Довжиною в рік

Коли перший зимовий місяць приходить на зміну останнього осіннього, поїзд часу неначе прискорює свою ходу. На повну пару він спішить до бажаного кінця чергової подорожі, довжиною в рік: новорічного вокзалу, оздобленого гірляндами й свічками.

І тільки коли спорожніє стіл, затихне шум феєрверків і втомлені гості розійдуться по домівках, заспокоєне серце врешті зрозуміє, що справжнє свято — попереду, що саме до нього линули всі наші думки й почуття. І тоді разом з різдвяною зіркою в наше життя ввійде, тихо й радісно, справжнє диво.

Фото: Алекс Суханов

Після недільної служби, піддавшись настирливим умовлянням сестри, я нарешті поїхала по свої речі, які зберігалися в неї ще з весни минулого року. Так трапилося, що, роз’їзхавшись із сестрою, я за цей час кілька разів винаймала різні квартири, і ніяк не могла забрати в неї свій зимовий одяг та всілякі дрібниці.

Змахнула щіткою з даху автомобіля свіжий сніг, ще раз прогріла двигун і, не поспішаючи, але вже впевненіше, ніж кілька місяців тому, поїхала вивченим заздалегідь маршрутом.

Транспорту, на моє велике щастя, на дорозі траплялося зовсім мало, тому вже за півгодини я поставила машину на вільне місце на парковці біля під’їзду сестри, радісно констатуючи, що всі обставини сьогоднішнього дня складаються на мою користь.

Віра, котра поралася по господарству, зустріла мене радісно, і, щойно я зняла чоботи й пальто, вручила мені піврічного Петруся, а сама втекла на кухню, де щось весело шкварчало й посвистувало.

Ми з Петрусем спробували пройти у вітальню, але просунутися вглиб кімнати категорично заважали розкидані тут і там аркуші паперу: чотирирічна племінниця Маринка щось зосереджено малювала на одному з них, лежачи на підлозі й вимахуючи в повітрі босими ногами. Почувши мене, вона озирнулась і привіталась одним серйозним кивком, через що два хвостики, як справжні пружинки, смішно затанцювали на її голові.

— Привіт! Що ти малюєш сьогодні? — запитала я.

— Жаліжницю, — відповіла вона.

На одному з аркушів по рейках, які розліталися в різні боки, справді повзло щось довге й зелене, що, підключивши фантазію, я врешті-решт ідентифікувала як поїзд.

— Поїзд? — спитала я, не довіряючи остаточно своєму чуттю.

— Електличка, — суворо відповіла Маринка й повернулася до свого заняття.

Не випускаючи з рук Петруся, я подалася на кухню, де Віра вже встигла накрити стіл до обіду. Відверто кажучи, досі не розумію, як їй вдається все встигати, маючи двох дітей. Я, не маючи сім’ї, насилу змушую себе зрідка щось готувати. Зазвичай, відповідаючи на такі міркування, сестра сміється і говорить: «У цьому житті легко щось робити задля інших, а не задля себе».

Я знову думала про це, коли мила посуд після обіду. На кухні було тепло й тихо, лише дзюрчала вода, що лилася з крана: всі інші звуки перемістилися за сестрою в сусідню кімнату, де вона, жваво зображаючи голосом вовка і зайця, розповідала дітям казку перед сном. Я намагалась уявити себе замість Віри й, сумно всміхнувшись, похитала головою, геть відганяючи спогади. Навряд чи мене чекає материнство в найближчому майбутньому. Тому що…

Сестра повернулася на кухню й перервала хід моїх думок.

— Заснули, — втомлено усміхаючись, повідомила вона, і наливши в горнятко чаю, зручно вмостилася на дивані біля стіни, та відразу ж зірвалася на ноги, згадавши про щось важливе, і вибігла з кухні. Повернулася вона, урочисто несучи на витягнутих руках велику високу коробку.

— Парам! — проголосила вона з урочистим виглядом. — Здогадуєшся, що це таке?

Звичайно, я впізнала цю коробку! Наші новорічні іграшки, які в дитинстві викликали в нас таке захоплення… Дістаючи з коробки іграшки одна за одною, ми поринули у спогади.

— Пам’ятаєш, цього слоника нам привезли з Москви? А ці кулі з ромашками ми купували разом з мамою! — вигукувала Віра, і, звичайно, я все пам’ятала.

Коробка майже спорожніла, а на кухонному столі виросла сяюча гора дріб’язку й срібла, коли сестра раптом витягнула з-під блискучих скляних сніжинок довгастий білий конверт.

— Що це? — запитала вона, простягаючи його мені. Серце швидше застукотіло від дивного передчуття, поки я повільно виймала з конверта гарну різдвяну листівку. Північним небом над заснулою землею летів, змахуючи величезними крилами, осяйний ангел, з рук якого на дахи будинків і куполи храмів падали сяючі зорі. З листівки випав складений удвоє листок із зошита.

«Дорога Марійко, пробач мені, якщо зможеш, за вчорашню розмову. Мій поїзд від’їжджає сьогодні о 23:56, майже опівночі. Поїзд номер 7. „Щасливе число“, — сказала би ти, правда? Я тебе дуже чекатиму, тому що, як на мене, ми ще не все сказали одне одному».

Коли я перечитала ці рядки вп’яте, букви затанцювали, розповзлись і роз’їхались у різні боки, а я зрозуміла, що плачу, стискаючи в руках лист, який запізнився на цілий рік.

Рік тому я так само плакала на кухні в сестри, коли зрозуміла, що той, кого я кохала, справді поїхав у своє, хай йому грець, закордонне відрядження, термінів якого ні він, ні я тоді не знали.

Познайомившись на одній зі студентських вечірок з Сергієм, я закохалася в нього безмежно, з усією силою і нерозважливістю, властивими молодості. Наша симпатія виявилася взаємною. У той час Сергій закінчував четвертий курс престижного вузу, а я, недотепа, й не знала, до чого призведе ця престижність, тільки-но дійде справа до практики й розподілення, тому з гордістю розповідала всім про його успіхи. Рік я насолоджувалася безхмарним щастям. Здавалося, те ж відчував і Сергій.

Можливо, він сам тоді навіть не здогадувався наскільки прихильною буде до нього доля, і вже точно не знав результатів міжнародного конкурсу, на який відсилав свою заявку.

Ми планували одружитися навесні, після Великодня, і вже складали список гостей, коли з Вени прийшла офіційна відповідь, в якій Сергія запрошували на роботу в одне з дочірніх підрозділів великої міжнародної корпорації.

Про те, щоб поїхати з ним, не могло бути й мови. Мені самій ще кілька років треба було вчитися у вузі, за вступ до якого мої батьки боролися щосили: кидаючи навчання, я не просто образила б, а вдарила б їх у саме серце. Та й мені самій подобалося вчитися, хотілося впевненості й стабільності в майбутньому. А що чекало мене у Вені? Невідомість. Крім того, про справжнє весілля не могло бути й мови: ні розписатися, ні повінчатися ми просто не встигали.

Чесно кажучи, я запанікувала й не бачила виходу з цієї ситуації. Мама й Віра, як могли, втішали мене, кажучи, що я зможу поїхати в Австрію влітку, що існує телефон, інтернет і таке інше, але я не хотіла нічого чути. За кілька днів до від’їзду я викликала Сергія на розмову, в якій поставила жорстку умову: або я, або Вена… Я й зараз зіщулилася, згадуючи, яким вимученим поглядом він подивився на мене, перш ніж мовчки розвернутися й зачинити за собою двері. Це трапилося 31 грудня. Більше про нього я нічого не чула.

Чому цей лист не потрапив до мене в руки рік тому, коли щось іще можна було виправити?

— Ангел! — почула я раптом голос Маринки. Очевидно, наша розмова на кухні збудила її, і ось вона стояла поруч і простягала мені листівку, яку я мимоволі випустила з рук.

— Мариночко, це ти поклала ангела разом з іграшками? — запитала Віра в доні.

— Так, ти з викинула все, а він такий галний, я його сховала.

За нашою сімейною традицією, всі новорічні вітальні листівки завжди виставлялися на видному місці. Коли свята закінчувалися, ялинка покидала домівку, а іграшки відправлялися на рік на антресоль, мама викидала всі листівки, твердо вірячи, що зберігати їх настільки ж безглуздо, як і запасатися торішнім снігом. Віра, яка допомагала мені збирати речі в січні, дотримувалася такого ж правила. На конверті не було ні штемпеля, ні зворотної адреси, отже, Сергій поклав його в мою поштову скриньку сам. Як безглуздо, краще би зателефонував… Але, з іншого боку, я не розмовляла би з ним тоді по телефону, і він знав про це. Як би там не було, поїзд пішов. Дослівно.

Попрощавшись з Вірою, я повантажила в багажник машини пакети зі светрами й пледом, але довго не могла зрушити з місця, прокручуючи в голові всі події цього року. Всі обставини наче навмисно складалися проти нас: у лютому в мене вкрали мобільний телефон, і я полінувалася поновити стару сім-карту, фінансова криза, яка змусила мене змінити одну квартиру на іншу. Вже рік я не телефонувала батькам Сергія і зараз не змогла б змусити себе це зробити. Отож, треба визнати, що ми розлучилися остаточно й безповоротно. Увесь рік я твердо вірила в це, поки ангел з різдвяної листівки не посіяв у моїй душі питання: «Чи мала я рацію в той день?»

З провулка, який вів на осяяну світлом ліхтарів вулицю, я виїжджала в повній темряві.

Примостившись у потік машин, які їхали до центру, задумалася, пропустила потрібний поворот, й, остаточно розгубившись, поїхала прямо, поки не зрозуміла, що доїхала вже до залізничного вокзалу. Тут рух майже повністю було заблоковано, і я, стоячи в правому ряду, ніяк не могла перелаштуватися вліво: машини рухалися суцільним потоком.

Раптом просто переді мною від тротуару від’їхав розкішний чорний автомобіль, наче запрошуючи мене на звільнене місце. Ну що ж, якщо сьогодні все штовхало мене до цього, я вирішила вчинити так, як мені хотілося: залишити машину й прогулятися містом.

Різдво вже прийшло в наш світ: сяє з вітрин магазинів, гірляндами вогнів обвиті будинки й дерева. Хай це тільки дрібнички, хай усе це надто яскраве, а часом і фальшиве, ми все-таки пам’ятаємо про те, що незабаром, незабаром у Віфлеємі народиться Той, Кому кожен з нас хоча б раз у житті відкриє своє серце.

Сама не пам’ятаю, як опинилася в залі очікування і скільки хвилин простояла, дивлячись на величезне табло, де змінювалися цифри й назви міст. Для мене ж горів тільки один рядок: поїзд № 2520 прибуває о 20:01…

Як нерозумно сподіватися, що сьогодні я зустріну його тут! Інша справа — рік тому…

Якби повернути час назад і опинитися тут зараз із Сергієм, проводжаючи його в дорогу, що б ми сказали одне одному?

Не знаю, що сталося в той день і чому це могло статися, але коли мелодійний жіночий голос оголосив про прибуття поїзда з Вени, я поспішила на платформу.

Протискаючись через натовп зустрічаючих, я вишукувала очима високу статуру Сергія і, справді побачивши його, навіть не встигла здивуватися. Мені здалося, що він зовсім не змінився. Ті ж очі, волосся, хода. Та ж усмішка…

Серце бухнуло кудись униз. Так, Сергій усміхався, але не мені — мене від нього ховав натовп пасажирів. Усміхався він маленькій дівчині в сірому плащі й вишуканому беретику, яка йшла поряд із ним.

Я розвернулась і, розштовхуючи всіх на шляху, майже бігом кинулася назад. Швидше сісти за кермо і поїхати, поїхати звідси. Хіба диво може бути таким жорстоким?

Увімкнула запалювання, обережно, хоча саму душили сльози, здала назад і вибралася з капкану стоянки. Шкода, неможливо вдарити по педалі газу, помчати геть. Щоб виїхати звідси, доведеться дочекатися, коли в таксі, яке стоїть переді мною, повантажать валізи щасливі пасажири. До речі, чому мені таке знайоме це обличчя? Той же беретик, кокетливі кучерики, які обрамлюють обличчя. Я бачила цю дівчину поруч із Сергієм кілька хвилин тому. Ось і він поруч, але… Дівчина цілує зовсім іншого чоловіка, який тримає її валізу. Як незручно, мабуть, цілуватися з валізою в руках.

Чоловік і дівчина сіли в машину, гупнули двері, двигун заревів і з-під коліс мені на лобове скло полетів талий сніг. Я включила двірники, які забігали переді мною, розмазуючи картину перед очима. Сергій, що залишився сам, перекидає сумку через плече і підходить до краю тротуару, піднімаючи руку в знайомому кожному таксистові жесті. Боковим зором я бачу, як, помітивши це, водій автомобіля позаду мене вмикає жовте світло правого покажчика, але я вже тут, поруч. Гальмую, заглушую двигун і, схилившись, відчиняю двері з боку пасажирського сидіння.

Опублiковано: № 1 (43) Дата публiкацiї на сайтi: 03 January 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Довжиною в рік

Довжиною в рік

Валерія Єфанова
Журнал «Отрок.ua»

За кілька днів до від’їзду я викликала Сергія на розмову, в якій поставила жорстку умову: або я, або Вена… Я й зараз зіщулилася, згадуючи, яким вимученим поглядом він подивився на мене, перш ніж мовчки розвернутися й зачинити за собою двері. Це трапилося 31 грудня. Більше про нього я нічого не чула.

Розмiстити анонс

Результати 1 - 15 з 15
17:30 26.01.2011 | Olga
Удивительно! Но где же продолжение? Так интересно, что было дальше)
13:18 17.01.2011 | Татьяна
Спасибо автору!

А чудеса случаются.
16:17 14.01.2011 | dimitro
Прекрасный, законченный рассказ. Спасибо. Остальное допишет наше воображение. :)
14:01 14.01.2011 | Лариca
Спасибо,очень понравилась история!С нетерпением ждем продолжения !!!
21:30 12.01.2011 | Евгений
Спасибо автору! Мне очень понравилось, да, хотелось бы продолжение.
11:19 10.01.2011 | Алексей К.
Автор, скажите пожалуйста - это было на самом деле или вымысел?:) Только честно.
12:30 07.01.2011 | Катеринка
Чудова історія! Хочеться вірити. "По вере вашей..." :)))
10:28 07.01.2011 | ольга
это чудесная рождественская история... И совершенно неправы ригористы, которые думают, что верующему человеку нужны только статьи на богословские темы, что ему чужда романтика и сказка. Другим словом, кроме как высокоумие, охарактеризовать это не могу... Спасибо автору за прекрасный рассказ о чуде и любви!
19:18 06.01.2011 | Анастасія
Дуже гарна оповідка)))Люди нам всім так бракує чуда в наших серцях, і внашому житті...З Різдвом Христовим!!!!Христос Народився!!!!
10:37 06.01.2011 | олександр
оповідання для журналів,що їх полюбляють деякі дамочки
09:20 06.01.2011 | Віка
Нічого не маю проти таких романтичних розповідей, але вони, на мою думку, не для Отрока.
11:05 05.01.2011 | Игорь
Действительно, интресный сценарий для новогоднего дамского фильма. В стиле Байрак..
10:26 05.01.2011 | blood clot
позитивная сказка
13:01 04.01.2011 | лена
грустная ложь
11:46 04.01.2011 | sergyy
а дальше будет сия сказка рассказана???

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: