Людський геній здатний досягти безмежних висот і глибин філософії. Проте будь-які «рукотворні» розумування блякнуть при світлі тієї божественної простоти, що ллється зі сторінок Євангелія...

У зібранні творів Чаадаєва є невеликий розділ під назвою «Написи на книгах». Подібні розділи містять надзвичайно цікаві здогади про внутрішній світ людини, що виникають з підкреслювань нігтем або олівцем якихось слів у читаних текстах, з коротких ремарок, нашвидку накреслених на полях. Так Татьяна розгадувала таємницю онєгінської душі з книг, які він читав, з обстановки кабінету.

Відзначок нігтем там чимало
Було на книжних берегах, —
І око пильне оживало
Ще більше на таких рядках.
Татьяна з трепетом зважає,
Що мій Онєгін відзначає,
На чім увагу він спинив
І з чим погодився без слів.
То там, то там на білім полі
Лишились олівця сліди, —
Душа Онєгіна завжди
В них одбивалась мимоволі —
В короткім слові чи в гачку,
Чи в запитальному значку.

З подібним зацікавленням відкривав я книгу листів, нотаток, начерків Чаадаєва. Зізнаюся, мені цікава ця людина, про яку Тютчев писав, що не згодний з Чаа­даєвим більше, ніж з будь-ким іншим, але любить його більше за інших. Петро Якович ворог усякого «ура-патріотизму», обґрунтованого дурницями типу «шапками закидаємо». Він — холодний західник, і разом з тим — справжній патріот, він — критик, але не цинік, розумний суддя минулих століть, з яким можна не погоджуватися, але повз якого не можна пройти. Його достоїнство: він пробуджує думку й змушує шукати шляхи з глухих кутів і роздоріж. Volens nolens, до його нечисленних, але насичених писань доведеться повертатися ще не раз, то спростовуючи їх, то доповнюючи, то погоджуючись із ними, проте завжди відточуючи думку й напружуючи душу.

Ось він пише невідомому адресатові, отруєному модними сумнівами: «Якби, не називаючи Христа, вам говорили про Нього, як про філософа (без вживання звичних заяложених виразів), як про Декарта, наприклад, ви б визнали Його вчення цілком розумним». Зупинимося на цих словах.

Ідея порівняти Христа з філософами й учителями людства не нова. За допомогою цієї ідеї одні люди девальвують християнство до рівня «одного з учень», поряд з піфагорейством, платонізмом, конфуціанством тощо. Інші, навпаки, намагаються звернути увагу тих людей, які читають і мислять, на унікальність Христового Євангелія, порівнюючи Євангеліє з ученнями людськими. Ось і ми, відштовхуючись від сентенції Чаа­даєва, подумаємо про Євангеліє Христове ще раз. Отже: «Якби вам говорили про Христа, як про Декарта...»

Чаадаєв наводить як приклад порівняння Декарта. Не знаю, чи говорить про щось це ім’я читачеві; чи знайомий читач з «радикальним сумнівом», аналітичною геометрією та принципом «думаю, отже, існую». Добре у Христі бути книжником, але не фарисеєм. Чим більший обсяг прочитаного, тим яскравіше сяє на цьому тлі Божественна простота і тим дужчою може бути аргументація на користь Слова Божого. Декарт також може бути корисним, хоча читають його за ме­жами спеціальних курсів, звісно, і мало, і рідко. Але що доступне будь-якому читачеві, так це порівняння обсягу написаного Декартом та обсягу написаного апостолами про Христа (Сам Господь, як відомо, книг не писав). Декарт, Платон, Кант, Гегель та інші трудівники цеху філософів, як правило, написали або надиктували стільки, що тоненька книжечка під назвою Новий Завіт за обсягом може згодитися хіба що як вступна стаття до цих фоліантів. Проте воістину революційною і такою, що змінює світ, слід визнати перш за все тоненьку книжечку Нового Завіту, у тіні якої вміщуються всі Декарти, Гегелі й Канти разом із коментаторами. Це дивовижно!

До читання таких «важковиків» від філософії, як згадані генії, може взятися лише людина підготовлена. Потрібна розумова дисципліна, навички читання великих текстів, володіння особливою термінологією та інше. Рибак, пастух і домогосподарка, до яких звернене Євангеліє і хто часто виведений на його сторінках, можуть навіть не мріяти подужати Канта з Декартом без особливої підготовчої праці. А здійснивши підготовчу працю, вони, радше, махнуть рукою на книги цих поважних мужів і повернуться до сітей, ціпка й кухонних горщиків, оскільки це їх прогодує, а Кант їх швидше заморить, аніж нагодує. Не те з Євангелієм.

Будучи їжею для найзвичайнісінької людини, воно разом з тим годує і найвеличніші розуми. Євангеліє одночасно пропонує свої скарби літнім і молодим, грамотіям і невігласам, багатіям і біднякам. Євангеліє розмовляє з усіма взагалі, хто має вуха, щоб почути. Воно знаходить шлях до зовсім різних сердець, умів і душ. Це вражаюча властивість Євангелія — одне з найпростіших і найнезаперечніших доказів його Божественного походження. Декарт відпочиває.

Читаючи Платона, я зовсім не зобов’язаний вірити в Платона. Читаючи Аристотеля, я зовсім не зобов’язаний любити Аристотеля. Мені й на думку це не спадає. Чесно кажучи, я можу користуватися методами Аристотеля, ненавидячи його самого, що абсолютно виключається по відношенню до тоненької книжечки Нового Завіту. Світські науки, кажуть, не полюбиш, якщо не зрозумієш. А Слово Боже не зрозумієш, якщо спочатку не полюбиш.

Мовою Нового Завіту «пізнавати» означає долучатися до об’єкта пізнання у вірі й любові. Читаючи Новий Завіт, я раз у раз бачу слова про необхідність вірувати в Ісуса Христа й любити Його. Він каже: Віруйте в Бога і в Мене віруйте (Ін. 14, 1). І ще каже: Хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього (Ін. 14, 23). Ці цитати можна множити, і вони лише підсилять доказову базу відмінності Євангелія від інших знакових філософських текстів.

У той час коли Чаадаєв писав свої «Філософічні листи» й обмінювався думками з небагатьма друзями, у Росії назрівало філософське пробудження. Незабаром з’явиться безліч захоплених юнаків, які погодяться відмовитися від усіх радощів життя, якщо їм докладно не пояснять систему Гегеля. Те саме відбувалося і в розумовому житті Заходу. Виняток становили люди, подібні до К’єркегора. Той казав, що не розуміє Гегеля, проте не хвилюється з цього приводу. «Я, — казав він, — зрозумію Гегеля, як тільки захочу його зрозуміти. Але я не розумію Авраама!» Світ віри, світ священних парадоксів і Божих загадок куди більше вартий уваги людської, хоч і висловлений він мовою звичайних притч або нехитрої оповіді.

Чаадаєву здавалося, що викладена у вигляді системи «філософія Ісуса Христа» могла б полонити освічених людей так само, як полонили їх товсті книги пишномовних мудреців. Саме із цією думкою замоскворецького затворника я не згодний. А взагалі багато що мені в Чаадаєва видається серйозним, вистражданим і корисним. Тому, якщо Бог благословить, хотілося б не раз іще відштовхнутися від його розкиданих тут і там яскравих думок, щоб або розвинути їх, або поблукати довкола них у роздумах.

До речі, згаданий нами Декарт казав, що читання книг тим саме корисне, що в книгах кращі люди світу щедро діляться з нами своїми кращими думками.