Церква як школа любові

Навіщо людині спілкування? Невже людина не має права жити сама по собі? Невже внутрішня самодостатність не є ознакою духовного багатства людини? Невже не може бути щасливою людина, позбавлена спілкування з собі подібними?

Ці запитання потребують відповіді від кожного з нас, і будь-яка релігія намагається допомогти її отримати.

Відповідь, яку дає християнство, робить його релігією абсолютно винятковою. Ця відповідь пов’язана із християнським ученням про Трійцю. Виражається це вчення формулою, яка виглядає логічно суперечливою: Бог один, але в Трьох Ликах — Отець, Син та Святий Дух.

Обґрунтування цього християнського догмату віри вимагало століття бурхливих та часом трагічних суперечок не одного покоління видатних філософів і богословів. Чому ж це вчення має таке принципове значення для християнства?

Справа в тому, що саме у цьому вченні розкривається уявлення про Бога не як Абсолютну Істоту, а як Особистість. Саме християнство (і лише воно) відкрило світу, що Бог — це не абсолютна сила, чи розум, чи фатум, а конкретна Особистість. Якій ми говоримо — Ти. Умовою ж особистісного існування є спілкування. Спілкування чи любов — це єдиний спосіб самореалізації для особистості. Якщо Бог — Особистість, то до когось має бути спочатку звернена Його любов, і Він з кимось спілкується іще до створення людей. Бог не може бути самотнім і Він насправді не самотній лише тому, що він — Трійця.

Саме тому одна з назв християнської віри — релігія любові. Тому що Церква вчить, що початковим принципом самого буття, усього взагалі, що існує, є нерозривне спілкування любові Трьох Божественних Ликів. Для християнина спілкування і любов — це відправна точка оцінки і бачення світу.

 

Журнальну статтю неможливо перетворити на богословський трактат про Трійцю, та й час, коли богословські трактати захоплювали і хвилювали усе суспільство, а не купку спеціалістів, давно минув. Однак саме християнський догматичний принцип Любові Божої ліг в основу європейської цивілізаційної моделі. Тому він легко прослідковується і в історії, і в філософії, і в культурі.

Є чудова можливість оцінити християнський погляд на проблему спілкування і його сучасну інтерпретацію на прикладі літературному. У класичній англійській літературі є відомий роман про самотність — «Пригоди Робінзона Крузо» Даніеля Дефо. Зараз він сприймається як пригодницька література для юнацтва, але за всієї своєї наївності він був створений як програмний політичний та філософський твір. Тим більш цікаво співставити цей роман з його римейком, написаним сучасним французьким католицьким автором Мішелем Турньє і з останньою французькою екранізацією роману з П’єром Рішаром у головній ролі.

У цьому співставленні вражає протилежність висновків та оцінок. У Даніеля Дефо Робінзон Крузо — це у першу чергу християнин, який, опинившись один на острові, продовжує виконувати свій обов’язок, розуміючи, що Богу не все одно, як він переносить свою самотність. Відчуттям того, що Робінзон насправді не самотній, наповнений увесь роман. Чудово і те, що Робінзон поводиться так, ніби продовжує вести життя у суспільстві: перевдягається до обіду, сервірує свою трапезу і т. п. Звичайно, важливі не ці деталі англійського буржуазного побуту, а те, що Робінзону зовсім не все одно, як оцінили б його життя одноплемінники. Він продовжує відчувати свій зв'язок не тільки з Богом, який скрізь, але й із людьми, яких узагалі не сподівається більше ніколи побачити!

Історія з П’ятницею також дуже показова. Цей абориген опинився у ситуації цілком протилежній: живучи серед своїх одноплемінників, він безкінечно далекий від них — дикуни хотіли його з’їсти. П’ятниця став для них просто їжею, тобто перестав бути людиною. Знову він стає людиною, тільки залишившись на безлюдному острові з Робінзоном і з Богом, до Якого він приходить через свого визволителя. Нарешті, ледве не найпроникливіші рядки роману, які дійсно ставлять його автора у один ряд з великими англійськими письменниками, присвячені епізоду розставання Робінзона з островом. Він прожив на ньому двадцять вісім років — усе життя. Сам створив свою країну, свій абсолютно ні від кого не залежний світ. І ось йому трапляється нагода повернутися на Батьківщину, де його ніхто не чекає, де все змінилося, де він давно чужий. І Робінзон повертається. Не тому що йому цього хочеться, а тому що він вважає це своїм обов’язком — повернутися до людей, як би це не було важко!

У літературному римейку і в сучасній екранізації усе навпаки. Сучасний Робінзон Крузо про Бога не згадує і поступово все більше і більше «звільняється» від «умовностей цивілізації». Він усе більше відчуває себе нікому нічого не винним — вершина блаженства для сучасної масової свідомості. Звичайно, під впливом сучасного Робінзона, П’ятниця тільки псується. Зате сам Робінзон сприймає від нього масу корисного: у першу чергу, простоту норову і вміння просто не рефлексувати про навколишнє. Нарешті, остаточно злившись у гармонії з природою, Робінзон, коли трапляється можливість поїхати, досить розумно залишається на острові, а ось зіпсований П’ятниця їде в Англію. При цьому парадоксально те, що дві незалежні сучасні інтерпретації — повість та екранізація, далеко не в усьому ідентичні за сюжетом, — цілком співпадають за змістом.

 

Проблема спілкування не в тому, що зростаючі літературні потоки переповнюють людину, а в тому, як сама людина ставиться до Бога та до людей. Християнська відповідь проста — далеко-далеко в океані, на безлюдному острові, сама-самісінька — людина не одинока. Тому що вона може спілкуватися з Богом і через Нього зберегти свій зв'язок із іншими людьми. Приклад Робінзона зовсім не одиничний і зовсім не найбільш вражаючий. Церква знає багато таких «робінзонів» — від древніх сподвижників, які назавжди йшли в пустелю, до сучасних ченців. Вони ніколи не почувалися й не почуваються самотніми, і, віддаляючись від світу, переживають і відчувають його скорботи і хвороби іноді значно гостріше, ніж «світські» люди.

Однак це лише одна сторона проблеми. Друга полягає в тому, що, за вченням Церкви, людина після гріхопадіння — завжди самотня. У глибоко символічній розповіді біблійної книги Буття є чудова деталь. Одним єдиним штрихом Біблія вказує на зміну стосунків між людьми після гріхопадіння — з’являється сором. З точки зору проблеми спілкування це дуже суттєвий факт. У першу чергу, саме сором є перешкодою у спілкуванні між людьми. Ми боїмося відкритися назустріч одне одному, більше того, переносимо цей страх і на стосунки з Богом і боїмося відкрити своє серце Йому. За замислом Божим людина була створена не одна, а у єдності безлічі людських особистостей. Вони взаємопроникали, були гранично відкриті одна одній. Це цілком природно за умови, що Адам і Єва були одним цілим. Не можна соромитися самого себе, не можна бути закритим щодо самого себе. Після гріхопадіння кожна людська особистість закривається у самій собі — це і є образ будь-якого гріха. Єдиний людський рід дрібниться на безліч індивідів, кожен із яких живе лише для себе. Замість принципу існування у любові, який передбачає прагнення розділити своє існування з іншим, людина починає жити за принципом боротьби за існування, який передбачає прагнення відібрати у іншого те, чим він існує.

 

У почутті сорому, яке супроводжує гріх, якраз і виражається усвідомлення того, що замість бережливого і люблячого ставлення з боку чужої людини ми очікуємо до себе ставлення споживацького. Сором — це природний самозахист від цього посягання, у чому б воно не проявлялося. Це протиріччя вносить у буття людини після гріхопадіння трагічний розлад. Як істота особистісна, людина може отримати повноту свого буття тільки у любові, тобто у спілкуванні з Богом та іншими людьми. Людина є повноцінною особистістю настільки, наскільки вона здатна любити. У цьому розумінні здатність до повноцінного спілкування — це єдина мірка спроможності людського життя. Та повнота спілкування у принципі неможлива у занепалому світі, оскільки гріх та сором розділяють людей між собою і відділяють від Бога.

 

Сучасному інтелектуалу не треба уявляти собі Рай і пекло як чудовий сад і камеру тортур відповідно. Ці образи для нас за всієї їх конкретності занадто умовні. Зате кожна сучасна людина легко відчує картину пекла, зображену Льюїсом у есе «Розірвання шлюбу»: це величезне сіре, сире, вкрай нудне і негарне місто. Будинки в ньому розміщені за тисячу миль один від одного так, що в принципі неможливо розгледіти сусіда. Не тому що хтось примушує людей жити так, а тому що вони одне одного терпіти не можуть. Посеред міста величезна автобусна зупинка, на якій весь час хтось безцільно тупцює і свариться. Кожен кожного ненавидить. Ніхто нікому нічого не винен. По справжньому ніхто ні з ким не знайомий. Це спосіб існування у безкінечному сумі та самотності. При цьому людина обирає його абсолютно добровільно, тому що так простіше!

Цей льюїсівський образ не оригінальний, святі Отці говорили про те саме ще у четвертому столітті. У житії Антонія Великого розповідається, як, зайшовши в занедбаний язичницький храм, він отримав одкровення про те, що коли святі моляться за грішників, які перебувають у пеклі, ті отримують можливість побачити обличчя одне одного й отримують полегшення. Тут сам сенс молитви за померлих пов'язаний із певною можливістю спілкування для них, а образом пекельних мук знову ж таки є самотність. Протилежний спосіб життя набагато складніший. Так само, як образи райського життя набагато більш умовні.

Попри це, є і образ райського життя, тобто, іншими словами, повноцінного людського буття, пов’язаного з поняттям спілкування. Уламком раю на землі називають шлюб. Тому що у справжньому шлюбі сором долається. Він просто стає майже безглуздим, якщо чоловік і жінка навчилися повністю довіряти одне одному й жити у любові. Однак, розділення між людьми навіть у найпрекрасніших формах людського спілкування не долається остаточно. Кожна людина відчуває це тим гостріше, чим прекраснішими й піднесенішими є її взаємини з близькими. У досвіді святих людей більш за все вражає, що за своєї властивості проникати з любов’ю і благоговінням у душу іншої людини вони завжди страждали від відчуття недостатності цієї любові. Тому що ніякі комунікативні технології, ніякі людські зусилля не дозволяють досягти того абсолютного єднання любові, яке досягається у спілкуванні Лиць Святої Трійці. Людина, створена за образом і подобою Божою, передчуває цю повноту, сумує за нею, але сама не може її досягти. Це можливо лише з поміччю Божою. Тому за цим ми і приходимо до Церкви.

 

Церква — це не «школа комунікації». Її задача — не зруйнувати всі можливі перепони між людьми: соціальні, культурні, статеві, вікові і т. п. Церква ніколи не закликала відмовитись від сорому. Навпаки, «безсоромність» — це дуже небезпечний духовний діагноз. Чому ж Церква так «непослідовна»? З однієї сторони, називає сором наслідком гріха і говорить про необхідність його подолання, з іншої — засуджує безсоромність і заявляє про «дефіцит сорому». Справа в тім, що долати сором можна по-різному. Той спосіб, який найчастіше проповідують різноманітні «техніки комунікації» — від складних програм управління персоналом компанії до Дейла Карнегі і примітивних «посібників з навчання флірту» — передбачає споживацьке ставлення до людини. У подібних технологіях завжди потрібно тією чи іншою мірою просто відкинути, а чи прямо зламати сором, тому що це захисний механізм, який не дозволяє людину використовувати. У випадку, коли мова йде про грубе порушення фізичного сорому — насилля — усім зрозуміло, що ніякого плідного спілкування виникнути не може. Коли ж мова йде не про таке примітивне, але не менш грубе втручання у психіку людини, це буває не так очевидно.

У будь-якому разі, Церква завжди попереджає: справжнє спілкування потребує обережності та делікатності, обов’язково пов’язаної із сором’язливістю і скромністю. У церковному розумінні подолання сорому можливе лише як наслідок подолання розділення між людьми, але не як спосіб такого подолання. Це можливо лише якщо людина чітко усвідомлює, що в дійсності людей розділяє гріх, який можна перемогти лише якимось надзусиллям. Це зусилля для самої людини неможливе. Воно потребує абсолютного виміру, який людська любов отримує лише у любові Божій. Таким чином, родинна любов, яка пов’язана загальною любов’ю до Бога і служінням йому, стає вічною, росте і розширюється з кожним спільно прожитим роком. Таким чином, християнські сподвижники завжди впізнавали і впізнають одне одного і завжди знаходять «спільну мову», незважаючи ні на які перешкоди — часові, вікові, соціальні, культурні та політичні. Тільки вони не руйнують ці перешкоди, а піднімаються над ними. Тому що їх завжди об’єднує спільна любов до Бога та ближніх, яка має об’єктивний, ні від чого не залежний божественний характер.

Тому Церква — це не стільки «школа комунікації», скільки «школа любові». Усе, до чого вона закликає у Таїнствах, увесь сенс покаяння, молитви, духовного життя — це прагнення навчитися любити самому і завжди гостро відчувати любов Божу та любов близьких. І ми, як «робінзони» у океані життєвого моря, не повинні бентежитися через те, що ближні часом здаються нам безкінечно далекими.

Джерело: журнал «Фома»

http://www.foma.ru/articles/115/

Опублiковано: № 4 (23) Дата публiкацiї на сайтi: 26 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
00:44 16.12.2008 | Владимир
А за статью спасибо.
Весьма полезно
00:42 16.12.2008 | Владимир
Да, а потом Робинзон вполне по-христиански по случаю толкает друга-Пятницу налево.
Кстати не забывайте, Дефо - создатель и первый руководитель Интележен сервис.
Что о нем думали современники видно из Путешествий Гулливера Свифта.
Это пародия конкретно на Дефо.
12:51 02.10.2007 | Михаил С-Пб
Отец Николай, редакция "ФОМы" и сего журнала - спаси вас Христос !
многая и благая лета !!!
07:04 27.09.2007 | Рамм Александ
Спасибо

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: