Давній-давній Лівий берег…

Княжа резиденція

Київське Лівобережжя — terra incognita. Краєзнавці займаються історичним ядром міста. Етнографи досліджують традиційні села. А колишні приміські поселення, які перетворилися на новозбудовані райони міст, залишаються невивченими. Між тим, у бурхливій історії київського Задніпров’я, ніби в уламках дзеркала, відображається вся східноукраїнська історія.

В епоху Давньої Русі на місці сучасної Троєщини розташовувалася фортеця Городець Піщаний. Вона охороняла перевіз через Дніпро: в ті часи саме тут проходив шлях з Чернігова й Суздаля до Києва. Звідти йшов, зокрема, Юрій Долгорукий, якому ця місцевість сподобалася більше, ніж Київ. Князь побудував тут свою резиденцію і назвав її Раєм. Не минуло й століття, як із князівської резиденції монгольські воєначальники Менгу й Батий у 1239-40 рр.  милувалися Києвом і посилали в місто пропозиції скласти зброю. Відповідь киян (які вбили монгольських послів) викликала, як відомо, катастрофічні наслідки для Києва. Але і для Городця це нашестя було фатальним — більше така назва у джерелах не трапляється.

У литовську добу на місці колишнього Городця було процвітаюче містечко Милославичі. Воно обслуговувало мисливські угіддя литовських князів — все-таки вабило сюди правителів! Утім, для інших вельмож відпочинок на Лівобережжі став доленосним: князь Скиргайло, за повідомленнями літописів, застудився «на ловах за Дніпром у Милославичів», від чого й помер. Однак, ця сумна історія не завадила князю Симеону Олельковичу в середині ХV століття побудувати тут дерев’яний «замочок», з якого він і правив Київщиною. До речі, вали цього замку дотепер можна побачити біля Свято-Троїцького храму села Троєщина.

Слободи і свобода

Коли на початку XVI століття стали відроджуватися київські монастирі та храми, вони почали отримувати в дар і купувати лівобережні лісисті землі. Розташування угідь було дуже зручним — прямо навпроти самих монастирів, достатньо взяти човен і перепливти Дніпро. Селян, які погоджувались оселитися тут і обробляти ці монастирські угіддя, на 40 років звільняли від чиншу та повинностей. Так виникли слободи Троєщина, Воскресенка, Микільська Слобідка, Дарниця, Осокорки та інші поселення.

А після об’єднання Литви й Польщі до розподілу лівобережних земель приєднались і польські шляхтичі. Вільне містечко Милославичі королівською грамотою було віддане пану Яну Вигурі, при цьому перейменоване на Вигурівщину. Характерно, що в нашу епоху навколонаукового витворення міфів можна прочитати про походження назви Вигурівщина від імені... козака Вигури.

Під час повстання Богдана Хмельницького жителі лівобережних сіл, згідно з вказівкою хронік, повсюдно пішли «козакувати». А ті, що лишилися, почали вимагати зменшення податків. Найактивнішими виявилися селяни панської Вигурівщини: вони захопили луки й поля, на яких колись відробляли панщину, і більше 70 років самоправно користувалися ними, нічого нікому не виплачуючи.

Волелюбні вигурівці відмовилися виконувати два гетьманських універсали, за якими їх віддавали новому власнику — Михайлівському Золотоверхому монастирю. І навіть прислана гетьманом Хмельницьким судова комісія на чолі з київським полковником не змогла нічого зробити через масову озброєність населення.

Селяни навіть посилали царю в Москву (!) клопотання повернути їм землі, «которыя шляхта поотымывали». Суперечки за Вигурівщину тяглися до часів Петра І. Лише цей імператор своє підтвердження власності Михайлівського монастиря підкріпив великою силовою акцією, яка поклала кінець селянському бунтарству.

Картопля й Сибір

У першій половині XVIII століття землі київського Лівобережжя були розподілені між десятьма київськими монастирями. На них «посполиті» відпрацьовували чотири дні на тиждень, решту днів працювали на власних ділянках. Але в 1766 році указом Катерини ІІ усі монастирські поля Лівого берега стали державними землями, а «монастирські посполиті» — «економічними селянами». При цьому обсяг панщини залишився тим самим, ще й додалися податки в Колегію економії і повинності — солдатчина й ремонт доріг.

З початку ХІХ століття Колегія економії вмовляла селян висаджувати нові на той час рослини: картоплю та соняшник. Від цього селяни з консервативних переконань відмовлялися. На київському Лівобережжі це викликало такі жорсткі дії як фізичні покарання, рекрутування в солдати й заслання.

Реформи 1860-х років принесли селянам, окрім волі й права на землю, необхідність платні за все це. За свої малородючі землі місцеві жителі мали сплачувати 4 карбованці золотом на місяць при середньому доході 10-20 карбованців. Не дивно, що підприємливість жителів приміської зони змушувала їх змінювати традиційне землеробство на кустарний промисел — кон’юнктуру диктувала близькість Києва з його базарами та ярмарками. Особливо прибутковим виявилося «кошикарство» (плетення кошиків і меблів з лози, якої в деснянських плавнях достатньо), а також трактирно-готельне та візницьке обслуговування дороги «Київ-Москва».

А під час Столипінських реформ аж 11% населення київського Лівобережжя емігрувало до Сибіру. Переселенці спокусилися пільговими податковими умовами — і вирощували там картоплю. Ту саму, за відмову від якої їхніх прадідів відправляли також у Сибір, але примусово.

Слобідка Булгаковської епохи

У 1870-х роках під час будівництва залізниць «Курськ-Київ» та «Москва-Київ» в місці їх поєднання виникло робоче поселення Дарниця. Робітники, котрі в ньому оселилися, після закінчення будівництва отримували підприємницькі пільги, користуючись якими, заснували тут велику кількість різноманітних підприємств. Поруч з робітничо-ремісничим поселенням швидко розросталося дачне селище Нова Дарниця, де на початку ХХ століття відпочивало багато київських знаменитостей. Зокрема, під першими віршами Анни Ахматової стоїть місце написання: Дарниця.

Через Микільську Слобідку проходила більшість воєнно-революційних подій 1917-20-х років, пов’язаних з Києвом. Не дивно, що в булгаковській «Білій Гвардії» топонім «Слобідка» — чи не найуживаніший після сакрального «Город». Короткий підсумок тієї епохи: десятиріччя війн і продрозкладок забрало життя 28% місцевого населення.

Перед колективізацією майже все місцеве селянство складалося із «міцних середняків». Тому розкуркулення і колективізація тут затягнулися до 1935 року й коштували свободи 3% селян. Стільки ж забрав і голодомор. Але до честі колгоспного керівництва, воно «вибило» у київської влади масштабну кампанію — використовуючи сили київської молоді, шляхом «комсомольських путівок», села Лівобережжя електрифікували, заасфальтували дороги, організували пункти Червоного Хреста, налагодили автобусне з’єднання з Києвом. Але одночасно та ж молодь руйнувала храми — наприклад, у Вигурівщині була знищена унікальна дерев’яна церква 1708 року будівництва. На місці цієї церкви і цвинтаря при ній тепер шумить ринок «Троєщина».

Поглинання Києвом

А сусіднє селище Дарниця в той же час швидко перетворювалося на величезний промисловий район; там спорудили більше десяти надпотужних підприємств. А в Биковнянський ліс за цими заводами вантажівки НКВД вивозили тіла десятків тисяч страчених співгромадян.

Під час другої світової війни у лісах та плавнях поблизу Троєщини базувалася ціла партизанська армія, яка тероризувала німецькі формування в Києві. Через це німці повністю спалили всі села навколо, а їхніх жителів частково вивезли до Німеччини. Після війни тут залишилося менше 30% довоєнного населення.

Рівно півстоліття тому на київському Лівобережжі розпочалося будівництво сучасних житлових масивів, не лише на Дарниці, але й на місці ліквідованих сіл Микільська Слобідка і Воскресенка. У той же час, села Вигурівщина, Троєщина, Осокорки, Позняки, які залишилися селянськими — стрімко занепадали. Молодь на 90% «пливла» до міста; алкоголізм переростав у пандемію; підтримка планово-збиткових колгоспів виливалася державі у 14 тисяч карбованців щорічно. У кінці 1970-х  років ці села нарешті визнані нерентабельними, ліквідовані, а їхні залишки для захисту від паводків перекриті багатометровим шаром намивного піску. На цьому місці споруджуються нові житлові масиви із зовнішньою «суперграфікою» (кольоровим ансамблем фасадів).

Давньоруська фортеця, литовське містечко, монастирські слободи, козацька воля, кріпацька неволя, центр підприємництва, лихоліття та воєнна розруха — київське Лівобережжя з честю пройшло крізь усі етапи нашої історії. А найбільш символічним і найбільш прикрим є те, що нині ця занепала сільська місцевість поглинута містом Києвом.

Опублiковано: № 5 Дата публiкацiї на сайтi: 12 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
10:52 16.08.2011 | Евгений
рынок «Трещина» на самом деле называется "Троещина". а в Быковню не только свозили трупы, там был концлагерь и расстрелы.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: