Людина людині…

фото П. Крюкова

У далекі дні минулої епохи, коли ми в червоних краватках сиділи за свіжопофарбованими партами, вчителі розповідали нам про те, як нам усім пощастило, про ту чудову епоху, в яку ми з’явилися на світ. Розповідали про головні принципи побудови нового суспільства, про тих китів, на яких посеред світового океану буде плавати рукотворне Місто Щастя. Там будуть працювати за здібностями й отримувати за потребами. І один для одного люди будуть там друзями, товаришами й братами. Цю останню фразу іноді промовляли латиною, а на противагу їй промовляли іншу, згідно з якою живуть в іншому, ворожому світі. У тому світі, де все продається й купується, казали нам, людина людині не друг і не товариш, а вовк. Homo hоmini lupus est. Ми слухали, не підозрюючи того, що доживемо до часів, коли і в нас усе буде продаватися й купуватися. Тільки от з вовками проблема. За загальної розслабленості (Гумільов сказав би: «втрати пасіонарності») вовком бути виходить далеко не в усіх. У чеченців виходить, у когось іще, на них схожих, а в європейців ― ні. У східних європейців дедалі більше виходить бути на вола схожими, а в західних ― на домашню болонку. Але ― не про це.

Людина людині й не вовк, і не брат. У сучасній цивілізації людина людині ― колода. Цю фразу на початку ХХ століття висловив, здається, Ремізов у одному зі своїх оповідань. Люди ходять одне повз одного, у транспорті так узагалі притискаються один до одного до непристойності, дихають одним повітрям, розмовляють однією мовою, але при цьому так один до одного байдужі, що стає страшно. Цивілізація відмежувалася від маленької людини спеціальними «людинолюбними» інстанціями. Хворим ― лікарні, самотнім ― притулок для старих, мертвим ― морг і крематорій. І з людини, здається, знято будь-яку турботу про ближнього, для всього є спеціальні інститути й люди, які в них працюють за гроші. Усе будується з таким розрахунком, що навіть якщо захочемо проявити людинолюбство ― не дозволять. Захочеш, наприклад, у Штатах чи в Німеччині рідного померлого до третього дня вдома потримати, Псалтир почитати, вночі поряд посидіти ― таку проти себе бурю викличеш, тільки тримайся. Сусіди скаржитися почнуть, усі навколо злякаються зарази, антисанітарії. Спеціальні люди в гумових рукавицях і респіраторах приїдуть і заберуть тіло твого діда чи батька кудись до себе в стерильні холодні коридори. І не смієш не підкоритися. Псалтир почитаєш сам. До цього ми прямуємо.

У житії Симеона юродивого описується, як він часто пустував з блудницями і навіть ходив із ними в баню. На запитання, як він пригнічує рухи хтивості, блаженний відповідав, що відчуває себе там як дерево серед дерев. Але сучасна людина, звісно, не в цьому сенсі дерево чи колода для ближніх. Зі хтивістю в сучасної людини все гаразд. «Будете чинити блуд, але не розмножитесь», ― це, здається, про нас пророки сказали. Людина зациклюється на собі й просто перестає думати про когось, окрім своєї персони. Подумайте, чи цікаво вам, чим живуть ваші сусіди, товариші по службі, далекі родичі? Якщо чесно, то навряд чи вам це цікаво. У нас навіть слоган такий є: «Це твої проблеми». В тебе проблеми, в нього проблеми і в мене проблеми. Я боюся ділитися своїми проблемами і з тобою, і з ним, і з нею. Боюсь не те що здатися слабким, відкрити наготу, як каже Біблія. Боюся просто виговоритися в порожнечу, побачити в очах (твоїх, його, її) ввічливу байдужість. Боюся почути у дзвінкій тиші в перерві між фразами все той же «символ віри» ― «це твої проблеми». Він не злетить з уст, він просто буде невисловлено висіти в повітрі.

Є історія про одного багатого чоловіка, який подібно до Соломона чи принца Гаутами, переситившись благами світу, хотів найвищої правди, хотів знайти сенс існування. Він звернувся з питанням до свого старенького вихователя, і той запропонував піти в пустелю до ченців. Ті, мовляв, ближче до Бога й знають більше. Вони пішли й збилися зі шляху. Виснажені спекою й мандрівками, вони побачили, що вода кінчається. Старий уже зовсім знесилився від спраги й попросив свого вихованця залишити його в пустелі, а воду, що залишилася, взяти собі. Молодий чоловік згадав усю ту турботу й любов, котру бачив від свого вихователя, і вливши йому в уста останні залишки води не дав старому померти від спраги. І в цей час він уперше за багато років відчув ту радість, без якої так довго томився. Він зрозумів, що жити ― це означає віддавати, жертвувати, простіше кажучи, любити. Він узяв старого на руки й пішов назад. «Куди ми?» ― спитав наставник. «Назад, додому, ― відповів юнак. ― Я зрозумів сенс життя».

Я іду вулицею й дивлюся на людей, які проходять і проїжджають у транспорті. Хто вони для мене? Друзі? Товариші? Брати? Колоди? Вовки? Прп. Іустин (Попович) каже, що будь-яка людина житиме вічно, і, виходить, будь-яка людина ― твій вічний брат. Я вірю йому й відчуваю правду цих слів. Але відчуваю також, що треба багато зробити, щоб думка ця поселилася назавжди в моєму серці. І в першу чергу треба, щоб перед моїми очима завжди в думках був Той, Хто воскрес із мертвих, Первородний між братами.

Без Нього ми ― скоти й звірі, з Ним ми ― родина.

Опублiковано: № 7 (18) Дата публiкацiї на сайтi: 11 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
15:21 26.11.2008 | nina
Спасибо за статью. Дай Вам Бог здоровья!
Хочу добавить и по поводу коментария Аллы.
В 1979 году мне и мужу было по 23 года. Работали на другом конце города. В автобус было не влезть. Я была беременной. Как-то меня пропускали вперед. И я садилась и занимала место и мужу. Т.к. он был после операции. Но под пальто это не видно, и его часто ругали за то, что он сидит. А он стеснялся сам садиться. Так я его к окну пропускала - дескать он и рад встать, да я мешаю.
Я это к тому, что трудно верно рассудить другого человека. Поэтому уж лучше за собой смотреть и себя блюсти.
12:52 25.11.2008 | Алла
Недавно наблюдала в метро такую картину. На станции в вагон, как обычно утром, врываются люди. Среди них хорошо одетая пара 30-лет, по-видимому, муж и жена, и мальчик - ученик с рюкзаком за плечами. Дама садится первая, и мало того, что не даёт рядом сесть мальчику с возгласом "Занято!",но её спутник - мужчина садится! Всё-таки, мы уже даже не брёвна друг другу.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: