Дар Києва

Історія подвір’я Києво-Печерської Лаври в Санкт-Петербурзі

Київ — одне з небагатьох міст світу, де зримо простежується нитка часів. Тут усе ще живе дух давньої столиці Русі, сяє банями Києво-Печерська Лавра, ось уже дев’яте сторіччя підносячи молитви за весь рід людський. Та чи цінуємо ми те, що живемо в одному місті з Печерськими святими? Чи уважно читаємо їхні житія? Що ми знаємо про нових лаврських подвижників сторіччя двадцятого? Пропонуємо разом вчитатися в одну із сторінок історії Печерської обителі — історію Києво-Печерського, а тепер — Оптинського подвір’я в Санкт-Петербурзі, яке ріднить монастир над Дніпром з далеким північним містом.

Коли думаєш про Петербург, перш за все згадується Нева, закована в граніт, але ніяк не поневолена цими оковами; стрункі лінії набережних, вздовж яких рівним фронтом вишикувались будинки й палаци, силуети величних соборів. Петербург потребує від тебе єдиного — споглядання, і саме в цьому його привабливість. Заворожуюче діє це місто на глядача своїми панорамами — уявіть, сто років тому можна було побачити майже ту ж картину...

Храм Успіння на Николаївській набережній. Фото початку 1900-х рр.
Фото начала 1900-х гг.

У вересні 1897 року, прогулюючись Англійською набережною, можна було спостерігати, як на Васильєвському острові поспішно завершувалося будівництво нового храму. Трьома роками раніше «Санкт-Петербурзький духовний вісник» повідомляв: «15 серпня відбулись урочисті закладини храму Києво-Печерського Успенського подвір’я... в ім’я Успіння Божої Матері й Печерських чудотворців Антонія і Феодосія. Своїм фасадом новий храм буде виходити на Неву й прикрасить її берег».

При словосполученні «монастирське подвір’я» в уяві сучасного читача може виникнути образ усамітненого монастирського скиту, де монахи ведуть особливо суворий спосіб життя, але насправді призначення подвір’їв — інше. У словнику Даля можна знайти пояснення: «Подвір’я — це житлова місцевість у місті, переважно у столиці, яка складає зазвичай власність монастиря, який знаходиться поза містом або навіть за кордоном. При подвір’ях часто влаштовуються церкви зі штатом з церковнослужителів того самого монастиря». Подвір’я з’явилися в столиці після царського указу, що вийшов у 1721 році й зобов’язував настоятелів монастирів — членів Синоду — будувати свої резиденції на Васильєвському острові.

Храм Успіння,
центральний алтар.
1930-ті рр.

Земельна ділянка, на якій тепер височів храм, увесь ще обплутаний будівельним риштованням, мала досить довгу історію. Першим її хазяїном ще на початку XVIII сторіччя став Троїце-Сергіїв монастир, пізніше ще кілька монастирів володіли цією землею, і лише в 1874 році ділянка перейшла у володіння Києво-Печерської Лаври.

Архієреї з усієї країни з’їжджалися до Петербурга на засідання Синоду. Київські митрополити — постійні члени Священного Синоду — небезпідставно вважалися найвпливовішими. Їх голос відігравав вирішальну роль. Тепер, прибуваючи до Петербурга, митрополити могли зупинитися разом зі свитою на подвір’ї, що звільняло Синод від клопоту й витрат.

До 1894 року лаврське подвір’я перебувало в занепаді: і храм, і господарство давно потребували перевлаштування.

Задум перебудови подвір’я належав митрополиту Київському й Галицькому Іоанникію, який з 1886 року був провідним членом Священного Синоду. А з 1891-го по 1900-й — обіймав Київську й Галицьку кафедру й, отже, був настоятелем Києво-Печерської Лаври разом з її петербурзьким подвір’ям. Зубожілому господарству належало перетворитись на чудовий церковний комплекс, здатний стати справжнім духовним центром, який би зв’язував Петербург із Києвом.

Для православних християн Києво-Печерська Лавра була й залишається головною святинею Русі. Київ щоденно приймав нескінченну низку паломників, які йшли з різних куточків величезної країни до лаврських святинь, щоб помолитися й попрохати благословення. Купці, міщани, студенти, селяни й царська фамілія — всі йшли до мощів Печерських угодників з надією на їх благодатну допомогу. Недивно, що мешканці столиці з нетерпінням очікували завершення будівництва лаврського подвір’я, де тепер можна буде бачити «Лавру в мініатюрі», де будуть здійснювати урочисті митрополичі служби під знамениті києво-печерські розспіви.

І ось до 1900 року всі будівельні роботи було завершено, а панорамі Миколаївської набережної надав архітектурної та смислової завершеності силует золотоверхого храму. Храм вражає своєю величчю: в обробці було використано 14 сортів цегли, кахлі й мозаїка. Нові ікони написали сестри Новодівичого монастиря, а з Києва привезли список зі знаменитої чудотворної ікони Успіння Божої Матері. Ще одним з найцінніших київських дарунків був мощевик з частками мощів усіх преподобних Печерських. Настінний розпис виконували найкращі художники під керівництвом академіка Соколова. Існує думка, що у створенні настінного живопису брав участь В.М. Васнецов. У куполі храму влаштували круговий хід, огороджений залізною балюстрадою, де встановили свічі з електричними лампочками, які чудово освітлювали підкупольний простір. Увінчав храм золотий хрест на головному куполі, прикрашеному рельєфним орнаментальним візерунком. Своє законне місце посів іконостас — дерев’яний, різьблений, повністю вкритий сусальним золотом, він відображав сонячні промені, даючи відблиски на образи й лики святих на стінах.

Паралельно із будівництвом храму зводилися флігелі для братії та митрополичі палати. А між ними, у дворику, що утворився, влаштували невеликий затишний сад, де в рідкі години дозвілля міг відпочити владика. Завершити неповторну атмосферу був покликаний лаврський устав, за яким жили насельники подвір’я — монахи Києво-Печерської Лаври на чолі з архімандритом Феогностом. Величезний храм подвір’я не завжди міг вмістити всіх молільників, частину зароблених коштів надсилали до Києва на утримання лаврської богадільні.

Дивно, але храм було збудовано за 28 місяців, і якщо врахувати, що роботи велися без допомоги підйомних кранів та іншої техніки, то не припиняєш дивуватися темпу, злагодженості й організації будівництва. Відображення ще одного храму лягло на дзеркальну поверхню Неви, і, здавалося, попереду в нього буде довге й славне молитовне життя...

Долі православних храмів у ХХ сторіччі дуже схожі на долі людей. Одні загинули, інші були покалічені, ще інші змінились до невпізнання. Вогонь очищувальних страждань спалахнув і в Печерській Лаврі. Історія Успенського храму, незримо поєднаного з Лаврою, нагадує життя людини, що випила повну чашу страждань: гоніння, знущання, вилучення цінностей, арешти, допити, заслання, розстріли... Але, незважаючи на всі випробування, в обновленство храм не перейшов і не був підірваний, а літургії служились до самого закриття.

Архімандрит Трифілій (Смага)

На посту настоятеля в найтяжчі роки отця Феогноста змінив архімандрит Трифіллій (Смага). Але біда не змусила на себе чекати: в 1924 році отця Трифіллія арештували й за «контрреволюційну діяльність» відправили в заслання на Соловки. У 1929 році він повернувся на подвір’я, де його знову було заарештовано в 1930 році. Помер отець Трифіллій через шістнадцять років у Лаврі, прийнявши схиму з іменем Феодосій.

У тому ж році було заарештовано 13 ченців подвір’я. Їх звинуватили в «розповсюдженні неправдивих чуток, які викликають у віруючих масах незадоволення Радянською владою, приховуванні й розкраданні церковного майна...» Усіх монахів було засуджено на три роки концтабору, і це був не останній арешт на подвір’ї. Сповідниками віри стали не тільки монахи, але й півчі, паламарі, іподиякони й парафіяни. Їхня смерть та муки стали справжнім свідченням християнського терпіння й мужності, панування духу над плоттю й тлінням.

Успенський храм зберігає у своїй пам’яті й ще одну історію: тут у 1928 році познайомилися батьки Святішого Патріарха Кирила — Раїса й Михайло. Студентами вони співали в хорі Успенського храму, на кліросі й познайомились. Вирішили одружитися, але напередодні вінчання Михайла було заарештовано тільки з однієї причини: він співав у храмі Київського подвір’я, будучи студентом і займаючи інженерну посаду на військовому заводі. І тому весілля було відкладено. Але Господь улаштував так, що Михайло Гундяєв звільнився з ув’язнення напередодні 1937 року, і в найстрашніший рік гонінь молоді люди одружилися.

У 1932 році подвір’я було закрито, зв’язок із Києво-Печерською Лаврою було втрачено. Для цього ОДПУ холоднокровно розробило план: лишити храм ставропігійного підпорядкування й передати в управління місцевої єпархії. «Релігійна споруда» не давала спокою богоборчій владі, й незабаром надійшла пропозиція її просто знести...

Але Господь зберіг цей храм. До самого закриття тут служили священики, які своїм життям довели відданість вірі. Протоієрей Костянтин Александров прослужив півтора року в Успенському храмі й був заарештований. Незважаючи на знущання й погрози, він відмовився від переходу в обновленство й був засуджений до трьох років таборів на Колимі. Повернутися після заслання в Петроград йому заборонили. Перебування в таборах сильно підірвало його здоров’я, і в 1939 році він помер.

З 1933 по 1934 рік молитва не переривалася тут завдяки служінню отця Олександра Боголепова. В останній день свого життя отець Олександр відслужив літургію і, відчувши смертельну слабкість, повернувся до себе в підвальну кімнату, де жив весь цей рік. Знаючи, що його нема кому відспівати, він ліг у постіль і почав відспівувати себе сам. Можливо, молитвами цих подвижників, які всіма силами намагались бути подібними Христу, Господь і вберіг Успенський храм для майбутніх поколінь.

У січні 1935 року церкву було закрито й передано Ленвоєнпорту, однак хрести ще довго височіли над Васильєвським островом і були спиляні лише перед початком Великої Вітчизняної. Храм пристосували під склад будівельних матеріалів. Було вивезено й розграбовано практично все — ікони, оклади, панікадила, парчеве облачення, церковне приладдя, іконостас... Митрополичі покої поділили перегородками й перетворили на гуртожиток, а пізніше — на «комуналки». Під час війни під банею храму знаходився пункт спостереження ППО, а в підвалі храму було бомбосховище.

1957 р. Ковзанка у храмі
Успіння Пресвятої Богородиці

Хто знає, можливо, у роки хрущовської відлиги, коли посиленими темпами знищувалася решта церков, цей храм могли б остаточно стерти з лиця землі, але на цей раз його врятував... лід. У 1956 році було обладнано першу в місті криту ковзанку зі штучним льодом, з якої почався розквіт ленінградської школи фігурного катання. Щоб ніщо не могло потривожити совість радянських громадян, всі настінні розписи зафарбували кількома шарами масляної фарби, а деякі здерли зовсім. Підлогу храму скував лід, а у вівтарі розмістилися величезні холодильні установки. У підвалі примудрилися спорудити басейн і лазню. Можна уявити, як нова «експлуатація» відобразилась на стані храму. Але до кінця стерти пам’ять про святиню не вдалося; спортсмени, тренери й працівники ковзанки пізніше згадували: «Тут завжди панував якийсь особливий дух. Атмосфера храму відчувалася завжди, люди затихали...»

Праця реставраторів

Здавалося б, уже неможливо повернути життя й колишню красу Успенському храму. Спиляно хрести, дзвони давно переплавлено, церковне начиння розграбовано, і навіть стіни храму не зберегли зображень Печерських святих — покровителів храму. Але в 1991 році по всій країні храми стали передаватися Церкві, й подвір’я передали Введенській Оптиній пустині.

Відновлені розписи
храму Успіння

Перед революцією саме Оптина стала останнім оплотом істинних подвижників віри. Святість минулих років знову ожила, відроджуючись у образі особливого благодатного дарування — старчества. До Оптинських старців — Амвросія, Варсонофія, Льва, Макарія, Мойсея, Антонія, Нектарія — їхали за порадою з усієї Росії.

Тепер небесними покровителями Успенського храму стали ще й Оптинські старці. З тих пір як тут відновилося молитовне життя, храм, що відроджується, знов набуває свого історичного вигляду. Після закриття ковзанки храм являв собою жахливе видовище. У вівтарі іржавіли комунікації, вся підлога храму була в трубах для аміачної води. Постійні випаровування води згубно позначились на стані стін, розписи збереглися лише завдяки «консервації» в кілька шарів масляної фарби. Відновлення церкви потребувало величезних затрат. З 1991 року і досі тут безперервно триває реставрація.

Розчисткою й відновленням настінного розпису займаються художники-професіонали. Якщо відважитись залізти на риштовання, можна побачити їх ювелірну роботу. За шматочками живопису, що збереглися, вони терпляче, міліметр за міліметром, використовуючи складні технології, старанно відновлюють розписи. Усі роботи ведуться з використанням натуральних матеріалів, щоб новий живопис нічим не відрізнявся від історичного. Реставратори доповнюють, малюють заново лише втрачені фрагменти, а живопис, який зберігся, бережно відновлюють. У тому числі використовуються фотографії картонів, виконаних В.П. Верещагіним для Успенського храму в Києво-Печерській Лаврі.

Але й досі помітні сліди знущання над храмом. Понівечені лики — свідчення невимовного страху, що виникав у безумців, які оскверняли храм, під поглядами святих. Робота реставратора у чомусь схожа на роботу лікаря, тільки тут у ролі пацієнта виступає поранений жорстокістю й байдужістю храм, який терпляче «лікують», рік за роком, ось уже 18 років.

Для киян цей пітерський храм дорогий ще й тим, що, милуючись його красою, ми можемо додумати, як виглядало внутрішнє убранство Великої Успенської церкви — найголовнішого православного храму на Русі — підірваної в часи війни. Кажуть, що настінні розписи храму подвір’я — копія в мініатюрі тієї лаврської пишноти, яку ми так і не сподобились побачити.

Такою є одна з численних доль православних святинь. В одне сторіччя вмістилась історія розквіту, розорення, смерті й, нарешті, воскресіння цього храму. Тепер разом із печерськими святими за «святий храм сей» моляться й Оптинські старці.

Опублiковано: № 6 (42) Дата публiкацiї на сайтi: 25 March 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
18:22 30.06.2010 | Руфина
Мне понравилось.
19:56 28.03.2010 | Віка
Спаси Господи! цікава стаття.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: