Старенький автобус їде, повільно гуркочучи, через міст. Праворуч, під мостом, видно вузькі іржаві колії залізниці, брудні кучугури, засипані чи то снігом, чи то попелом, чи то сміттям. Все навкруги сіре: індустріальний пейзаж промзони, низьке небо, обличчя пасажирів в пітьмі. Здається, що ніколи не скінчиться цей шлях, що цей сірий колір ніколи не змінить інша фарба. Здається, що за автобусним вікном завжди пропливатимуть ці жахливі, моторошні картини.
Ось видно якісь склади із розмальованими графітчиками стінами. Українське графіті, на мою думку, скінчилося, по-справжньому не розпочавшись. Візерунки на сірому підтіклому тлі складаються у непристойне слово англійською мовою. О, ця культура... Вірніше — її відсутність. Болюча як завжди тема, що закручується у голові, тільки підсилюється сірим кольором навкруги. І мені здається, що надії на краще, красивіше життя немає.
Міст закінчується, і ЛАЗ виїздить на відкритий простір. Якийсь невловимий поворот, легкий крен, трохи інший кут зору — і бачу травичку на косогорі. На неї падає перший самотній промінь сонця, і раптом сіре перетворюється на яскравий смарагд. Сонце плямує гірку, розфарбовує, як леопардову шкуру, і ця гра світла та кольору стає дедалі більшою. Автобус їде вже підметеними вулицями, із блискучими охайними вітринами, проспект повертає до сходу, і попереду вже видно синю безмежну безодню небес. Огортає щастя, світло б’є в очі, хочеться плакати найчистішими сльозами, — настільки радісно стає на душі. Забуваєш, що позаду лишаються малоприємні краєвиди. Розумієш, що надія має завжди бути з людиною.
Життя людське — як та поїздка одного дня ранньої весни через промзону. Можна бачити в ньому лише огидне — бо воно там справді є. Можна зневіритися й здатися. Можна відмовитися жити, чи не так? Коли навкруги тільки сірий колір, важко — майже неможливо! — побачити сенс життя!
Зараз, вийшовши з автобусу, я згадую ті часи, коли світ життя для мене здавався навіки затьмареним. Одноманітність і безвихідь навкруги — як з цим було впоратися? Дякувати Богу, що одного дня Він привів мене до Себе.
Я часто пригадую апостолів. Я думаю, що все було дуже схоже: як люди, що втомилися від зими, і не вірять вже, що вона колись скінчиться; як зневірені підлітки, що пишуть на стінах гидкі слова, бо не знають, що інше зробити; так було і без малого дві тисячі років тому, в день, коли сумували й тремтіли від всесвітньої самотності серця учнів Того, що був розіп’ятий...
І в момент відчаю — Сам Ісус став між ними, і промовив до них: Мир вам! (Лк. 24, 36). Він говорив про те, щоб не боялися вони, щоб ніколи не втрачали надії і віри. Так і я не боюсь непогоди: я знаю, що вона минеться. Не зможуть нерозумні люди замалювати й занапастити все навкруги — бо в житті є справжнє Світло. Господь запевнив — Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя (Ін. 8, 12).
Я пишу про те, як важливо пам’ятати, що в житті є надія і віра. Я пишу про те, що маршрут нашого життя не зажди йде чепурними проспектами, а часто завертає до страхітливих провулків. Я пишу про те, щоб напередодні Великодня і в світлі пасхальні дні серця людські не згадували б злого, а наші очі не зупинялися б на сіро-чорному навкруги. Я пишу для тих, хто зараз дуже хоче стрибнути з балкону чи наколотися отрутою — не треба. Не бійтеся, сподівайтесь... Зрозумійте, що ви прощені і викуплені — Він вмер за вас на хресті, пам’ятайте, що ви не самотні — Він-бо пообіцяв: Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! (Мт. 28, 20).
Насправді надія — це просто. Це дуже просто, і це може побачити кожний крізь вікна автобуса. Ми не вмремо. Ми житимемо вічно, оновлені і кращі, ніж були в земному житті. Світ не посіріє назавжди, він оновиться й зазеленіє, осяяний сонцем. Сину Божому судилося вмерти за людей. Так написано є, і так потрібно було постраждати..., і воскреснути з мертвих... (Лк. 24, 46). Так і людям — потрібно у відразливих видах з вікна побачити сподіване світло. Потрібно, пройти крізь випробовування, щоб залишитися з надією. Потрібно постраждавши, не зневіритися, і цим наблизитися до Воскресіння.
Нехай не лякають вас примхи життя! Вже чутно пасхальні дзвони. Їх мелодія завзято повторює — Воістину Воскрес!
