Людина, яка стала собою

Юрій Хіміч — свого роду загадка в історії українського образотворчого мистецтва. Будучи архітектором за освітою, він усе життя займався живописом. Працюючи переважно гуашшю, він володів нею настільки віртуозно, що вона здавалась «живописнішою» за масло і темперу. Абсолютно не вписуючись у формат радянської дійсності, спромігся мінімізувати конфлікт із системою, зосередившись на творчості. Усе життя малюючи храми — зі скромності ніколи не вбирався в тогу «духовного» художника, і в результаті його творчість відома сьогодні в церковному середовищі лише вузькому колу поціновувачів.


Аби стати собою, потрібно перестати бути кимось іншим. Здавалося б, що може бути простіше й логічніше за цей нехитрий життєвий принцип? Проте на практиці виявляється, що «бути собою» не просто важко, а майже неможливо. Суспільство швидше зацікавлене в соціальній проекції людини — в її функції, ролі, але ніяк не в ній самій. Досвід виявлення себе справжнього завжди пов’язаний з болем і добровільною відмовою від багатьох соціальних масок заради того, щоб віднайти одне-єдине, але притаманне лише тобі одному, обличчя.

«Щоб робота вдавалась, необхідно без жалю відмовлятися від усього зайвого», — казав своїм учням Юрій Хіміч. І сам художник послідовно й без жалю прибирав «усе зайве» не лише зі своїх картин, але й із самого життя. Отримана в інституті спеціальність архітектора, кар’єра і пов’язані з нею «маленькі радощі радянського художника», престижна техніка масляного живопису, богемний спосіб життя, данина модним серед художнього андеграунду течіям — усе це виявилося для Хіміча «зайвим». Від усього цього він відмовився, аби стати собою.

Юрій Іванович не належав ні до «офіціозу», ні до андеграунду. Свою головну життєву ставку він зробив не на той чи інший «художній напрям», а на саме художнє творення. За життя Хіміч написав стільки робіт, що його спадщину можна було б без втрат розділити між кількома художниками, кожний з яких, безперечно, здобув би славу «видатного». Найдивовижнішим, проте, слід визнати не багатство спадщини Хіміча, а практично повну відсутність у ній слабких робіт. «Шедеврів чимало, а слабеньких робіт майже немає», — відзначає сьогодні багато хто з мистецтвознавців і художників, переглядаючи роботи Хіміча.

Трепетно, як це було раніше, ставлячись до натури, більшість своїх робіт художник створив на пленері. Працював він блискавично. Кожна лінія наносилася з дивовижною сміливістю і майже безпомилково. Акварелі Хіміча вчив його педагог — відомий художник Михайло Штейнберг, роботами якого свого часу захоплювався Марк Шагал. Певний вплив мали й роботи художників з товариства «Світ мистецтва» — Лансере, Остроумова-Лебедєва, Добужинського, Бенуа, Білібіна, Лукомського. Втім, головними вчителями Хіміча були натура й художня практика. «Я був сповнений енергії, — згадував художник, — у мене була улюблена справа, і я використовував час, здається, дуже раціонально: постійно малював, малював, і ще раз малював».

Ім’я в мистецтві Хіміч здобув уже в середині 1950-х років, коли він віртуозно опанував техніку акварелі. Експерти зараховували його до кращих акварелістів країни. Проте, досягнувши більш ніж вражаючих результатів в акварелі... Хіміч відсікає її як «зайве» — і починає експериментувати з гуашшю. Художник вважав неможливим передати в акварелі архітектурні пейзажі Псковщини, які він писав білими ночами. «Виходило наче непогано, — згадував він пізніше, — але ці храми були якість невагомі: біла архітектура немов розчинялася на світлому тлі та втрачала свою масу». Інтерес до нової техніки пояснювався й тим, що після серій чудових акварелей, створених у Самарканді й Бухарі, Хіміч розумів: кращих акварелей в його житті вже не буде.

Хрущовська відлига стала для Хіміча, як і для багатьох інших художників, часом експериментів з формою. Площинність, сміливі кольори, гра на контрастах, виразні чорні лінії — усе це, з одного боку, передає нерв історичної епохи, а з другого — свідчить про те, що художник ще шукає свою власну художню мову, відточує майстерність. Зрілий період у творчості Хіміча настає із середини 60-х, коли він знову повертається до реалізму, вже більш споглядального і символічного. У цей період у Хіміча прокидається дивовижна здатність бачити речі, і зокрема архітектуру, немов зсередини. Але головною його рисою стає вміння зобразити архітектурний пам’ятник у жанрі «портрета» — побачивши в ньому те особливе, що конституює його унікальність, помічаючи і передаючи душу пам’ятника, його сутність. Архітектура ніколи не справляє в його картинах враження фальшивої театральної декорації. І храми, й інші архітектурні споруди у Хіміча завжди живі й справжні.

Закоханість у храмову архітектуру та розпис з’явилася у Хіміча ще під час навчання в аспірантурі. У СРСР того часу не було формальної та жорсткої заборони на зображення храмів, але це, м’яко кажучи, і не схвалювалося. Додаткові проблеми художникові створювала і його громадянська позиція. На початку 60-х Хіміча і його колегу Сергія Крижицького відрядили до Закарпаття — фіксувати архітектурні пам’ятники. Атеїстична держава була зацікавлена в «законному» знесенні чужих її ідеології «об’єктів культу». Тому, відправляючи молодих архітекторів у відрядження, київські чиновники дали їм неофіційну вказівку — список храмів, що мають архітектурну цінність, має бути радикально скорочений. Проте Хіміч і Крижицький не лише не скоротили, але й суттєво розширили список пам’яток храмового зодчества Закарпаття, що становили цінність для історії української архітектури. Так, завдяки мужньому вчинку Хіміча та його колеги, унікальні закарпатські храми були врятовані, а молоді архітектори самі потрапили до списку ідеологічно неблагонадійних.

Людина з мольбертом, яка щодня захоплено дивиться на Святу Софію. Саме таким запам’ятався Хіміч киянам, котрі любили гуляти в 70-і роки по території Софіївського заповідника. Дивовижно, що у Хіміча, який стільки разів малював Софію, вона завжди виходила по-новому. «Я люблю Софію, тому що в неї нестаріюча душа», — часто повторював художник. Кожна його робота красномовно свідчить, що слова ці не просто гарна фраза; за ними — проникливе, глибоке бачення суті. Бачення, що доступне лише людині, яка відмовилася від усього зайвого, аби стати собою.

Опублiковано: № 5 (53) Дата публiкацiї на сайтi: 30 April 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
16:08 19.05.2012 | Ванда
Первый раз оставляю комментарий в Интернете.
Юрий Иванович преподавал у нас живопись в Художественном институте.Меня еще тогда потрясли его работы.Да и личность Он был харизматичная.
Мне очень понравилась эта статья.Спасибо автору,все верно написано и узнала для себя новое про замечательного человека.
21:52 02.05.2012 | Ирина
как раз два дня назад думала о том, насколько я есть я, а тут статья о Юрии Химиче, который отказался от всего лишнего чтобы быть собой... Необходимая для меня статья оказалась, спасибо!
13:20 01.05.2012 | Лелька
Спасибо огромное! Какого замечательного художника Вы открыли для меня! Какие творческие работы!!! Спасибо что пишете о художниках!
22:57 30.04.2012 | Светлана
Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: