У кожного з нас свій життєвий шлях. На ньому нас чекають різні зустрічі, моменти щастя й радості, смутку й біди. Як намистинки нанизуються на нитки, так і ці події та зустрічі нанизуються на нитку нашого життя. Перебираючи їх, як чотки, у кінці свого шляху ми зможемо оцінити, наскільки гідним виявилося наше життя.
Мені хочеться просто переповісти. Без оцінок і коментарів. Навести кілька прикладів з життя моїх випадкових знайомих.
Є хлопець. Він незвичайний — у нього немає повноцінних ніг і рук. Він таким народився, і батьки не змогли витримати цієї біди — вони відмовилися від нього. Все своє свідоме життя від прожив у інтернаті для інвалідів зі статусом сироти. У тринадцять років захворів на лейкемію. Переміг цю хворобу. Він досі згадує, як чіплявся за життя, з якою пристрастю й прагненням вижити терпів дикий біль хіміотерапій. Виявляється, якщо ти терпиш біль і не колеш знеболюючі, шанс вижити у тебе більший. Він відчув це на власній шкурі.
Якось в «Однокласниках» хлопчик знайшов своїх батьків. У них є друга дитина, здорова, у них дружна й доволі забезпечена сім’я. У них все гаразд. Після дзвінка хлопчика мати довго плакала, довго готувалась, але все-таки знайшла в собі сили провідати сина в інтернаті. Потім ще неодноразово батьки приїздили до сина.
Наближалося шістнадцятиріччя — час залишати інтернат. Діти з таким діагнозом, як у хлопчика, потрапляють до будинку для людей похилого віку. Це означає, що твоє життя відтепер обмежується територією в декілька поверхів, оточенням літніх і хворих людей. Навряд чи ти будеш часто полишати цей «будинок», і роки йтимуть, по суті, повз тебе...
Важлива деталь — незважаючи на свою недугу, хлопчик чудово малював. Він посідав перші місця в усяких конкурсах та олімпіадах і мріяв стати художником.
Батьки, керівництво інтернату, однокласники — усі готували хлопчика до його неминучої долі. Такою є система, і з такими хворобами, як у тебе, один шлях, в якому життя проходить повз тебе. Хлопчика перевели в будинок для людей похилого віку. Він почав стукатися в усі інстанції, знаходити знайомих і знайомих знайомих, домагаючись вступу до художнього ПТУ. Адже можуть бути винятки! Він сам здатний повністю себе обслуговувати, і він хоче стати художником.
Хлопчик вступив до ПТУ. Він став кращим учнем на курсі. Його дипломна робота — ікона — отримала найвищу з оцінок. Хлопчик познайомився з дівчиною, одружився. Йому вже 21 рік, він закінчив ПТУ, у нього є сім’я і навіть робота. Непостійна, але все ж є.
Його дружина вагітна. Розуміючи, що він не може бути тягарем, хлопець почав шукати можливості зробити операцію, щоб ходити. Лікарі столичної клініки сказали, що шансів «зробити ноги» немає, але ось «зробити руки» вони можуть. Він відмовився — з новими руками він уже не зможе так малювати. Він провів місяць у столиці в пошуках можливості прооперувати ноги. Поки що йому всі відмовили. Він поїхав додому, але щось підказує мені, що це лише початок його нової історії.
Є жінка. У неї був син. Він хворів на рак. (У чорнових варіантах цієї нотатки залишилися мої фрази «є син, йому зараз шість років, вони воюють зі смертю». Ці слова тепер я ставлю у дужки й пишу: у неї був син, і він помер від раку). Вони боролися зі смертю два роки. Вони поміняли безліч лікарень, їх кілька разів іноді досить ганебно виписували і відправляли додому. Вони не здавалися. Збирали консиліум з шістнадцяти лікарів, примушували повірити в їхнє життя. Вони виїхали з країни, продали все своє майно і три місяці лікувалися в закордонній клініці.
Лікар-куратор під кінець лікував хлопчика безкоштовно — у них не вистачало грошей навіть на продукти. Лікар вірив у диво й говорив, що ніколи у своїй практиці він не зустрічав людей з таким палким бажанням жити. Він хоче їм допомогти. Коли хлопчик помирав, у нього відмовили всі внутрішні органи, він захлинався кров’ю, але серце билося ще близько десяти хвилин. Лікар — дитячий онколог, дорослий чоловік під два метри зростом, — довго плакав у коридорі.
Тепер вона повернулася додому. Після двох років, проведених у лікарнях, розлучення з чоловіком, переїзду до Лондона, життя за графіком хімія — тромби — хімія — тромби, без сну (вона спала по дві години на добу близько п’яти місяців), з величезними боргами і тілом свого сина вона повернулася в маленьке містечко біля моря. Старенькі батьки, шафи, забиті дитячими речами, іграшки по всіх кутках, величезна валіза з іноземною биркою — ось і все, що залишилося в її житті. І це не фінальний кадр зворушливого фільму, це абсолютна і безповоротна реальність. З якою треба, доводиться жити.
Чому саме мій син? Це запитання ми відклали. Навіщо жити? Вона намагається подолати бажання піти з цього життя швидко і безповоротно. І вже за це слава Богу. Що робити далі?
Є дівчина. Вона нічим не вирізняється серед нас. Доволі гарна, доволі приємна. Ця дівчина допомагає літнім людям. Її душі близькі та зрозумілі їхні переживання, її слова підтримки допомагають їм на шляху до вічності. Нещодавно вона розповіла про свою нову знайому — літню жінку з поганою пам’яттю, яка щоразу зустрічає її як незнайому людину. Ось уже більше трьох місяців вони щоразу зустрічаються заново. Дівчина вже щиро прив’язалася до своєї літньої знайомої, бо кожна зустріч дарує їй щось особисте, важливе для неї. А ось старенька щоразу знайомиться з нею заново. Кілька днів я осмислювала скромну розповідь цієї дівчини: переді мною був живий приклад щирої, немарнославної допомоги ближньому. Адже всі ми чекаємо віддачі від того, кому допомагаємо. Нам приємно побачити усмішку або почути: «Я чекав на тебе». Або хоча б довідатись, що твоє ім’я запам’ятали. У цьому ж випадку щоразу знайомство відбувається заново. І знову доводиться за одну зустріч проходити шлях від знайомства — до щирої, відвертої бесіди. Навряд чи я знайшла б у собі сили на таке.
Є літня жінка. Зараз їй майже п’ятдесят, і вже більше двадцяти років обидві її доньки живуть окремо від неї, у далекому Ізраїлі. Так сталося. Усе життя ця жінка пропрацювала в торгівлі, обіймала високі й дуже високі посади, і сьогодні, перенісши п’ять операцій з видалення ракової пухлини на горлі, втративши смак і нюх, вона зі сміхом згадує безліч ковбас і сирів, які куштувала за життя. Збір грошей, усі операції та сеанси хіміотерапії вона переживає сама. Життя звело мене з нею колись, як вона дала мені, зовсім чужій людині, притулок на ніч. Ми провели вечір, згадуючи її життя, доньок, поїздки і смак різної їжі. Хоча лікарі вже не раз відмовляли їй у лікуванні, я не відчула смутку або туги в її душі. Зате відчула тепло й піклування людини, яка дуже точно знає, що таке горе. Мені здається, її душа після всіх випробовувань стала такою тонкою-тонкою... вже готова. Жуючи смачнючий бутерброд на її кухні рано-вранці, я раптом чітко зрозуміла, що моїй душі ще багато чому слід навчитися в цьому світі.
Мені більше не потрібні екстрим і гострі відчуття. Мені вистачає їх і в житті. Я майже перестала ходити в кіно, мені здаються примітивними емоції та почуття головних героїв, які вичавлюють емоції з глядачів. Я перестала дивитися трилери та детективи, де мало любові й багато болю. Навіщо? Невже всім нам, хто сидить у кінозалі, не вистачає лиха в нашому власному житті? Нам потрібно шукати його, аби відчути смак до життя? Інакше надто нудно, так?
Я більше не можу жити так, як раніше. Ці зустрічі, ці живі, не кіношні приклади людської стійкості, віри, любові допомагають мені хоча б трохи наблизитися до розуміння того, що означає — стати людиною живою. Тією самою справжньою людиною, про яку ми часто чуємо в проповідях.
І я вдячна за ці зустрічі-діаманти на ниточці мого життя, які тепер не дають мені права залишатися такою, якою я була раніше.
