Чудеса в моєму житті

Чудеса трапляються з усіма. Тільки деякі люди вважають за краще їх не помічати. А коли не помітити просто неможливо, вони відмахуються від чуда словами: «Треба ж, який збіг!»

Збіг означає, що якась подія ― нехай навіть дуже важлива ― сталася зовсім випадково, як результат ланцюжка дрібніших подій, пов’язаних між собою причинно-наслідковим зв’язком. І якби хоч одна ланка цього ланцюжка випала, то й результат був би інший.

А що таке чудо? Це те, що сталося, тому що інакше бути не могло.

Є в мене знайома подружня пара. Дуже люблять один одного й щасливі у шлюбі. Вони познайомилися в поїзді: вона їхала до санаторію, він ― на конференцію. Причому вона купила гарячу путівку за день до виїзду, а він підмінив колегу, який раптово захворів. Вона згадує про цю першу зустріч з майбутнім чоловіком зі змішаним почуттям жаху та полегшення: «Подумати тільки! Якби я не купила ту путівку, а твій колега не захворів, ми б ніколи не зустрілися!» Він думає по-іншому: «Ну, зустрілись би в інший час і в іншому місці. Чи не все одно, де зустрічатися?»

Ось вона, різниця в погляді: подруга бачить у їхній дивовижній зустрічі випадкову примху долі. Їй страшно, що від таких речей, як путівки-відрядження, може залежати щастя на все життя. А чоловік знає, що їхня зустріч судилася. Тільки ось ким? Бо якщо чудеса не випадкові, у них обов’язково повинен бути автор або діяч.

Іноді діяч очевидний. Як мій тато, який раптово подарував мені ляльку-немовля з розкішно кривими ногами та соскою в роті. Це було точно чудо: я ту ляльку навіть не просила, розуміючи всю безнадійність прохань. Адже Новий рік щойно минув, і до наступного дня народження ще довго. А щоб заслужити такий подарунок особистою працею або героїзмом, потрібен щонайменше «червоний табель» за рік або згода на операцію з видалення гланд. А тут ― як у мультику: це мені? А за що? ― Просто так!

Це дитяче чудо я досі пам’ятаю і люблю. Можливо, саме тому, що знала діяча і сказала йому дякую.

Між іншим, це дуже важлива частина чуда ― вдячність діячеві. Це, можна сказати, природна потреба душі й необхідна умова для віри в чудеса. Інакше ми знову заплутаємося в ланках ланцюжка під назвою збіг. Адже якщо нема кому сказати дякую, значить, ніякого подарунка взагалі не було. А була випадковість...

На мою долю випала достатня кількість чудес. І маленькі, і великі ― вони не залишали мене байдужою. Душа наполегливо намагалася знайти діяча, який далеко не завжди був таким матеріальним, як рідний тато. Мені не спадало на думку, що за чудеса можуть відповідати зірки, гороскопи, карми або якісь колеса Фортуни. А міцно засвоєне в піонерському дитинстві прислів’я «людина сама коваль свого щастя» переконувало: подякуй краще собі.

Так я й почала робити. На питання: «Кому славу підносимо?» ― впевнено відповідала: собі, коханій!

Поясню на такому прикладі. На найважливішому іспиті в університеті мені випав щасливий білет. Це було не просто чудо, а супер-пупер-мега-чудо! Усі теоретичні дисципліни за моєю спеціальністю (успішно забуті за п’ять років навчання) треба було заново ще раз згадати та скласти ― щоб потім забути назавжди. І ось із декількох сотень тем мені випали три мої найулюбленіші. За ними я в різний час писала курсові й знала майже стільки ж, скільки й викладачі. Під час моєї відповіді прокинувся навіть голова комісії. Спочатку в його очах читалося: «Ну що ж, буває, подивимося далі», але після третього питання ілюзія мого всезнайства була повною. Відразу ж після екзамену мені запропонували місце на кафедрі. Декілька годин я не могла оговтатися. Емоції вирували. Якби я тоді вірила в Бога, цей день став би одним із найщасливіших у моєму житті. Для щастя мені треба було тільки визнати, що ця пропозиція ― щедрий подарунок із неба, і сказати спасибі Діячу.

Я ж поспішила позбавитися чуда. На крик, який рвався зсередини: «І за що мені таке щастя?!» ― відповіла: якщо запропонували, значить, я гідна. Я молодець. Я вчилася п’ять років, не покладаючи рук і не розгинаючи спини (це ж майже правда!). Гризла горезвісний граніт науки, не відволікаючись ні на що (ну, подумаєш, заміж встигла вийти ― але ж це недовго). І взагалі в мене червоний диплом (правда, таких нас на курсі було тридцять сім осіб). А можливо, я б на будь-які інші три запитання не гірше відповіла (тут я навіть не знаю, що в дужках писати...).

Загалом діагноз прозорий: навіть такі дивовижні чудеса, які різко змінюють життєву траєкторію, я навчилася сприймати як достойну нагороду за свої справи.

 

Ставши православною, я нарешті дізналася ім’я Діяча.

Немає двох однакових шляхів людини до Бога. Кожному Господь торує особисту стежку до християнства. Перші кроки на ній ― час найдивовижніших чудес. У цей час ясно відчувається незвичайність і важливість кожного кроку. Адже ми не вірили, не вірили й нарешті повірили! (Вибачте, але інакше як парафразою відомих Чебурашкіних слів я не можу висловити свою ― таку дитячу ― радість.)

І це «повірили» ― теж дар, а не наша особиста заслуга. Я, наприклад, не проводила ніякого порівняльного аналізу між конфесіями. Не обирала найзручнішу або найнезвичайнішу. Не можу навіть нарікати на хитрі технології, які зазвичай застосовують у сектах: ніхто мене не кодував, з Біблією додому не приходив і на збори не кликав.

У ті часи з усіх дарів найважливішими були книги й люди. За вдачею я книжковий черв’як. А тоді була ще й снобом, який майже зневажав людей без вищої освіти. «Як?! Ви не читали Гріммельсгаузена? Про що з вами взагалі можна говорити!» Соромно зізнатися, але тоді я ні за що не повірила б істині, одягненій у неграмотну мову з неправильними відмінками. Тому Господь послав мені красномовних начитаних батюшок і книги диякона Андрія Кураєва, «такого розумного, що аж страшно!».

Це тільки один із прикладів, а було їх безліч. Я жила в радісному процесі знаходження відповідей на питання, які мене цікавили. Я знала, що треба лише питанню виникнути, і відповідь не забариться прийти: через книгу, проповідь або ще як-небудь. Можливо, збоку ці чудеса не були помітними. Адже вони були не зовнішніми, подієвими, а внутрішніми, емоційними. Відбувалися й дивовижні події. Дозвольте знову навести приклад.

Прислів’я «який піп, така і його парафія» є справедливим тільки в тих випадках, коли пастир користується любов’ю й повагою пастви. Тоді парафіяни дійсно стають однією родиною ― спілкуються (і не тільки в храмі), допомагають один одному й підтримують. У випадку з моєю мамою та її спів-парафіянами можна ще додати ― читають одні й ті ж православні журнали. А потім активно готуються до кінця світу й проголошують, що в добі вже не 24, а 16 годин.

Збираючись вчергове до мене в гості, мама пообіцяла захопити із собою всю журнальну критику на книги о. Андрія Кураєва, якого «ну просто в кожному номері звинувачують у відхиленні від християнських догматів». Словом, не туди він веде. Першою думкою після закінчення телефонної розмови була: еге ж, має силу ворог... Нам із мамою завжди вистачало малюсінької іскри для того, щоб спалахнуло полум’я сперечки. А тут така спокуса! Я відчувала, що обов’язково буду сперечатися, злитися та доводити свою правоту. А так хочеться миру й спокою, адже мама рідко приїжджає і я так за нею скучила!

І ось ― ранок маминого приїзду. Мама стрімко влітає у квартиру й, навіть не привітавшись, вигукує: «Вгадай, з ким я їхала в поїзді?!» Виявилося ― з одним батюшкою, якому за декілька годин бесіди з моєю мамою навіть вдалося змінити її апокаліптичний настрій. Зараз вона чекає не приходу антихриста, а Другого Пришестя Христа. А щодо журналів, які лають о. Андрія Кураєва, батюшка порадив «поменше читати бульварну літературу». І мама йому повірила! Та ще як! За порадою батюшки вона прочитала деякі праці о. Андрія, а ще ― сходила зі мною на «молодіжку» до Іонинського монастиря. Ось уже зараз я точно знала, Кому дякувати!

Коментуючи це чудо, один мій православний знайомий сказав: «Ти тільки не думай, будь ласка, що Господь послав цю зустріч, щоб зробити твою мама шанувальницею Кураєва! Це було потрібно тобі ― щоб показати, що добрі стосунки з мамою важливіші за ваші протиріччя!»

Так я дізналася, що чудеса завжди посилаються для чогось, і з них ще треба вміти зробити правильний висновок.

Загалом, я намагалася радіти не занадто бурхливо. Можливо, щоб «не злякати» чудеса. Про деякі розповідала тільки чоловіку, а про інші ― і взагалі нікому. А ще я не хотіла шокувати оточення, пам’ятаючи про один випадок п’ятирічної давності.

Випадково опинившись у гостях у своєї знайомої, я була запрошена до столу. Розливаючи по тарілках борщ, вона радісно вигукнула: «Великий Господь! Він усе передбачив!» На мій здивований погляд знайома відповіла: «Та ось учора я зварила цілих п’ять літрів борщу. Зварила й думаю ― чого це я? Куди мені стільки? А Господь усе передбачив, Він знав, що в мене будуть гості!» Тоді мені було дуже смішно. Зараз я прекрасно її розумію. Для свідомості, яка вчиться в усьому бачити допомогу Творця, такі «борщі» просто неминучі.

Період першого піднесення, який супроводжує початок будь-якої нової справи, зазвичай проходить. Змінюється звичкою. Молитви вивчені, є певний ритм причасть, між якими «можна розслабитися». Все менше дивовижного та все більше треба силувати себе. Іноді приходить крамольна думка: а раптом християнство ― просто чергове моє хобі? Адже так само захлинаючись я спочатку захоплювалась народними танцями та іспанською мовою. Не впасти в зневіру й не відчути себе залишеною мені допомогли слова старого біса-спокусника з «Листів Баламута» К. Льюїса про ставлення Бога до людей: «Він схильний трохи підштовхнути новонавернених. Він іноді підбадьорить їх, даючи відчути Свою присутність, нехай слабо та тьмяно, але з них і того вистачає. Він оживлює їх благодатною радістю й легкими перемогами над спокусами. Але Він ніколи не дасть цьому довго тривати. Рано чи пізно Він відведе їх від Своєї підтримки та Свого наставництва, якщо не насправді, то в їхньому уявленні. Він змушує Свої творіння стати на власні ноги і за допомогою однієї тільки волі виконувати обов’язки, які втратили всю свою привабливість. Саме в періоди спаду, а не в періоди підйому людина ближче всього до того, ким Ворог (своїм Ворогом біс називає Бога. ― О.Ф.) призначив їй бути. Тому молитви, звернені до Нього в „духовну засуху“, Він і цінує найбільше».

Усе ясно. Будемо старатися. Але вразлива натура сумує без чудес. Що ж, вони не повернуться?

Повернулися!

Було літо. Ми з чоловіком ішли додому, навантажені пакетами з супермаркету. Машина в ремонті, сумки важкі. Зупиняємося, відпочиваємо. Милуємося зірковим небом і повним місяцем. Чоловік каже: «Подумати тільки, Бог сотворив таку красу спеціально для нас!» Я навіть здригнулася ― настільки зненацька дійшли його слова до серця. Але ж це, певно, найголовніше чудо. І суть його в тому, що ми живемо у світі, де нічого не чудесного просто немає! Місяць і зірки, звісно, чудові. Але не менш дивовижні, наприклад, зелені яблука, дощ улітку чи перший малюнок моєї доньки. І зовсім не треба переживати емоційний струс щодня. Можна просто тихо радіти тому, що всі ми ― улюблені діти одного Отця, які живуть у світі, який створений з любов’ю. Для нас. Чи це не чудо?

Опублiковано: № 2 (21) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Чудеса в моєму житті

Чудеса в моєму житті

Ольга Федорченко
Журнал «Отрок.ua»
Кожному Господь торує особисту стежку до християнства. Перші кроки на ній ― час найдивовижніших чудес. У цей час ясно відчувається незвичайність і важливість кожного кроку. Адже ми не вірили, не вірили й нарешті повірили!
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
16:03 29.11.2013 | Татьяна
Моя жизнь - сама по себе ЧУДО. Мама узнала о моем будущем появлении на свет, когда я уже забилась в утробе (на 5-м месяце беременности). Почему она раньше не задумалась о том, что беременна, - ответ прост: ей сказали, что пока кормишь грудью - не забеременеешь (в это время моему старшему брату исполнился год). Так вот, если бы она узнала о беременности раньше - наверняка бы сделала аборт. Но Богу было угодно, чтобы я таки родилась, СЛАВА ЕМУ ЗА ВСЕ!
15:20 03.07.2010 | Екатерина
На самом деле, то, что мы живем-уже Чудо! Что мы появились на свет! И за все надо благодарить Бога.
16:03 01.10.2007 | Галя Ру
Здорово пишут супруги Федорченко о чудесах!)))
Даже стиль очень похож))
Как подумаю иногда, сколько чудес сотворил Господь в моей жизни, у меня отнимаются все конечности и органы чувств... Действительно - если бы не было Кого благодарить - жизнь потеряла бы смысл в океане моей гордыни... Помню - когда раньше думала, что заслужила то или иное событие-совпадение-чудо, очень долго чувствовала себя гадко и не на месте. Да уж... знай свой шесток)))

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: