Якби я не любив поезію Бродського, якби я взагалі був глухим до римованих і ритмічних звуків і співчував лише цупкій тканині прозаїчного тексту, однак і тоді одна фраза з Нобелівської промови змусила б мене поважати Іосифа Олександровича. Він сказав: «Людина ― це продукт читання». Тобто не менше, ніж епоха, що породила, і батьки, що виховали, людину формують, виліплюють, творять прочитані книги.
Крізь сторіччя
Книга ― це лист у пляшці, що найчастіше написаний не для тих, хто поруч, а для когось, хто живе не тут і не зараз. Найголовніший читач завжди за межами видимості. У цьому є дещо сумне й божественне одночасно. Сумне тому, що книга ― це доказ людської глухоти, засвідчення неможливості докричатися й достукатися до свого сучасника. Людина п’є марноту, як воду, і поглядом ковзає лише по поверхні. «Що Пушкін? Складна людина, посередній сім’янин. Віршики, щоправда, іноді нічого…» І лише бронза, що скувала тіло, дає можливість зміцнитися зв’язкам, а голос, очищений від повсякденності, звучить чисто, без непотрібних домішок.
Ще гірше, якщо людину, яка пише, почули, але зрозуміли помилково. Але в будь-якому випадку, якби ми були розумнішими й уважнішими, найголовніші наші думки висловлювалися б нами віч-на-віч, із вуст в уста, і половина типографій були б змушені зачинитися.
Але й той факт, що гачечки й крапочки, які сміливо стоять на папері й промовляють усім одне й те ж саме; той факт, що ці значечки-літерки мають здатність крізь сторіччя доносити до людей серцебиття далекого автора, свідчить про божественну сутність писемності й про безсмертя самої людини.
Гектор, Гамлет, Гекуба…
Ось історія з життя моїх друзів. Чоловік читає «Девіда Копперфільда», дружина поруч прибирає речі в шафі. Не повертаючись до чоловіка обличчям, вона гукає його й не чує відповіді. Гукає ще раз. Обертається й здивовано дивиться на чоловіка. Дорослий чолов’яга вп’явся очима в книжку, і очі його вологі. Він не бачить дружини, не чує її голосу й навряд чи зараз міг би назвати своє прізвище. За хвилину він із гримасою болю відривається від тексту й ледь чутним голосом говорить сам до себе, не комусь, просто говорить: «Стірфорд спокусив крихітку Емілі». Це фінал. Далі нема куди йти. Якщо таке можливо, то річ не в майстерності Діккенса й не в чутливості його читачів. Річ у дивовижній можливості дотику один до одного крізь сторіччя; річ у диві, на яке здатна лише людина і ймення якому ― мистецтво.
Між Гомером і часами облоги Трої лежала прірва, яку можна порівняти з тією, що лежить між нами й Мамаєвим побоїщем. Хто знає, що він сам відчував, коли описував поховання Гектора й ридання його матері? Але через століття мандрівні артисти в Ельсинорі ставлять античну п’єсу, і Шекспір вустами Гамлета промовляє: «Що він Гекубі? Що йому Гекуба? А він ридає». І ми, відчуваючи ірраціональну силу й правду цих слів, змішуємося воєдино, де й коли б не жили: Гекуба, Гектор, Шекспір, Гамлет, Козинцев, Смоктуновський, режисери, читачі, глядачі…
Всесвіт людей стискається до розміру долоні. Ми відчуваємо його тяжку єдність, ніби зважуємо в руці злиток благородного металу. Безсмертний дух, чудернацькі літери, легкий і здатний горіти папір. Усе разом ― диво!
Книга книг
Усі книги якимось чином пов’язані з Біблією. Стародавні хроніки за стилем і змістом пов’язані з Книгами Царств. Любовна лірика різних народів знаходить свої риси в Пісні пісень. Листи, притчі, послання, оповіді ― всі ці жанри є в Писанні, і будь-яку хорошу книгу можна вважати розширеною й розтлумаченою цитатою з Біблії.
Николай Сербський пише: «Чимало людей кажуть ― читайте Біблію. Я ж скажу ― прочитайте Біблію, а потім 5 років не читайте її. Читайте все, окрім неї, а через 5 років знову прочитайте Біблію. Тоді ви зрозумієте, чим вона є». Якщо хтось справдить ці слова, він скаже нам не лише про глибину, вічність і точність слів Божих, про те, що вони солодші за мед і дорогоцінніші за відбірні камені. Він також розповість нам про те, що ті книги, прочитані за п’ять років, теж були прочитані не дарма. В багатьох із них є промені того ж світла, тільки промені ці розсіяні, а не сфокусовані. Він розповість нам про те, що багато сторінок вражали його, пробуджували совість, народжували глибокі й чисті думки.
Біблія ― книга, що принципово потребує перекладу. Існує багато книг ― і старих, і сучасних, ― сенс яких втрачається за межами культури, яка їх породила. Головний герой у фільмі «Ностальгія» чує вірші Тарковського в перекладі на італійську й каже дівчині, яка їх читає: «Викиньте це. Вірші неможливо перекласти». Під цими словами, з можливими обмовками, підписалися б багато перекладачів і знавців літератури. Але ці слова не про Біблію. Вона створювалася Богом, тобто надихалася й потім проговорювалась і записувалася як Слово, через обраних спрямоване до всіх.
Путівники
Цікаво те, що люди пишуть справа наліво, зліва направо і згори вниз. Але ніколи ― знизу догори. Письмо ― це знання, а знання завжди згори. Це ― дощ на землю, а не пара від землі. І ставлення до письма традиційно сакральне. Тому європейці впродовж довгих сторіч вчилися читати по Часослову і Євангелію. Євреї вчили дітей читати саме з метою спілкування з Богом через книгу. Такі ж самі й інтуїції мусульман. У всіх світових культурах через навчання писемності людині давали ключ до сховища премудрості.
У новітні часи ситуація змінилася. Людині дають ключ, але не кажуть, де двері. Власник ключа стає схожим на дерев’яного хлопчика. Він шукає певні дверцята, потрапляє до лап розбійників, відвідує країну дурнів, і в реальному житті кінець не завжди такий щасливий, як у казці, що містить натяк на притчу про блудного сина. Але все одно це схоже на кружний шлях паломника. Шлях стелиться не по повному бездоріжжю. На цьому шляху є знаки, і подорожній зобов’язаний їх читати.
Нинішній мандрівник майже завжди має в руках путівник. Він може містити помилки, він може застаріти. Але він є. За допомогою писемних знаків люди звіряють маршрут, ходять по колу, тупцюють на місці, поки не дійдуть до потрібної точки і, знову ж таки, не прочитають потрібний напис над воротами до Смарагдового міста.
Треба читати. І необхідно вчитися читати те, що треба. Людину дійсно творять книги. І чи опинилася вона в притоні чи в палаці, в болоті чи на вершині гори ― у всі ці місця її привели дорожні знаки ― книги.
Було б краще не вміти читати, знати Істину й не помилятися. Але якщо вже ми заблукали, шукаємо дорогу й навчені грамоті ― іншого шляху в нас немає. Людина сучасна ― це завжди продукт читання.