підсвіченому склі, котре нагадує пекельне полум’я, якісь готичні руїни становлять обрамлення й руйнуються в нас на очах, а голі зів’ялі баби в пір’ях та коштовностях примушують подумати про те, який непотріб пропонує дітям шкільна програма.
У романі Булгакова перед нами саме це: огидні й непристойні мешканці пекла, але наша увага надто розсіяна аметистовим фонтаном, тропічними рослинами й папугами, і ми тішимося дурманною карколомною пишністю, зовсім у цьому не відрізняючись від запрошених.
Цікаво зупинити увагу на тому, які ще «радості», окрім розкошів, пропонує сатана? Флірт, задоволення марнославства і п’яне забуття. Пам’ятаєте, як старанно надривається Коров’єв: «Королева у захваті!», пам’ятаєте, як наполегливо вимагає він від Маргарити привітання диригентові та виконавцям, «щоб кожен думав, що ви його впізнали окремо»; пам’ятаєте абсолютно п’яне обличчя Фріди, яка старанно, за порадою Маргарити, шукає можливість відпочити від власної пам’яті?
Наташі «пан Жак освідчився на балу».
«— Не хочу я більше в садибу! Ні за інженера, ні за техніка не піду!» — каже хатня робітниця, яка прагне у відьми, дивовижно при цьому нагадуючи свою господиню: «Думка про те, що доведеться повернутися в садибу, викликала в ній внутрішній вибух відчаю...
— Тільки б вибратися звідси, а там вже я дійду до річки та й втоплюся», — думає Маргарита, не бажаючи ні про що просити Воланда.
За що хвалить її сатана? Та за погорду, звісно. «Кров!» — так звучить його похвала. Маргарита гожа тим, що гонориста, і «гожа» виключно за народженням: голуба кров, біла кістка.
А порада Воланда: «Ніколи нічого не просіть! Ніколи й нічого, і особливо в тих, хто сильніший за вас», — це, за справедливим зауваженням отця Андрія Кураєва, прихована у словах сатани заборона молитися.
А ви не забули, хто такий пан Жак, що за нього геть із садиби подалі від усяких там техніків та інженерів зібралася Наташа? Він був нам представлений на балу серед гостей: «Переконаний фальшивомонетник, державний зрадник, прославився тим, що отруїв королівську коханку, а це ж не з кожним трапляється».
Так-так, звичайно, згадали, згадали. Але як сяє намащене кремом Азазелло легке голе тіло Наташі, як дотепно те, що вона осідлала сусіда-борова (так йому й треба!).
Роман написаний так, що коли треба вибирати, куди податись, у відьми чи в дружини інженера, то виходить, що краще у відьми! Не одна старанна й мила школярка повідомляла мені, що її улюблені сторінки роману — політ Маргарити на мітлі.
А в походеньках Коров’єва та Бегемота, у покаранні Стьопи Лиходієва, київського дяді або жадібних панянок ми весь час на боці бісів: усе дотепно, цікаво, винахідливо. І все це створює певну димову завісу, пелену туману, в якій губиться наша і без того підточена здатність відрізняти добро від зла. І потішаємося ми, дивлячись збоку на відвідувачів вар’єте, і не підозрюємо, що самі наловили «нарзанних етикеток» і замість сторінок Євангелія, і замість «вірного та вічного кохання».
Грає з нами Михайло Афанасійович задовго до постмодернізму і не згірш за всіх постмодерністів разом узятих або грають ним самим, ми, схоже, ніколи не дізнаємося.
Роман ні на хвилину не випускає нас із поля дії бісів, чи то в «древніх розділах», чи то в сучасній Булгакову Москві, чи то в потойбічному світі.
Світ роману дуалістичний, але зовсім не тому, що Воланд наполягає на необхідності зла. Левій Матвій не даремно називає Воланда «старим софістом». Його міркування про необхідність зла і тіней — софізм чистої води. Зло й тіні матеріального світу не мають ніякої спорідненості, тут гра на асоціативному сприйнятті пар-протиставлень: добро — зло, світло — пітьма, світло — тінь. Воланд непомітно зісковзує з однієї частини на іншу й недобросовісно об’єднує зло й тіні матеріального світу. А далі стверджує, що ті, хто хоче звільнитися від зла, повинні обідрати земну кулю від усього, що кидає тінь, щоб насолоджуватися голим світлом. Це, звісно, лукавий кульбіт думки, а світ роману дуалістичний тому, що в ньому Ієшуа «просить» Воланда влаштувати долю Майстра і Маргарити, у той час як у реальності Христу біси підкоряються.
У романі ніде не просвічує Бог і Царство Боже, а «обірвана вимащена в глині людина в хітоні», котра у стилі жорстокого романсу декламує: «Він просить, щоб ту, котра кохала й страждала через нього, ти взяв також», — це Левій Матвій з «древніх розділів», а не апостол Матфей.
Сатанинська редакція Євангелія існувала паралельно з історією походеньок Воланда та його приспішників у Москві, а тепер «древні розділи» зімкнулися навколо всієї оповіді й утворили певну непроникну пастку, що ув’язнює нас у володіннях сатани.
Не всі дуалісти — сатаністи, але всі сатаністи — дуалісти. Якщо Бог і диявол — рівнонеобхідні в світобудові сили, то чому тоді треба обрати саме Бога? Така дуже небезпечна дорога відкривається з дуалізму.
Вічний спокій?
Немає сумнівів у тому, що Булгаков знав слова апостола Павла: «не бачило того око, не чуло вухо, і не спадало те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9). Апостол говорить про ту величезну радість, яку ми не в змозі уявити.
Майстер «не заслужив світла», він заслужив «спокій», який багато хто з читачів сприймає як величезне благо й винагороду. Ніхто не може уявити, «що приготував Бог тим, хто любить Його», а атеїст не може повірити, що існує щось краще, ніж те, що він бачив і чого торкався чи торкнутися хотів. І якщо прийняти версію, що Булгаков сперечається з атеїзмом, доводячи його до логічного кінця, то в даному випадку ми бачимо, як раєм уявляється одна з названих обителей пекла.
Квітучі вишні та Шуберт, і нічний ковпак, і нерозлучна (чи невідв’язна?) Маргарита — це все, не забудьте, володіння Воланда. Спершу до антуражу звівся опис натхнення, до антуражу — опис почуттів, а тепер антураж висловлює вічний спокій. Але антураж і світ душевний — різні речі.
«Романтичному Майстрові» запропоновано «матрицю», відповідну до його смаків: венеціанське вікно, свічки, гусяче перо.
Уявіть собі, що ви назавжди замкнені в особнячку із садочком або в кімнаті з комп’ютером, у якому немає і не може бути нічого, окрім однієї, колись уподобаної вами гри. І це «спокій» Майстра.
Намагатися пояснити, що спокій Майстра — найочевидніше пекло, найважче за все. Якщо в розмові про Маргариту точкою відліку може бути російська класика, то на що спертися, говорячи про вічність з атеїстом? Для людини зі світоглядом Берліоза хатка з садочком замість вічного «нічого», мабуть, речі чудові. Будь-хто, приречений на смерть, обирав би довічне ув’язнення. Пер Гюнт у Ібсена навіть пекла домагався, аби тільки не розчинитися у повному небутті.
Недоступна поясненням і людина з невиразно-карикатурними уявленнями про вічність (старенький Бог по садочку гуляє, і нудні праведники, котрим завжди всього не можна, навкруги).
Людина, зосереджена на земному житті як на головній та єдиній реальності, теж не зрозуміє, чому на дачі з коханою погано.
Я спробую звернутися за допомогою до унікальних книг, котрі найдоступнішою мистецтву мовою підводять нас до того, що вічність із Богом, як і земні стосунки з Ним, — це передусім радість. Я говорю про «Хроніки Нарнії» Клайва Степлза Льюїса. Сторінки про неосяжно прекрасну вічність, порівняно з якою наш світ — країна тіней, про вічність, де відбувається постійний рух «далі вгору і далі вглиб», ви знайдете в «Останній битві» та частково в «Завойовнику зорі».
Він, Вона та інші
Мабуть, слід назвати ще одну причину сприйняття нами Майстра і Маргарити як глибоко позитивних персонажів. Це всі інші герої, які становлять їм фон. Анничка-чума, Семпліяров, Стьопа Лиходієв, свиноподібний хтивий підкаблучник-сусід, «дівиця зі скошеними від постійної брехні очима» і всі інші з галереї виродків не мають винятків. Гротескно карикатурні всі.
Дослідники вбачають у Гоголі попередника Булгакова. Гоголь страждав від того, що з-під його пера виходили талановито виліплені монстри, намагався написати альтернативу власним «Мертвим душам». У його поемі є де продихнути: є умільці-селяни, і сад Плюшкіна, і сповнені сподівань роздуми про молодість, про призначення людини, про долю батьківщини.
У романі «Майстер і Маргарита» продихнути ніде. У галереї виродків просвіту немає, точніше саме історія Майстра і Маргарити подається як просвіт, як історія «вірного та вічного кохання», натхнення, страждання, боротьби.
Третя дружина Булгакова Олена Сергіївна і згодом його вдова підписувала листи «Маргарита». Вона згадувала, що найстрашніші події в її житті — смерть Булгакова і розлучення зі старшим десятирічним сином Женею, якого вона залишила чоловікові, йдучи до Булгакова з молодшим, п’ятирічним.
Справді Маргарита. Мова, як бачите, йде не про зраду нею чоловіка й сина, а про її страждання, і жаліти, зрозуміло, слід саме її. Це не гріх, не зрада, а «драма».
Першою дружиною Михайла Афанасійовича Булгакова була не Манічка, не Варінька, а Тетянка, Тетяна Миколаївна Лаппа. Булгаков палко закохався в неї ще гімназистом й обвінчався з нею, коли йому було двадцять три роки. Ця дружина розділила його складне життя земського лікаря, врятувала його від наркоманії, відходила після тифу, пережила з ним найтяжчі роки громадянської війни й невлаштованості. Жили вони тривалий час із того, що продавали шматочками її товстий золотий ланцюг. Коли Булгаков писав «Білу гвардію», вона сиділа поруч, гріла в теплій воді його руки, які від хвороби судомило.
Присвятив «Білу гвардію» Булгаков уже наступній своїй дружині — Любові Білозерській, а йдучи від Тетяни Миколаївни, як дуже розумна людина сказав: «Мене за тебе Бог покарає».
Маргаритою побачила себе не тільки сама третя дружина Булгакова Олена Сергіївна; друг і біограф Булгакова Попов писав їй: «Маргарита Миколаївна — це Ви, і самого себе Мишко ввів...»
Ми ніколи не дізнаємося, чи абсолютно серйозно оспівав Михайло Афанасійович Майстра і Маргариту і чим є цей роман — самовиправданням чи вироком власному життю.
Ми не дізнаємося, він засудив себе і тільки чи, не звіряючись нікому, він покаявся в довгій передсмертній хворобі.
Мені ніяково пліткувати про Булгакова, який давно вже постав на суді, далекому від людських домислів, але роман його не тільки про спокусу, це роман спокусливий, і за спробу нейтралізувати можливу від нього шкоду Михайло Афанасійович, я сподіваюся, не нарікатиме.