Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Час життя

Мистецтво легко може зазирнути за межі людського знання, досвіду; вивідати у життя його загадки. Не дивно, що творча людина робила чимало кроків назустріч хвилюючій таємниці часу.

На відміну від музики, літератури, кіно й театру, образотворчому мистецтву підвладна лише зупинена мить. Проте у будь-якому з мистецтв ми зустрічаємо спроби осмислити категорію часу, і деякі з них видаються нам особливо цікавими та прикметними...

Розмову про час хочеться почати з картини, точніше, триптиха, написаного Тетяною Назаренко в 1983 році. Цей триптих про бабусю художниці, про бабусю, яку Тетяна гаряче любила, яка виховувала її значно більше, ніж батьки, котрі їздили у довгі відрядження. Пізніше бабуся ростила й сина художниці, свого правнука.

Ось на першій частині триптиха реальна об’ємна постать бабусі, фотографія перед нею і низка спогадів: вона сама, молода і гарна; обличчя її чоловіка, заарештованого й убитого в 1937-му, а потім посмертно реабілітованого; знову вона сама, з обличчям сірим і скам’янілим після 37-го року, після війни; і обличчя, обличчя померлих людей, яких їй уже немає з ким спом’янути.

На другій частині триптиха затишна дача, на якій правнук реальний, а бабуся — тінь. У мистецтвознавчих коментарях я читала, що це знак того, що бабуся тут і не тут — вона у своїх спогадах. Мені ж завжди здавалося інше: бабуся розчиняється у своїх близьких, для неї самої її власне життя менш значуще, аніж життя онуків. Можливо, я так сприймала, бо в мене самої була така бабуся, яка овдовіла, коли мені було півтора року, і яка жила мною до самої своєї смерті в мої чотирнадцять років. І тривалі батьківські відрядження теж були в моєму житті й дали мені особливо відчути всю бабусину самовідданість.

На останній картині триптиха сама тінь бабусі розчиняється в темряві, а чітко виписані альбом, листи, рукавичка, що викликали бабусині спогади. Але що пригадають і кого впізнають ті, хто візьме до рук ці речі, коли її не стане? Три більш виразних обличчя, але які так само тануть у темряві, що на них насувається, — це знову молода бабуся серед двох своїх дочок із зачісками повоєнної доби, кожна з яких скуштувала лиха. Правнук упізнає лише їх: бабусь і прабабусю, тих, кого він знав живими, але й вони відходять у небуття.

Триптих сповнений щемливої самотності й неминучої для невіруючої душі туги, туги людини, яка не запалювала свічок на панахиді на знак того, що душі покійних не зриваються у морок небуття, а йдуть у світло до Господа живі.

У триптиху Тетяни Назаренко є і правда, і неправда. Неправда погляду, обмеженого земним життям, і правда про те, що час життя — низка миттєвостей, в які можна й потрібно роздати себе.

 

А ось французький письменник Марсель Пруст навіть назвав свою, як її визначають літературознавці, суб’єктивну епопею «У пошуках втраченого часу». Він у цій значною мірою автобіографічній книзі знову пережив час власного життя. І життя за Прустом — це низка вражень: вражень від кімнати, в якій доводилося засинати в дитинстві, від містечка, де його родина проводила літо, від смаку чаю, від річки, від людей, їхніх характерів, зовнішності, обставин, за яких доводилося з ними зустрічатися.

Пруст умів бачити, як живописці-імпресіоністи. Клод Моне, наприклад, писав Руанський собор у різний час доби, і щоразу він був іншого кольору. А літератор Пруст міг написати: «Навіть в одному з найнепривабливіших паризьких кварталів я знаю вікно, звідки видно фіолетовий дзвін, який часом набуває червонястого відтінку, часом — і це один з кращих знімків, які робить з нього повітря, — попелясто-чорного, насправді ж це ніщо інше, як купол церкви святого Августина».

Пруст не лише бачить і здатний вловити словом відтінки, нюанси кольору, світла, звуку, почуття, жесту, — він дуже щедрий на подробиці й тому для багатьох нудний.

Опис глоду, що цвіте, а точніше, враження від нього в першій його книзі «На Сваннову сторону» займає загалом більше двох сторінок тексту, і це блискучий опис. Спочатку Пруст розглядає глід, яким прикрашений на свято собор, потім живу огорожу з його кущів. «На все це пишне убранство я позирав покрадьки, але відчував, що воно живе й що сама природа, нарізьбивши листя й тим надавши білим пуп’янкам незрівняної чарівності, належно оздобила це вдале поєднання народного свята й урочистого таїнства. Квітки з безтурботною чепурністю розкривали вінчики, а ті недбало, ніби це був легесенький стрій із серпанку, підтримували пучки тонких, мов павутинка, тичинок, які повивали квітки маревом. Милуючись квітками, намагаючись уявити, як вони розпукуються, я малював це собі наче жвавий, задерикуватий рух голівки дівчини в білому платтячку, пустотливої й моторної, прудкоокої кокеточки».

Цей текст — приблизно одна десята опису глоду, і шкода розлучатися із цим описом, особливо описом куща рожевого кольору в живій огорожі. Та що там глід! Опис сухого липового цвіту, який він хлопчиком відсипав у чашку з пакетика за дорученням тітки, займає півсторінки.

За чудової витонченості й талановитості в книзі Пруста є певна сибаритська розбещеність. Автор закликає ласувати враженнями, так гурман перекочує в роті ковток вишуканого вина. Пруст «носиться» із самим собою, і час для нього — це колекція вражень, яка ні до чого не зобов’язує, час нанизується, немов коштовні намистини. Можливо, він так безжально нищив роботою своє слабке здоров’я в останні місяці життя, бо йому хотілося силою дарованого йому літературного хисту зав’язати вузлик на тому, що він нанизав. Адже якщо сприймати життя лише як дорогоцінну колекцію вражень, то зі смертю дорогоцінності розпадуться і зникнуть без сліду.

Правда Пруста в тому, що він бачить, наскільки безмежно багаті, не затерті, не буденні колір, запах, смак, природа, побут, люди — а неправда в тому, що життя — лише колекція вражень.

Мистецтво, яке складає частину християнської культури, змальовує час людського життя не так, як це роблять атеїсти та модерністи.

У романі «Війна і мир» є такий опис почуттів і думок князя Андрія: «На нього раптом найшло безпричинне весняне почуття радості й відновлення. Всі кращі хвилини його життя раптом у одну мить пригадалися йому. І Аустерліц із високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і П’єр на поромі, і дівчинка, схвильована красою ночі, і ця ніч, і місяць — і все це раптом згадалося йому».

Кращі хвилини князя Андрія — ніщо інше, як час духовного зростання. Багато разів перечитувала я цей текст, а зараз уперше звернула увагу, що в ньому відображено ще й те, які непередбачувано різні ситуації можуть оживлювати душу, здирати з неї черговий скам’янілий шар: і тяжке поранення, і непоправна втрата, і розмова з товаришем, під час якої, власне, нічого нового для себе князь Андрій не почув, а просто те, що він знав, торкнулося серця. Миті щастя вночі біля вікна у Відрадному теж були хвилинами духовного зростання, але ось що цікаво: щастя Наташі на балу робить її більш глухою і внутрішньо мертвою, ніж звичайно, а щастя князя Андрія весняної ночі, його замилування сповненою життям Наташею оживляє його. Можливо, тому, що в щасті на балу є значна частка вдоволеного марнославства, тріумфу успіху, а щастя, пережите князем Андрієм весняної ночі, у захопленні та замилуванні.

І в повістях Толстого «Дитинство», «Отроцтво», «Юність», свіжих, як дерева навесні, враження тісно переплетені з моральними колізіями, що формують людину. Якщо Пруст починає свої дитячі спогади з того, як нудно йому було засинати одному в кімнаті, то Толстой починає з вранішнього пробудження, нетривалої образи на Карла Івановича і пекучого внутрішнього каяття за погані думки у відповідь на любов...

Час життя в літературі християнського світу — це злети й падіння, це рух душі вгору чи вниз, рух з дуже різною траєкторією. Але найчастіше, гадаю, це рух по параболі.

Опублiковано: № 4 (58) Дата публiкацiї на сайтi: 02 August 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Час життя

Час життя

Ірина Гончаренко
Журнал «Отрок.ua»
Мистецтво легко може зазирнути за межі людського знання, досвіду; вивідати у життя його загадки. Не дивно, що творча людина робила чимало кроків назустріч хвилюючій таємниці часу. На відміну від музики, літератури, кіно й театру, образотворчому мистецтву підвладна лише зупинена мить. Проте у будь-якому з мистецтв ми зустрічаємо спроби осмислити категорію часу, і деякі з них видаються нам особливо цікавими та прикметними...
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
10:33 07.08.2012 | blood clot
спасибо! хорошая статья.
но местами уж слишком плоско-назидательная.
извините.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: