Чверть години, що змінили моє життя

Ще три роки тому я палила дорогі цигарки, пила справжню африканську каву, керувала невеликою фірмою, ганяла на BMW, слухала «АукцЫон» та Чижа й була майже щасливою. Щасливою тому, що як всі «нормальні» люди, по понеділках я ходила до салону, по середах — у солярій, по четвергах — до сауни, по суботах — до клубу. А «майже» тому, що знову подорожчав бензин, зламався підбор, з вікон дме, потік кран, а улюблена породиста кішка, незважаючи на збалансоване харчування, благородне походження та прекрасно обладнаний (спеціально для неї!) туалет знову напаскудила прямо на дорогий килим… Тисячі маленьких, прикрих «майже» постійно заважали мені стати цілком щасливою.

Звичайно, траплялися речі й більш серйозні. Але, за великим рахунком, мене майже нічого не обходило, тому що з перших самостійних кроків у «доросле» життя я засвоїла прості правила: окрім десяти заповідей (про які всі торочать, але ніхто їх доладно не знає, та й, власне, не дотримується — тому що немодно), є ще як мінімум три «головні» заповіді (це вже ті, порушити які не можна, якщо, звісно, ти не збираєшся все життя провести на кухні, закручуючи кабачки та віддано зазираючи у вічі якому-небудь неголеному джентльменові у стоптаних капцях…).

А «заповіді» ці були такими: по-перше, не можна ні від кого залежати, по-друге, нікому не можна довіряти достеменно, і, по-третє, ні в якому разі не можна бути вразливим, тобто любити когось більше за себе. Мене, звичайно, трохи бентежила явна невідповідність перших десяти заповідей останнім трьом. Проте у пошуках кращого життя для себе я завжди відкладала на майбутнє виконання заповідей Біблійних, обираючи ті закони, які, як мені тоді здавалося, можуть мене захистити від ворожого навколишнього світу. А в тому, що світ ворожий, сумніватися не доводилося. Одних обікрали, інших зрадили, у третіх зник весь врожай, у Римі — посуха, в Іраку — війна. А в мене вдома все так класно — тепло, світло та слоники на комоді стоять. Значить, зроблено вірний вибір.

Соромно зізнатися, але завдяки такій ось «залізній» міщанській логіці я впродовж довгого часу повністю задовольнялася тим, як проходить моє життя. Тим більше що все було «майже» добре, а щороку ставало дедалі кращим. Тепер замість приміських дач ми з друзями їздили у тропічні країни, замість лижних прогулянок — на модні гірськолижні курорти, а замість плотів та надувних човнів з’явилися серфінги, скутери, швидкісні катери та яхти.

Пам’ятаю, як колись в Африці нас повезли до страусиної ферми. Спочатку страуси ці здалися нам страшенно «крутими»: ще б пак, зростом під два метри, бігають із швидкістю середньостатистичного вітчизняного авто, яйця відкладають найбільші у світі, нікого у світі не бояться… А якщо й трапиться зненацька якась неприємність — засунув голову у пісок — і раз! — прощавайте, проблеми! Нікого не бачу, нічого не чую, і взагалі, все гаразд! Крім одного. Страуси літати не вміють. Так і ми без Бога, без віри — наче ті страуси: ніби й живемо, але чогось найголовнішого у своєму житті не робимо…

Але в той час нам справді здавалося, що варто тільки сунути голову у пісок — і все одразу налагодиться, і якщо крила є, а ти досі не літаєш — нічого страшного, зате твердо стоїш на ногах. Так минали роки. Ми виходили заміж. Одружувалися. Розлучалися. Деякі навіть народжували дітей. Ми росли, а разом із нами невпинно зростав й наш «добробут». Кращі з нас здобували другу освіту. Решта «вдосконалювалися» за рахунок телевізора, газеток та «розумних» книжок із зловісними назвами… а скільки усього корисного можна було дізнатися з телереклами чи з глянцевих журналів, які доводилося купляти кілограмами! І кілограмами їх потім викидати, іронічно сміючись з банального «вмісту». Хочеш нове тіло за 4 тижні? Із легкістю! Втомилися шукати сукню вашої мрії? — До нас. До нас!..

А втім, це не заважало нам наступного дня знову купляти такий самий журнал, тільки із іншою назвою — так, «заради відрази» чи просто за звичкою. Окрім вищеперелічених «джерел знань», у нашому житті була ще одна дивна «криниця» — кінематограф. Ні, не просто невибагливі походи у кіно за 25 копійок за сеанс. Ось в Австрії, приміром, люблять драматичні театри, а в Італії — оперні. А нашим надбанням стали кінотеатри! Аби купити квитка на такий сеанс, звичайній людині спочатку довелося б продати дещо з меблів... Пам’ятаю, як на відкритті найбільш «замодернізованого» системами Dolby surround кінозалу зібралася уся «модна» публіка нашого міста — дами в найкращих вишуканих туалетах та блискучих коштовностях, чоловіки у кращих костюмах та вражаючих краватках… А з якою гідністю потім вони всі стояли у черзі за поп-корном та кока-колою! З тої пори й заведено — у кожному пристойному кінотеатрі збиралися вельми пристойні люди — попоїсти, потанцювати, себе показати, на інших подивитися. А у перервах можна й до залу заскочити, адже на більшості фільмів, звідки не почни дивитися, все одно в кінці заснеш — нудно, заяложено та передбачувано.

Та ми були іншими. Усі навколо — такі, а ми — ні! Ми були розумні, яскраві, незалежні, модні та «продвінуті». З одного боку, ми вибагливо сміялися із тупуватих «нових руськіх», які ладні були батьківщину продати за будь-який з належних їм квадратних метрів, що блищать стандартними іспанськими кахлями. З іншої — непримиренно нехтували «невдахами», коли самі були звичайними снобами. Тими невдахами, що не вписувалися у наш формат, як правило, за основним критерієм. Хочеш увійти? Придбай квиток! Не вистачає коштів? То сам винен. Чого тепер дзеркалу докоряти? Ми теж, вибачте, не нащадки дядька Рокфеллера — усього самі досягали. Нема чого було гав ловити, коли інші йшли до заповітної мети. До якої, кажете, мети? Ну як це… До високої! До високої матеріальної, чи не так? Ну, навіщо так брутально. Ніщо притаманне людям нам не чуже. Ось я, наприклад, хліб не викидаю, і бабусям завжди місцем поступаюся, і мамі допомагаю, і… Просто «Тимур та його команда»! А мета — а яка ж була мета?! І ось тут — кінець дискусії. Тому що якщо й була висока мета колись, то вже давно її немає. Зате є вражаючий обідній стіл рідкісної породи екзотичного дерева, тумбочка з загадковою назвою «Кармен», підлога із підігрівом та ванна «Анжела»… А разом із усім цим є неприємний такий присмак: а раптом не все продумано?! Або чогось не додивилася? А раптом єдиний, коханий — до іншої?! А якщо… смерть? Ні, навіть не своя, а найближчої людини… І ось тут із темряви, із страхіття, із сліз у кожного з нас виповзають власні «таргани».

Не буду занурюватися у тонкощі психіатрії, скажу лише, що до цієї межі доходили абсолютно усі. А ось далі — майже як у російській казці: «Ліворуч підеш — коня загубиш». Праворуч — душу. Слава Богу, що всі ці роки моя душа сумнівалася й не робила остаточного вибору. А більшість, виправдовуючись та спотикаючись, йшли «праворуч» — коня рятувати. Тому що ось він стоїть, б’є копитом. Рідний! Дорогенький! Згадай, скільки гривень за нього віддано?! А що душа? Спробуй взнай. Можливо, й немає там нічого…

Чому, навіть доходячи до межі, до крайньої точки, ми все одно намагаємося відкласти все на потім, не прийняти, не зрозуміти, не повірити?! Православній людині відповідь на це питання чітко зрозуміла. Настільки зрозуміла, наскільки не пояснювана «з точки зору банальної ерудиції» людині невіруючій.

… А три роки тому я вкотре прилетіла до Києва. Так просто. У гості до мами. Ділова, із цигаркою, самовпевнена, самодостатня і «майже» щаслива. А потім мамина подруга «затягнула» нас до Лаври. Я йти зовсім не хотіла. Скільки можна на «блоху» дивитися? Все-ж таки зглянулася. Так тому й бути, зроблю їм приємне. І навіть, побоюючись та оглядаючись (швидше б вже вийти!), спустилася у печери… Якісь люди, багато людей, тримаючи у руках свічки, стояли й плакали. А ще співали, молилися й за щось дякували невідомому мені Богові. І раптом зовсім несподівано я теж заплакала. Від щастя. Від болю. Від радості. Ніяких заслуг — тільки надія, що справдилася, із найбільш далекого, дбайливо схороненого кутка душі. По сьогодні пам’ятаю цю приголомшливу, незбагненну мить, коли стіна непролазного міщанства й самовпевненості, що старанно зводилася мною впродовж усього життя, раптом повалилася… Христос Воскрес!

А ще через три місяці я зібрала валізу, відвезла кішку до села, попрощалась із друзями та знову сіла у літак. З тої пори багато води витекло. Живу я тепер у Києві, коло монастиря. Повністю щаслива! І нескінченно вдячна Богові за це.

Знаєте, можна насичено та яскраво прожити чверть століття, спожити галони різноманітних напоїв та гори всілякої їжі, зносити дюжину взуття, просидіти десяток стільців, протерти пару крісел. Обрости непотребом, залишками та абсолютно новим мотлохом. І стати серед цього зовсім непомітним, нерозрізненним. А потім просто покірливо чекати на свій час, міцно чіпляючись за своє майно та повільно розкладаючись. А можна прожити чверть години. Уперше й востаннє в своєму житті чесно та відкрито поглянути на себе. Не сумніваючись, порушити усі три так звані «заповіді»: повірити, довіритися, полюбити.

Опублiковано: № 3 (8) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
13:26 04.06.2011 | Евгения
Сапасибо за статью... Мне многое стало понятно
14:05 27.10.2010 | Александр Ю
Наверное в этой жизни весы между "нужно-и-хочу" одни из самых тяжелых. Помоги нам Господи не увлекаться свыше меры.

За статью спасибо, жизненный рассказ. ))
21:01 10.04.2009 | Stella:)
а мне кажется,автор хорошо сказал.И куда мы,действительно,катимся...
22:05 07.03.2009 | Hokun
2 ReAlex: А вот я вроде из неудачников, но дом, кухня, консервация, муж в тапках и выживание на 20 грн за 2 дня до зарплаты - все как у людей. Живем НЕ на Печерске.
А вот описанное автором состояние снова возникло, и снова его надо побеждать, хотя в церковь хожу давно... Вещизм бывает не только у мажоров... И к Богу только устанешь идти, присядешь на обочине - глянь, а ты уже в лишайниках....
13:58 06.08.2008 | ReAlex
>В первый и единственный раз в своей жизни честно и открыто посмотреть на себя. Не сомневаясь, нарушить все три так называемые «заповеди»: поверить, довериться, полюбить>

Уважаемая Елена Троян и сейчас наверное кабачки на кухне не крутит и небритому мужику в стоптанных тапках нежно в глаза не заглядывает.
11:34 25.03.2008 | Марина
Замечательный рассказ. Идет от сердца к сердцу. Спасибо.
19:08 13.03.2008 | Марина
Замечательно написано!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: