У Святому Письмі днем Господа називається та пора,
яка є для людей ніччю, наповнена мороком з грозою, кров’ю й димом,
люттю і страхом, вогнем і загибеллю, квилінням
і передсмертними стогонами... «Як же так? ― запитаєте ви, ―
чому так?» А тому, що в таких обставинах
людина розуміє, що без Бога вона ― ніщо.
Святитель Николай Сербський
Хроніки Кримської війни
«Чи може людина, яка прагне досягти моральної досконалості, противитися злу силою і мечем? Відповідь, отримана нами, ― писав російський філософ Іван Ільїн, ― звучить безсумнівно й визначено: фізичне знищення й спонука можуть бути прямим релігійним і патріотичним обов’язком людини; і тоді вона не має права від них ухилитися. Виконання цього обов’язку введе її як учасника у великий історичний бій між слугами Божими й силами пекла; і в цьому бою їй доведеться не лише оголити меч, але й узяти на себе тягар людиновбивства».
У 1853 році цей тягар довелося взяти на себе захисникам Севастополя. Це був тривожний час. У народі ходили зловісні чутки про війну, але ніхто не очікував, що вона вдарить так швидко. У газетах з’явилися повідомлення, що турки пригноблюють християн, не дозволяють православним здійснювати богослужіння біля Гробу Господнього. Російський цар, захищаючи православних, вимагав припинити безчинства. Все це, а також укріплення позицій Росії в Криму, викликало занепокоєння Туреччини. У розпочатій російсько-турецькій кампанії турецькій армії без втручання європейських держав загрожувала неминуча поразка. Перемога біля Синопа 1853 року справила на західні держави «ефект червоної ганчірки». Англія та Франція, які побоювалися посилення Росії, вирішили протистояти «загрозі зі сходу». У ці дні Наполеон III і Микола І вели дипломатичне листування, яке було рівноцінним обміну взаємними образами, після яких вступають у дію радикальні аргументи ― кулаки. Росії оголосили війну. Пізніше ця війна дістала назву Кримської.
На фінальний результат Кримської війни фатальний вплив мало рішення генерал-губернатора Новоросійського краю графа Воронцова. Розглядаючи наприкінці 1830-х рр. проект будівництва залізниці, він вважав недоцільним прокладання залізничних шляхів крізь кримські степи. В ході військової кампанії традиційний шлях забезпечення півострова ― через Одесу ― був відрізаний, що зробило неможливими доставки продовольства й зброї для знекровленої армії.
У вересні 1854 року величезний флот противників Росії увійшов до акваторії Чорного моря. Головною метою ворожої армади була основна база Чорноморського флоту ― Севастополь. Нахімов і Корнілов, яким належало обороняти Севастополь, спостерігали за цією армією в підзорні труби. На борту англійських, французьких і турецьких кораблів перебували 62 тисячі солдатів. Це було страхітливе видовище. Ліс корабельних щогл нагадував непролазні хащі.
Кримським флотом та армією командував князь Меншиков. Його діяльність не можна оцінити однозначно. Він був чудово освіченою людиною, але як військовий нічого особливого собою не являв, крім того, в проблемах флоту орієнтувався слабо. Вочевидь, як і імператор, Меншиков був переконаний, що союзники не наважаться штурмувати місто восени і взимку.
Спогади севастопольців про ті часи нагадують відчайдушний крик лєсковського Шульги: «Накажіть, щоб рушниці цеглинами не чистили!» ― така ж безвихідь. Окрім того, що сили були нерівними, армії союзників уже давно були озброєні нарізними рушницями, а в Севастополі такі рушниці мали лише ті, хто встигав підібрати їх на полі бою, забравши в убитих французів та англійців.
Дуже скоро Меншиков втратив увесь інтерес до підготовки оборони міста, а пізніше армія відійшла до Бахчисарая, і Севастополь було покинуто напризволяще. Можна говорити, що це зіграло найнегативнішу роль у ході Кримської війни. Після першого ж бою на річці Альмі з’ясувалося, що не вистачає боєприпасів і перев’язних засобів для поранених. Якби не солдати, які билися як леви, бій на Альмі став би справжньою м’ясорубкою. Незважаючи на значну перевагу супротивника, втрати на полі бою були приблизно однаковими. Їхня кількість вражає: за чотири години кожна зі сторін втратила приблизно п’ять з половиною тисяч солдат.
На тлі загального героїзму захисників Севастополя знаходилися, щоправда, і такі люди, які безвідповідально ставилися до дорученої їм справи, були незадоволені своїм призначенням на війну. Нелюдські умови, в яких обороняли Севастополь, витримати вдавалося не кожному.
Світлі сторінки літопису Кримської війни пов’язані з ім’ям адмірала Нахімова, якому довелося пережити затоплення суден довіреної йому ескадри, непорозуміння з боку Головнокомандувача армією і флотом, втрату бойових товаришів. Усі ці випробування Нахімов витримав з гідністю. Завдяки наполегливості адмірала командувачем обороною Севастополя був призначений адмірал Корнілов ― людина, що знала свою справу. Однак приводу для оптимізму не було. Видатний військовий інженер Едуард Тотлебен писав: «Наше становище в Севастополі було критичним: щохвилини ми були готові зустріти штурм удесятеро сильнішого ворога і, принаймні, померти з гідністю, як хоробрі воїни…»
Нахімов ще від самого початку війни казав про необхідність хорошого укріплення підступів до міста. Тепер цілодобово не припинялися роботи по спорудженню укріплень. Працювали не лише солдати й матроси, але й усі жителі міста: літні люди, жінки, діти, багаті та бідні, ― всі допомагали будувати оборонні споруди, щоб перекрити шлях ворогові. Коні, воли, вози ― все було віддане для зведення укріплень. Бастіони швидко виростали, траншеї ставали дедалі довшими.
Корнілов і Нахімов розуміли, що вітрильні кораблі не вистоять у двобої з паровим англо-французьким флотом, тому було прийняте нелегке рішення ― затопити свої кораблі, щоб перегородити ворогові вхід до Севастопольської бухти. З’явилася надія. На оборонні рубежі вийшли солдати й матроси. Кожен розумів, що оборона довго не протримається, що вороги надто численні, що, швидше за все, ніхто не піде звідси живим.
Після першого бомбардування 5 жовтня 1854 року на Малаховому кургані було смертельно поранено Корнілова. Нахімов, ридаючи, увесь вечір провів біля труни загиблого товариша. Це була перша значна втрата севастопольців. Тепер оборону міста фактично очолив Нахімов. Про сміливість адмірала, яка переходила всі межі, ходили легенди. Матроси прозвали Павла Степановича «Нахіменко відчайдушний». Його хоробрість справді була безмежною. Дехто вважав, що він просто шукає собі смерті. Нахімов нехтував небезпекою, яка загрожувала захисникам Севастополя щосекунди. Не було й дня, щоб він не обходив укріплення, на яких солдати гинули десятками. Дарма його намагалися утримати, говорили, що він потрібен живим, ― адмірал рвався на бастіони, обираючи найнебезпечніші місця, наприклад, Камчатський люнет під час його штурму. Тотлебен, який був очевидцем цієї сутички, писав: «Матроси, натхненні присутністю улюбленого начальника, відчайдушно захищали свої гармати. Незрозуміло, як у цій запеклій сутичці, де на кожного російського матроса випадало десять французів, не було вбито чи взято в полон Нахімова. Його висока сутула фігура в сюртуці з золотими еполетами, які він і тут, ідучи на штурм, відмовився зняти, кидалася в очі перш за все ворогові, що йшов в атаку». Нахімов вцілів на Камчатському люнеті тому, що матроси закрили його собою. Тут він отримав контузію. Відреагував він на це спокійно: «От мене самого мало не вбило скалкою ― не можу розігнути спини, але це нічого, дякувати Богові, що не поліг». Але наскільки Нахімов ризикував сам, настільки ж забороняв робити це іншим. Одному офіцерові він навіть пригрозив гауптвахтою, якщо він не відійде від амбразури. Безперечним було одне ― своє життя він вважав менш цінним, ніж життя своїх соратників. Нахімов не забував своїх підлеглих і після смерті. Історія зберегла десятки листів адмірала, які він надсилав батькам загиблих у бою офіцерів. Ні, не лише «очікуванням свинцю» займався Нахімов. Якби не його зусилля, не вдалося б утримати місто так довго. Ніхто з вищих офіцерів не виявляв такої активності. Нахімов брався буквально за все. Він не забував про доставку на певну батарею чаю і цукру. Тримав у голові імена всіх, кого слід представити до нагород. Організовував для матросів і солдат бані. Адмірал не знав ні хвилини відпочинку. На севастопольських бастіонах легендарний адмірал Павло Степанович Нахімов і завершив свій подвиг за Вітчину. І побачивши це, інші теж не шкодували себе.
Історія рясніє розповідями про подвиги севастопольців. Героїзм захисників міста вражав вояків неприятельської армії. Скільки було невідомих героїв, які щодня помирали під ворожими кулями? Не можна не навести лист одного з французьких солдатів.
«Наш майор каже, що за всіма правилами воєнної науки давно пора капітулювати. На кожну з їхніх гармат ― ми маємо п’ять своїх, на кожного солдата ― десять наших. А ти би бачив їхні рушниці! Мабуть, наші діди, які штурмували Бастилію, і ті мали кращу зброю. У них немає снарядів. Щоранку їхні жінки й діти виходять на відкрите поле між укріпленнями й збирають у мішки ядра. Ми починаємо стріляти. Так! Ми стріляємо в жінок і дітей. Не дивуйся. Тому що ядра, які вони збирають, призначені для нас. А вони не тікають. Жінки плюють у наш бік, а хлопчаки показують язики. Вони не мають чого їсти. Ми бачимо, як вони малесенькі шматочки хліба ділять на п’ятьох. І звідки тільки вони беруть сили для боротьби?! Повір, за час війни мені стало лячно. Якщо поранений матрос, що стікає кров’ю і якому відірвало руку, не здається, а намагається висадити в повітря себе й супротивника ― тоді треба припиняти війну. З такими людьми воювати безнадійно».
Але воювали не лише на полі бою. У війні брали участь усі ― хто як міг. Видатний хірург Микола Іванович Пирогов самовіддано відстоював життя й здоров’я солдатів та матросів, не виходячи з операційної по кілька діб. Під час Кримської війни проявився його визначний талант не лише хірурга, але й організатора. З перших днів Пирогов розпочав боротьбу проти розкрадань чиновників, плутанини й безладу. Він вимагав покращення становища поранених, організації госпіталів. Найважливішим же було те, що хірург урятував життя тисячам солдатів і матросів, вперше застосувавши ефірний наркоз, антисептичну обробку ран, гіпсову пов’язку. Відрадою, незважаючи на всі труднощі війни, для Миколи Івановича стала самовідданість жінок. Йому належить заслуга створення загонів сестер милосердя. Жінки на рівних з чоловіками зносили всі тягарі війни. Багатьом відомий подвиг Даші Севастопольської, яка у свої 18 років, не боячись куль, допомагала на полі бою пораненим. За наказом імператора Николая І вона була нагороджена медаллю «За старанність». З рідкісною мужністю зносили сестри милосердя не лише свою тяжку працю й труднощі, але й витримували бомбардування з геройством, яке б було за честь будь-якому солдатові.
Під час Кримської війни в людей не залишалося надії на земну допомогу, всі сподівання вони покладали на Господа. Справжнім патріотом у час випробувань для рідної землі став святитель Інокентій Херсонський. Із Сімферополя святитель прибув до осадженого Севастополя з іконою Божої Матері. Це була найтяжча пора для міста. Все грізніше ворог підступав до Севастополя, і смерть витала над головами російських воїнів. Проповіді святителя Інокентія підтримували дух захисників Вітчизни. Святитель Христовий без страху обходив ряди військ під пострілами ворога, підбадьорюючи солдатів і полководців. Під час військових дій на Кримському півострові архієпископ не припиняв звершувати літургію і молебні.
Як не старалися захисники Севастополя, все ж місто довелося залишити. У серпні 1855 року Севастополь був захоплений військами союзників. Кримська війна стала ще однією скорботною, але разом з тим і славетною сторінкою нашої історії. Не хочеться говорити, що російські війська зазнали поразки в цій війні. Адже ті, хто за друзів своїх віддав життя, ― не програли, а перемогли. Визвольна війна, об’єднуючи людей, дає їм можливість проявити важливу людську якість ― пожертвувати своїм життям заради Вітчизни.
