Довга вервечка людей, проходячи повз стійку, буденно робила свій вибір. Час був обідній, підноси — буденно-непоказні, меню з цінником — як годиться, під склом, для загального ознайомлення.

— Душнувато, треба сказати. І вічно тут товкотнеча.

— А якщо не вистачить, — нервувався худорлявий чоловік, і все кусав губи, — я хотів раніше зайняти... Як думаєте, дістанеться?

— Та годі, не хвилюйтеся — тут усе в надлишку... Дивіться-но, новий плакат.

— Цей, чи що? Та це не новий — мало не з народження тут теліпається.

— «ЛЮДИНА Є ТЕ, ЩО ВОНА ЇСТЬ». Це ж хто таке сказати здогадався? Заратустра, чи що?

— Цей, як його... чи то індієць, чи то індіанець.

— Біблію треба читати. Біблію.

— Ви самі хоч читали? Не заводьте ж чергу в оману — то не звідти.

— Хто ви така, щоб мене екзаменувати, що я читав, що не читав?

Інтелектуальна сутичка загрожувала бійкою, але в розмову втрутилась молоденька вагітна дамочка.

— Ой, там спритні молоді люди хочуть без черги пролізти, — затараторила вона. — Я, в своєму положенні, і то не лізу вперед, хоч маю повне моральне право. Та зробіть же щось, — звернулася вона до худорлявого, і для переконливості смикнула його за ґудзик жакета. — Прослідкуйте, щоб усе відпускалося в порядку черги.

— Та я, мабуть, погоджуся, а то й справді не дістанеться, — відповів він і почав протискатися між підносами та стійкою по численних покірливих ногах. Біля віконечка роздачі він, із відчуттям виконання дуже важливої місії, почав слідкувати за порядком. І місце для контролю, треба сказати, обрано було прекрасне, так що і видно, і чути все і вся — пречудово.

— Мені, будь ласка, рагу з чуттєвих надмірностей зі зманіженими філейками, коктейль із вечірніх туалетів, невеликий шматочок сонця і дві хмаринки, якщо свіжі.

— Ображаєте, панянко, тільки сьогодні завезли. Наступний! Що для вас?

— Дві порції розуму під філософським соусом, а на десерт — що-небудь екзотичне.

— О, можу порекомендувати суфле з веселкових ілюзій.

— Ні-ні, це не для мене — краще сто п’ятдесят грамів абсурду з льодом.

— Наступний...

— Мені відбивну з ворогів, паштет із натуральної лайки та пляшку забудькуватості.

— Мушу Вас попередити — сорок градусів злості.

— Годиться. Здачі не треба.

— Мені, будь ласка, вінегрет із пригод, свинячий розгуляйчик, а на гарнір — шлюб із розрахунку... Що? Ні, материнства поки не треба. Краще два газованих пістолети.

Люди з підносами, повними обраних страв, відходили від стійки, наїдалися, усміхались чи нахмурювались, бурчали, пліткували, досадували на нерозважливість вибору. Вони знали, що цей вибір можна зробити лише раз. Лише раз. Заново зайняти чергу нікому не вдавалося — просто не знаходили її кінця.

Юнак із тонкими пальцями музиканта за біфштекс із розім’ятого «Мерседеса» відрахував десяток років новенької свободи. Туманна блондинка за юшку з наркотичної стерляді заплатила дзвінким здоров’ям майбутніх дітей, — та все це події буденні, вони нікого не можуть здивувати.

Одначе відбулося в той день те, що дійсно усіх вразило, а саме: коли підійшла черга нашого худорлявого, то повів він себе, прямо скажемо, дивно. Виставив не один, а відразу три підноси — вочевидь, не на жарт розгулявся апетит.

— Мені пудинг із видимої ввічливості приправте хамовитими критиканчиками, рагу із пунктуальності подайте з тушкованою необов’язковістю по-флотськи, салат із незлобивості з’єднайте з кулачками по-хуліганськи, і ще асорті з вихолощеного вільнодумства, тільки густо приправте товченим червоно-коричневим перцем, і ще тонкими шматочками поріжте свіжоморожені диктатурчики.

Коли на його підносах уже не лишалося місця, він знічено додав, переминаючись із ноги на ногу:

— Так, пробачте, мало не забув: іще маленький шматочок Бога.

— Що? — оторопіло видихнула черга.

— Бога, — повторив худорлявий, — маленький шматочок.

— Яке зухвальство! — заверещали одні.

— Блюзнірство! — завили інші.

— Заспокойтеся, громадяни, прошу зберігати тишу. Бачите, шановний, — протяжно сказав задумливий голос із-за стійки, — як би вам пояснити...

— Що, не можна Бога?

— Можна... але тільки Бога. Одного Бога, розумієте? І нічого до Нього на додачу. Нічого.

Худорлявий задумався на кілька довгих хвилин.

— Я згоден.

— На що? — запитав його голос із-за стійки.

— Я відмовляюся від усього цього, — худорлявий вказав на підноси.

— Це неподобство, — заверещала черга. — Кому це треба? Хто це їстиме?

— Ви спочатку оплатіть це, — касир простягнув йому довгий чек.

— Так-так, я зараз...

— Ідіот, — проказав хтось пошепки.

— Якщо ви вагаєтесь, то, мабуть, не треба. Ви добре подумали?

— Ні, я не думав... але всього цього я більше не хочу.

Підноси вмить опорожніли і зникли — усі три. Черга затихла, ніби перестала сприймати те, що відбувається.

— Складіть на грудях руки хрестом, виразно промовте своє ім’я, відкрийте вуста.

Черга не зрозуміла, та й не могла зрозуміти, що відбувається. Вона не відала, що звершується Божественне Таїнство, і що звершує Його Сам Господь, який віддає Себе.

— Тіло Христове прийміть, джерела безсмертного вкусіть, — співали Ангели.

— Симеон, — назвав себе худорлявий, ніби вперше отримавши ім’я. Таїнство звершилося.

Черга отямилася, розхвилювалася, заголосила, збожеволіла, озвіріла. Але не через те, що їй відкрилася неймовірна, немислима можливість зажадати Бога, — ні й тисячу разів ні. Вона зненавиділа увесь вміст своїх підносів, усю різноманітність найменувань страв. Але відмовитися від тлінної їжі не було ані сил, ані бажання, й тому всю ненависть свою вона перенесла на нього, так-так, на бідного Симеона.

— Блюзнір!!! — верещав натовп.

Вони прибили його до ганебного стовпа під плакатом «ЛЮДИНА Є ТЕ, ЩО ВОНА ЇСТЬ». Погляд його був тихим і світлим. Він усміхався невідомо кому, можливо, дитинці в утробі вагітної дамочки, яка щосили билася кулачками, протестуючи проти безумства цього світу.