Описом і вивченням цього світу завжди займалися дорослі. Долі цього світу завжди вершили дорослі. І дітей виховували також дорослі, намагаючись передати їм свої уявлення про цей світ. Але Спаситель, коли прийшов на землю, сказав людям: Пустіть дітей приходити до Мене. І ще: будьте як діти. Чи не означає це, що діти ближче, ніж дорослі, і до спілкування з Господом, і до правильного розуміння світу?

 «Коли я виросту ...»

«Коли я виросту ...» Так говорять усі діти. Зазвичай ці слова випереджують щось дуже хороше, бажане, але зараз, на жаль, нездійсненне. Маленькому — не дозволяють, не годиться, неможливо і взагалі — відчепись, іди пограйся. Але ось «коли я виросту» — обов’язково! Сто порцій!

Напевно, я в дитинстві теж так говорив. Теж, мабуть, хотів швидше вирости, щоб здійснити те саме, заповітне ...

Але от я виріс, став, нарешті, дорослим. Що ж я хотів тоді? Що з доступного дорослим так хвилювало маленьку людину? Що з доступного нам, дорослим, могло б зробити її щасливою? Невже ось це — квадратні метри й кінські сили? Не може бути ...

Із віком з’явилися нові бажання і нові кошти, але змінилося сприйняття. Досягнення різноманітних «дорослих» цілей не тішить так, як тішила одна тільки дитяча думка, що «от виросту — і тоді!» Яка вона тьмяна, ця доросла радість ...

Час і простір

Класу до шостого шлях до школи займав хвилин двадцять, а шлях додому — близько двох годин. Паралельно недовгому, «дорослому», шляху до школи протікала невелика, дуже заболочена річка. Обіч світу асфальтових стежок і регульованих перехресть це був дійсно паралельний світ: лисячі й павукові нори, глибокі яри й струмочки, зарості височенної трави та очерету, жаби і п’явки, ящірки та змії, старі (а може, й старовинні) кострища й загадкові уламки — все це було чудовим ґрунтом для гри уяви. Простір, час і я сам — усе тут було зовсім іншим.

У старших класах на дорогу до школи й дорогу додому йшло рівно по п’ятнадцять хвилин. Таким чином, я виграв майже дві години для «дорослих» справ. Куди щодня йшли ці дві години протягом кількох років, я не можу згадати. Але я дуже яскраво й виразно пам’ятаю той паралельний простір і паралельний час. Так, я виграв дві години, але програв цілий світ...

«Дитинство скінчилося»

Один мій товариш вступив до університету. Він поскаржився батькові, що йому дуже не вистачає його друзів, які тепер були хто де — одні в армії, інші — у своїх інститутах, університетах та академіях.

Батько коротко й образно пояснив йому, що «дитинство скінчилося». Тепер слід забути про друзів, тому що в дорослому світі друзів немає. Тут панують інтереси, зобов’язання й борг — тому всіляка там сентиментальність недоречна. «Ти думаєш, він твій друг? Ні, тепер або він тобі винен, або ти йому винен».

Мій товариш не знав, чи правду сказав йому батько про «дорослий» світ або просто так незграбно спробував утішити сина. Він розплакався. Він плакав цілу годину й ніяк не міг заспокоїтися. «Не хочу... Не хочу... Не хочу... » - повторював він крізь сльози.

Найкраща шапка у світі

Взимку я зазвичай ношу курточку непомітного кольору й штани, так би мовити, в тон. Не знаю, як виглядає суглинок, але колір моєї курточки завжди видобуває з пам’яті саме це слово — суглинок.

Якось, чи то на Новий рік, чи то на день народження, друзі подарували мені шапку, рукавички й шарф. І також — в тон. Доповнивши свій немазкий гардероб цими аксесуарами, я подивився в дзеркало. Якщо тепер мені лягти в грязюку, то я зовсім не буду помітний. Суглинок...

І що ж — ношу я свій камуфляж, поки не потеплішає. Без захвату, звичайно, і навіть з сильною нелюбов’ю.

А мій трирічний син, збираючись зі мною на прогулянку, наполегливо повторював: «Тату, і шапку, і шарф». Його погляд промовляв, що допоки я шапку не напну, він зі мною нікуди не піде. Ось це — мій тато, а ось це — його шапка. Шапка на татовій голові — найкраща шапка на світі!

А ви кажете — колір непомітний ...

«Хочу до Верхнього Рогачика»

Одного разу їхав я вгору по Дніпру на «ракеті». Тоді ще від Одеси до самого Києва бігали ці стрімкі судна на підводних крилах — «ракети», «комети» й «колхіди».

У 90-ті роки паливо дуже подорожчало, і більше не знаходилося охочих покататися по Дніпру наввипередки з вітром. Кажуть, що майже всі ці швидкохідні судна продали в Грецію, і тепер вони курсують між численними островами грецького архіпелагу ...

«Ракети» тоді ходили Дніпром, як тепер Києвом ходять «маршрутки» — із зупинками у кожній пристані, мало не «на вимогу». Багато зупинок мали складні назви: Кам’янка-Дніпровська, Нижній Рогачик, Велика Лепетиха ...

Ось «ракета» уповільнила хід, її підводні крила пішли в зеленувату глибину, дніпровська хвиля важко піддала під днище. «Дніпрорудний», — дерев’яним голосом оголосив матрос у мегафон. Пасажири з кошиками та сумками поспішили до трапу.

За два ряди крісел від мене — а в «ракетах» крісла розташовувалися, як у літаках — сидів хлопчик років п’яти. Почувши про «Дніпрорудний», він раптом заплакав уголос.

На розпитування батьків і попутників він відповів, схлипуючи: «Не хочу... до... до... Дніпро... рудного... Хочу... до... до... Верхнього Рогачика!»

Напевно, йому здавалося, що нічого хорошого в Дніпрорудному бути не може. А ось Верхній Рогачик — зовсім інша справа. Така смачна, пухка, з рум’яною скоринкою назва! Йому — тільки туди...

Можливо, я це вигадав, й у Верхньому Рогачику просто жила бабуся малюка. Не дивно тоді, що на мапі можна знайти і Мухоїдово, і Смітник, і навіть Відхоже... Але ж є також і Златопіль, і Катеринка, і Квітка ... Ні, я теж хочу до Верхнього Рогачика!

Дитячий світ

Діти майже нічого не знають про цей світ. Вони зовсім не розуміють закони й порядки, що панують у ньому. Вони просто дивляться на все широко розкритими очима — і відсутність знань і розуміння допомагає їм бачити інший світ. Світ, у якому набагато більше краси, гармонії, тепла й любові.

Дівчинка не хоче йти з парку. Вона каже мамі: «Послухай, ну як можна зараз піти, адже кролики щойно прийшли». Як з’ясовується, це невидимі кролики. Фантазія заповнює прогалини в дитячому знанні про світ — невидимими кроликами, добрими чарівниками, драконами, яких можна перемогти... Усі дитячі доповнення картини світу — набагато кращі за дорослі аналоги. Наше доросле знання — немов дешева китайська підробка поряд із повноцінним оригіналом.

Коли маленькому пустуну мама суворо каже: «Ти негідник», — він відповідає: «Це ти негідник». Але якщо мама говорить йому: «Ай-ай-ай, я тебе не люблю», — він у сльозах біжить до тата: «Мама мене не любить!» Такий маленький, він абсолютно впевнений, що тільки це має значення.

Потім виховання в сім’ї, у школі, на роботі, виховання щодня й усюди дає людині зовсім інше уявлення про світ. Усе тут має ціну, а любов — справа пуста й взагалі остання. Дитинство скінчилося.

А світ — це дзеркало. Діти дивляться в нього без упередження, без зайвих знань, що в цьому світі почім. Можна навчити їх бачити в цьому дзеркалі злий і жорстокий світ. А можна навчитися у них дивитися на світ їхніми очима. Навіть не навчитися — а просто згадати, яким був цей світ раніше, коли так хотілося вирости й подорослішати.