Прикро, що зараз не б’ються на дуелях. Хоча й битися дійсно нема за що. Прекрасні дами давно вже вимерли. Ризикувати життям заради Батьківщини? А чи потрібна вона поколінню, що зросло в лабіринтах інтернета? Вигодуваному безкоштовними презервативами і демократичними ЗМІ?

А й справді: чому нам не потрібна Батьківщина? Чому століття зо два тому молоді люди дворянського роду палали бажанням битися за неї і навіть вмирати? Чому ще півстоліття тому, коли Марк Бернес співав пісню «С чего начинается Родина», люди плакали?

Не так давно виросло останнє покоління хлопчиків із сяючими очима — вони марили фільмами про війну, вони грали в розвідників і твердо знали, що «своїх» здавати не можна.

Тепер це — кремезні лисіючі чоловіки, що досконало оволоділи наукою «робити гроші». І очі їх дітей вже не сяють. Хіба можуть на щось надихати барбі, супермени, покемони й телепузики? А Батьківщина... А що — Батьківщина? Чи ми знаємо, яка вона? Єдина, неподільна? Велика, Мала та Біла? Чи, може, вона там — за океаном?

В кожного — своя Батьківщина.

Своя в палких корнетів та поручиків, що билися на Бородінському Полі. Вони знали, за що віддавали життя. Росія для них — ввірений Богом скарб. Любов, зміст і повнота. Вони з піснею йшли на війну, на ворога йшли з криком «ура!», воювали строєм і бачили так близько очі супротивника...

Ворогуючі армії зближаються. Залпи з гармат. Команда «плі!», і рушниці вибухають в унісон. І нарешті — заповітна мрія гусарів і кірасирів, і всіх молодиків із першими цнотливими вусиками — рубка. І радість не від того, що вб’єш своєю рукою, ні. Ймовірніше, що загинеш сам. Добре, коли ворожим багнетом, наповал. А може, поранять, і тоді — ляжеш на полі брані, розкинувши руки, очікуючи смерті від копит переляканих коней. Лише диво може врятувати враженого хлопчиська, коли у вухах дзвенить канонада, забрижить в очах від ошатних мундирів, золотих еполетів і виблискуючих на сонці ґудзиків... Радість — інша, ні з чим не зрівняна, — в усвідомленні свого покликання. І тоді, кидаючись в бій, подумки вимовляєш: «Господи! Нехай буде воля Твоя!»

Зовсім інша Батьківщина — білогвардійська Росія. Країна переживала найважчий перелом історії. Монархія агонізувала. Світлі голови захворіли злоякісною «інтелігентністю». Народ — немитий, невчений — примусили говорити, обирати собі барина. Хто: цар Микола? Керенський? Чи, може, веселий калмик Ілліч, якого згодом полюблять діти? ...Білогвардійці йшли на смерть. Красиво. В ногу. Без надії на спасіння. Вмирала Росія — їх Росія. І вони помирали разом з нею.

Менше ніж через двадцять років зовсім інші люди захищали зовсім іншу Батьківщину. І дивно усвідомлювати, що географічно це — одна земля. Тепер вона носила безґлузду, безлику назву: Радянський Союз. Країна без Бога — це крапка на карті, асфальт під ногами, не більше. Та, видно, не всі зреклися віри. І коли вибухнула Друга світова, радянські солдати пішли на фронт помирати не заради дружби народів, вузькоокого «дедушки Ленина» і червоного стягу. Може, саме тоді Бог торкнувся їхніх сердець, зруйнувавши капіталістичне вдоволення НЕПу і смертельні обійми голоду... Народ пережив Війну по-християнськи. Героїчно. Ця війна є близькою нам. Про неї розповідали дідусі. Її ми можемо побачити в чорно-білій хроніці. В кадрах з обличчями людей, з яких хтось ще сьогодні доживає свій вік в голоді на самоті. Ми читали про війну, ми слухали пісні тих вогняних років. Адже і без слів зрозуміло, вони захищали Русь. Ту, що межує з Богом. На пожовклих фотокартках — молоді хлопці з замисленими очами. Вони теплі, добрі, зовсім не «колючі» та дуже рідні... Вони жили, страждали, помирали — за нас. Так, за нас! А на могилах їхніх — хрести покосилися. А їхні онуки жеруть м’ясо в макдональдсах... Невже — даремно помирали?!

Не будемо квапитись із відповіддю. Адже питання в тому, чи готові ми померти. Завтра. Сьогодні. Чи є в нас патріоти? Воїни? Герої? Хто сьогодні захищатиме Святу Русь?

Є парадокс: «Патріотизм немислимий без війни». Розумні люди не творять ілюзій про світле майбутнє, спільну згоду. Війна, на жаль, буде завжди.

А коли так — будемо воювати!