Церква + я =?

фото В. Базыкина

Одного разу мене запитали, що я можу зробити для Церкви. Непогана ідея для статті! Я зібрався з силами і, заваривши собі чаю, сів за письмовий стіл. Настала пауза, час завмер в очікуванні шедевра... але нічого не сталося. У голові було порожньо. Ідея спалахнула яскравим світлом, від якого думки розбіглися, як таргани на кухні. Що я можу зробити для Церкви?

У мене виявилося більше запитань, ніж відповідей. А для якої церкви? Для тієї, що Церква, чи для храму, який я маю на увазі, коли кажу «піду завтра до церкви»? А можливо, для церкви як храму тілесного? Чи для тієї «малої церкви», яку називають родиною?

Після сп’яніння від воцерковлення неминуче настає похмілля. От тоді й починаєш замислюватися: а де ж я опинився? Ну, зрозуміло, в церкві. А яка вона, моя церква? Як я маю оформити відносини з нею?

Що Тобі принесу або що Тобі воздам..?

Перед тим як дізнаватися, «а що треба?», добре б знати, що я можу запропонувати. У багатьох із нас є певний багаж знань, які доводять нашу корисність для суспільства й допомагають заробляти гроші. Якщо йдеться про те, щоб запропонувати свої вміння й досвід, то, напевно, труднощів не буде. Просто підходиш до батюшки й кажеш: мовляв, я працюю в такий-то фірмі, в’яжу віники, професіонал, вам це треба? І дієш залежно від відповіді. Це нескладно: роби так, як ти можеш, те, що скажуть, і будь що буде. Служіння храму, звичайно ж, є служінням Церкві. Це найпростіший і всім відомий рецепт: запозичити у кесаря кесареве й віддати його Богу.

А що ще? А ще в кожного з нас у найпотаємнішій кишені душі є місце, куди не ступала нога людська. І там, десь поруч, акуратно складені напівфабрикати талантів, даних нам від Бога. Це капітал, який треба навчитися пускати в обіг. Талант кожного з нас, немов костюм, зшитий на замовлення, підходить тільки нам і нікому іншому. Він найвищою мірою індивідуальний і унікальний, як наша особистість і відбитки пальців. Тому й спосіб використання талантів, своєрідне розроблення родовища, у кожного свій власний, відмінний від інших. Можна покласти свій талант на ваги гастроному «начал, і влади, і правителів цього світу темряви», а можна принести на вівтар служіння Церкві. У першому випадку отримаєш свою мзду, хоча напевно обважать і обрахують, а в другому принесеш плід.

Скарб духовний, від світу збираний

Через свою величезну масу Сонце притягує до себе всю сонячну систему. Величезна полум’яна куля утримує планети навколо себе, кожну на своїй орбіті. Ні ближче, ні далі — чітко згідно з купленими квитками. Усі планети, які живуть на орбіті Сонця, залучені в обертання цього могутнього ядра. Якщо в душі православної людини Христос і Його Церква мають таку вагу, що притягують до себе всі душевні сили й прагнення, тоді людина може перебувати в Церкві, залишаючись на тому місці, на яке вона покликана. Чим більше воцерковлених людей намагаються бути представниками Церкви, тим більшу сумарну вагу буде мати сама Церква. І значить, тим більше людських душ вона зможе притягати й залучати у своє обертання, приводячи їх до Христа.

До кожного з нас звернено слова: Оце посилаю Я вас, як овець між вовки (Мф. 10, 16). Коли людина воцерковлюється не з народження, а в середині життя, їй часто непросто буває відповісти на питання: як же мені бути тепер у моєму такому знайомому світі, який раптом виявився чужим? Як залишатися вірним своїй Церкві, виходячи з храму, і не одягати знову той мирський одяг, який сором’язливо знімаємо й ховаємо, входячи на поріг Дому Божого? Як, повертаючись у світ після Літургії, не стати вівцею у вовчій шкурі?

Якщо хтось знайде для себе спосіб просто й природно бути православним у неправославному середовищі, без лицемірства й маніження, то можна вважати, що він теж робить справу Церкви, справу апостолів, посланців у світ. Він приносить Богові Боже. Адже важливо, щоб Церква увійшла у світ, а не навпаки.

Однак цей шлях набагато складніший. Настільки, наскільки складніше обробити камінь власного серця в грудях, ніж гранітну заготівлю в майстерні. Цей шлях, шлях внутрішнього служіння, не такий очевидний, як здається. Тому що тут не таким очевидним є причинно-наслідковий ланцюжок «витрачені зусилля — результат». Його взагалі легко не помітити, як легко не помічається Промисел Божий.

Отже, на мою думку, є два шляхи. Один шлях — зовнішній: запропонувати Церкві свої сили, час або професійні якості, як робили багато святителів, філософів, письменників і музикантів. А інший — внутрішній: жити повноцінним церковним життям і при цьому щосили намагатися якнайчастіше залишатися православним християнином.

Виходячи з храму після богослужіння, кожен із нас тримає в руках ниточку, яка веде до долі Церкви. На роботі, в родині та серед друзів християнин і його віра є ніби тонкою голкою божественного шприца, через яку Бог робить ін’єкцію благодаті й любові хворому світу.

Як правило, чим довше людина живе в Церкві, тим більше у неї зростає бажання чимось допомогти їй. Але при цьому кожен сам повинен вирішувати, який шлях йому найбільше підходить і де він принесе більшу користь. Вирішувати вдумливо й творчо. Головне, щоб людина зустрівшись із труднощами не переробила б запитання «А що я можу зробити для Церкви?» на вигук «А-а... що я можу зробити для Церкви!» і не махнула б рукою, опускаючи руки.

Відкритий лист

Люба Церква!

У мене є робота, і нею я заробляю на життя. Я працював і в минулому році, і в позаминулому... Але я пишу Тобі тому, що тепер мені хочеться попрацювати на благо, а не за гроші.

Я зустрівся з Тобою, коли був достатньо молодий, щоб із легкістю міняти свої прагнення, й достатньо старий, щоб не робити самоціллю просто зміни. Ти здавалася мені такою суворою й величною. Я відчував, що всередині Тебе відбувається щось таємниче й дивне, але не знав, як мені схопити це «щось» і роздивитися. Я ходив у Тобі з розпростертими руками, відчайдушно намагаючись ловити те, що непримітним чином ловило мене самого. Я жадібно хапав серцем Твої пахощі, як риба, опинившись на березі, хапає повітря розкритим ротом. Я був у марноті світу як риба у воді, але раз у раз щось змушувало мене викидатися на Твій берег. Поки нарешті мої зябра не почали перетворюватися на легені і я не почав ставати земноводним. Тепер я вмію не тільки плавати в миру, але й пересуватися твердою Твоєю землею. Так відбувалася моя еволюція. А я ще сміявся над старим Дарвіном!

Твоєю землею я пересуваюся поки невпевнено, навколішки, допомагаючи собі хвостом. Але я знаю, що є ті, які пройшли всі стадії розвитку й навчилися ходити прямо й тримати рівновагу. Я бачив їхні зображення з німбами навколо голови. Напевно, така кінцева мета еволюції людини. А поки...

Я живу добре, можна сказати непогано. А Ти? У нас тут нічого нового — життя, смерть і все таке. Усе як у людей. Я, напевно, кажу дурниці, але Ти не сердься — Тобі ж он скільки років, а мені...

Ще я пишу Тобі тому, що багато хто тут, у миру, відмовляє мене від Тебе, говорячи, що Ти перестала бути собою. Що чиновники Твої (тут не розуміють, що це священики) загрузли в грошах, особливо керівничі, владущі чини. Вони кажуть мені: подумай гарненько, куди ти потрапив, адже риба гниє з голови! А я знаю, що глава Церкви — Христос, але не знаю, плакати мені у відповідь на їхні слова чи сміятися. Напевно, плакати, тому що сміх — це зброя тутешнього світу.

Не буду приховувати, на мене самого іноді находить відчай і сумнів. Самотужки мені важко здолати моїх ворогів. І віра моя настільки слабка, що не може заборонити мені слухати «істини», які в’яжуть мене по ногах, і захоплюватися силою світу, яка в’яже мене по руках. Річ у тім, що розумом же я знаю, що Твоя Істина зробить мене вільним, а Твоя Сила — спокійним. Тому що Твої Істина й Сила — від Того, Хто сказав «Я дорога, і правда, і життя». Розумом я усвідомлюю, а серце моє закрилося й нікого до себе не пускає. І ось у хвилини відчаю я стою і стукаю в моє серце зі свого боку. Чекаю — може, воно відкриє двері й впустить мене, щоб я впустив Того, Хто стукає з іншого боку.

Загалом, користі від мене, звичайно, мало, але Ти допоможи мені вірити. Бо ж життя все проходить у липкій тіні смерті. Від неї нікуди не дітися. Один старець казав, що «смерть як нужник: хочеш не хочеш, а йдеш». Але невіруючий є безпорадним перед смертю, і смертю знецінюються всі справи його. А у віруючого є надія й сподівання на Того, в Кого він вірить і Хто переміг смерть. Невіруючий — це смертельно хворий, а віруючий — той, хто смертельно одужує. Допоможи мені бути віруючим.

Опублiковано: № 7 (18) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Церква + я =?

Церква + я =?

Сергій Кіріцев
Журнал «Отрок.ua»
Як правило, чим довше людина живе в Церкві, тим більше у неї зростає бажання чимось допомогти їй. Є два шляхи. Один шлях — зовнішній: запропонувати Церкві свої сили, час або професійні якості, як робили багато святителів, філософів, письменників і музикантів. А інший — внутрішній: жити повноцінним церковним життям і при цьому щосили намагатися якнайчастіше залишатися православним християнином.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
16:39 03.09.2011 | Мария Великанова
Сергей, здравствуйте!
Я прочла Вашу, совсем недавно написанную статью в "Психологическом навигаторе" и решила поискать, где и что вы еще пишите, потому что на Псинавигаторе не так часто бывает что-то по-настоящему стоящее. Как правило, там пишут психологи, которые таким образом рекламируют свои услуги. А тут статья не профессионала, а намного интереснее... Так нашла этот сайт. Похоже, буду читать Ваши статьи все подряд:-))) Это просто замечательно. Интересно, к чему Вы пришли через, получается, уже 4 года после этого "письма церкви"... но это, конечно, личный вопрос. И эти размышления могут стать довольно мучительными...
Полтора года назад я написала статью примерно о том же, на правмире. Вот ссылка: http://www.pravmir.ru/svidetelstvo-i-smirenie/
М.б. Вам интересно будет прочитать ее, в качестве продолжения размышлений.
Маша
20:15 29.09.2009 | Светлана
Первая часть статьи прошла мимо, но открытое письмо - это... просто потрясающе,особенно про эволюцию насколько точно сказано.
00:15 02.07.2008 | yesm_az
А-атлично!Ну просто про меня сказано:"тогда я стою и стучу в свое сердце со своей стороны"...Минуты отчаяния-тяжелые минуты...
14:33 05.06.2008 | Alex
А как я могу обогатить церковь своим даром Духа Святого?
00:59 21.04.2008 | Наталия_В.
Спаси Вас Господи! Как же хорошо Вы написали: легко... и сразу хочется ДЕЙСТВИТЕЛЬНО что- то сделать за Церкви(во всех ее определениях).Сколько талантов и профессий можно "отдать Богу"! и даже малюсенькое и вроде бы незначительное дело во всей полноте Церкви может увеличиться и засиять ослепительным Светом. А ведь известно, что даже растения к свету поворачиваются, надеюсь, и люди обратят сердца свои к НЕМУ.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: