Хтось любить дітей, а хтось — дитинство. Це, як кажуть, дві великі різниці. Утім, часто-густо це одні й ті самі люди...

Дитинство, у дитинстві... А добре ж було у дитинстві! Коли кажуть «добре там, де нас немає», йдеться не про місце — «там», йдеться про час. Там — це час, де добре, де нас уже немає. Або ж іще немає, хоча таке відчуття, що все-таки «вже немає». Схоже, що «там» ми вже побували.

У дитинстві час тягнувся невимовно довго — набагато повільніше, аніж він рухається тепер. Тоді (або «там»), у дитинстві, будь-який відтинок часу, який завершувався не завтра, видавався нескінченним.

— Мамо, коли Новий Рік?

— За місяць.

Місяць?! Це ж вічність. Нового Року не буде. І дня народження теж.

Коли стаєш дорослим, починаєш сумувати за тією — у дитинстві подекуди нестерпною — повільністю часу; інколи навіть хочеться, аби в якийсь момент той тягучий дитячий час просто зупинився, завмер, застиг і нікуди більше не рухався. І щоб ти застиг у цьому часі, як доісторична комаха у бурштині: раз і назавжди, на самому піку свого розквіту.

Зате свята в дитинстві могли тривати набагато довше, аніж вони тривають зараз. Але й вони закінчувалися, навіть у тому неквапливому дитячому часі. Навіть у дитинстві можна було сказати, що «добре там, де нас немає»; але ж діти, звісно, таких висновків не роблять.

Літні канікули — найкраща пора року. Літні канікули чудові не відсутністю школи й уроків, не поїздкою на море чи до бабусі; ні, вони чудові своєю нескінченністю. Прокидаєшся 1 червня — і перед тобою нескінченне свято. Це все змінює; так у сильну спеку зникає лінія горизонту між морем і небом, неначе Земля раптом стала пласкою. Це свято не закінчиться сьогодні, коли заснеш, воно не закінчиться завтра, коли прокинешся, — а отже, воно не закінчиться ніколи. Мабуть, перший день канікул — найбезтурботніший день року, а можливо, і всього життя.

Вересень уже показався в календарі, вже відбулися походи по крамницях і шкільних базарах по зошити й ручки, по нову форму. Але повірити в закінчення нескінченного свята, змиритися з неминучістю настання осені доводиться лише 1 вересня, та й то не одразу.

До останнього не віриш, що літо закінчилося. Адже на вулиці, як і раніше, спека, і гарячий асфальт відчутно прогинається під ногами. Ще цілий місяць сонце буде шалено світити у величезні вікна нашого класу, адже раніше середини жовтня осінь у нас не настає.

До останнього не віриш, що літо скінчилося. Вранці 1 вересня вдягаєш нову шкільну форму — і не віриш. Йдеш до школи трохи призабутою дорогою — і не віриш. Даруєш свій букет учительці — і все одно не віриш.

Ось уже й до класу ведуть на перший урок — а ти не віриш, гарячково сподіваєшся, що свято буде врятоване — ще хоча б на тиждень, хоча б на день. Усього один день. Це все, що потрібно для щастя: аби свято літа не закінчилося сьогодні.

І тільки перший дзвоник нового навчального року, цей поховальний дзвін за минулим літом нарешті переконує: закінчено. Лінія горизонту раптом гостро визначилася, знову розділивши море й небо, літо й осінь, свято й будні, «там, де нас немає» і «там, де ми є». Ніздрі лоскоче солонуватий запах сліз.

....Чому вона радіє, ця крихітна дівчинка на плечі вусатого десятикласника, ледь струшуючи важким мідним дзвоником з червоним бантом? Адже вона щойно поховала літо, моє нескінченне свято. Мене щойно не стало там, де так добре...