«У всесвіті незліченна кількість світів, а я ще жодного не завоював» — сказав колись великий полководець Олександр Македонський. Цілий світ — багато це чи мало? Якщо мало, то скільки тоді світів потрібно для щастя? А якщо досить й одного світу, то скільки людині буде достатньо у цьому світі? Достатньо не для того, щоб грати у свої химерні ігри, а щоб знайти смисл і йти до того головного, заради чого, власне, і живе людина.
«Глаза навсегда потеряли свой цвет...»
На мене дивилися дві сотні очей... ні, не так було. Навпаки: це я дивилася у ці сотні очей, які в той самий час дивилися в точку, яку зазвичай називають «нікуди». Періодично я все ж зустрічалася з кимось поглядом, і по шкірі пробігав мороз: це був погляд без чогось найважливішого, головного. Такі різні, такі гарні очі — але всі без вогню, надії і прагнення, що завжди вирізняє очі юних.
Із часом я звикла до типового погляду наркомана. Але тоді, у реабілітаційному центрі, переді мною сиділи хлопці зовсім юні, які не досягли зрілості. Вони перебували тут уже певний час і були у відносній «тверезості», але в очах, як і раніше, не було вогню, не було мети, заради якої варто жити. Висловлюючись метафорично, це були сотні безводних, змертвілих пустель, і це було жахливо.
Очі не збрехали — під час спілкування стало зрозуміло, що питання про мрії, цілі, сенс життя їх просто заганяють у глухий кут. Було відчуття, що хлопці вперше відкрили для себе існування цих понять. І ніби немовля, яке намагається запам’ятати літеру, вони намагалися осягнути ці, здавалося б, очевидні речі.
«Верхом на звезде»
Юнацтву притаманні високі прагнення, високі ідеали, високі пориви. У молодості легко жити заради ідеї, і, здається, ти готовий, якщо потрібно, навіть померти за неї. Молодість живе глобально, і в цьому її привабливість, неповторність. Якщо юність не горить ідеалом, то неминуча ситуація з реабілітаційного центру. Юному земне життя здається вічним, власні сили — невичерпними, усі двері — відчиненими. І навіть якщо раптом якісь виявляться замкненими, то обов’язково вистачить сили їх відчинити. Ціна власного життя постійно коливається від значущої і важливої до нікчемної і порожньої. У такому віці мрієш рятувати весь світ. Та що там світ — іноді й цілого світу здається замало, настільки багато всього треба встигнути, щоб залишити глибокі сліди в біографії всього людства.
Моя знайома вступала до медичного інституту. Оскільки сім’я, що складалася з однієї мами, не мала коштів, то дівчинка здавала тестування, не розраховуючи на жодну матеріальну допомогу. Наполеглива праця й віра, навіть упевненість у тому, що все в неї вийде, дивували друзів і знайомих. Вона була зарахована у два найпрестижніші медичні виші країни. Вибираючи столичний виш, вона зізналася, що керована мрією — стати дитячим онкологом, пройти практику десь в Ізраїлі й обов’язково повернутися в Україну, щоб допомагати дітям, ставши найкращим спеціалістом країни (і навіть світу) в обраній справі. В успіху своєї ініціативи вона не мала сумніву взагалі. Увесь світ, здавалося, ляже їй під ноги, покірний її цілям, як вірний пес...
Амбіції, бажання жити та здійснювати великі справи — це та сама життєва сила юності, за допомогою якої багато будується й багато руйнується. Молодості ніколи зазирати у власну душу, молодість захоплена глобальними ідеями і глобальними масштабами.
Назустріч смислу
Як відомо, вікові кризи, про які так багато говорять психологи, — це періоди, під час яких колишній спосіб життя не влаштовує і настає час змін.
Із надбанням життєвого досвіду перспективи стають більш реальними, відповідальність, в ідеалі, — більш відчутною, вчинкам і словам вже притаманна обережність та свідомість. Метушня, порожність і нереалізованість відбирають багато сил, і розумієш, що коефіцієнт корисної дії міг би бути набагато вищим... Але чи каже це про те, що потрібно відмовитися від своєї заповітної «великої цілі»?
Вивчаючи власну душу, усвідомлюючи своє життя і свідомо вибудовуючи його, ми вже менше думаємо про глобальні й далекі перспективи. Без ілюзій ми дивимося на кінець земного життя і його швидкоплинність, на свою обмеженість і «звичайність», на так звану прозу життя. І, разом з тим, ми вже бачимо реальне поле діяльності й знаємо, що воно наше і його орати — нам. Нехай це — не цілий світ, але ми не можемо не відчувати його зв’язку з тією мрією, в якій увесь світ створений виключно для її втілення.
«Шлях до себе лежить через увесь світ», — сказав філософ і мислитель минулого століття Віктор Франкл. І, напевно, для того, щоб нарешті осягнути значущість власного життя, важливо спочатку захотіти сотні разів віддати це життя за справедливу справу.
Зміна пріоритетів
У міру дорослішання душі людина приходить до розуміння того, що змінювати весь світ — безнадійне й даремне заняття. Тут важливо зуміти зберегти віру у свою справу, у важливість власного життя для себе, людей, Бога. Інакше перший порив молодості з її захопливими ідеями замінить порожнеча, безкорисливість і безрадісність середини життя (згадаємо горезвісну кризу тридцяти років).
Стає очевидним, що для здійснення мрії, досягнення цілі необхідна не зміна зовнішніх декорацій, не заміна людей і не виправлення всіх і кожного, а робота над собою, невпинна праця над створенням свого внутрішнього стрижня, своєї опори й сутності.
З роками душа, яка дорослішає, розуміє, що головне не стати найкращим і врятувати весь світ — набагато важливіше стати хоча б чесною, порядною людиною. Врятувати хоча б того, хто поруч і чекає на твою допомогу. І тоді це «хоча б», те саме, на яке гаряча молодість просто не звертала уваги, стає величезним і первинним завданням. Притому завданням доволі складним через раптом проявлене тяжіння до гріха.
«Такая вот вечная молодость»
Чи можливо бути вічно молодим? Як зберегти молодість у душі, не залишаючись при цьому інфантильним і недорозвиненим? Входячи у зрілість, чи неминуче стаємо старими, втрачаючи сили молодої душі?
Залишатися вічно молодим — означає горіти своєю мрією і, незважаючи на власну неповноцінність, іти до мети за своїм призначенням. Але в той же час стати зрілою людиною — означає шлях до цієї мети прокладати наполегливою працею над самим собою. Психологію я дуже люблю за те, що при правильному й глибокому її вивченні вона абсолютно співзвучна Православ’ю. Адже саме християнство вчить нас не рятувати всіх навколо, а взятися спочатку за себе. Робота над собою, у кінцевому результаті, приносить те, заради чого й палало серце в юності: «Здобудь дух мирний і навколо тебе спасуться тисячі». Отже, є шанс врятувати тисячі!
Закінчити свої роздуми хотілося б однією притчею. Молиться юнак: «Господи, допоможи мені змінити світ на краще!» У відповідь тиша. Через 10 років: «Господи, допоможи мені змінити моїх рідних і близьких, мені так важко з ними!» У відповідь знову тиша. Ще через 10 років: «Господи, допоможи мені змінити самого себе!» Тоді Бог відповів: «Ну ось тепер нарешті настав час тобі допомогти».
У первинній версії притчі останнє прохання того, хто молився, було передсмертним. Напевно, віра в людину дозволяє побачити цю картину більш оптимістично. Вірю, що людина за головну справу свого життя може взятися набагато раніше, поки ще є і сили, і можливості щось змінювати.