Я хотіла написати про це давно, в період, який можна означити словом «Зустріч». Тоді ботсадівські ялинки пахли наближенням Різдва, а сніг при світлі ліхтарів сяяв, наче дорогоцінні камінці, розсипані Срібним Копитцем. Сад усім своїм виглядом обіцяв казку — і не обманув. Сад був одним великим притвором, порогом храму. В храмі жило Диво.

Я не написала одразу тоді, напевно, тому, що надто все було живим і наповненим, і внутрішній трепет заважав це життя хоч якось «фіксувати». Потім стало складніше. Здавалося, що треба спершу розібратися, розкласти все по поличках, і вже тоді «ділитись». А пізніше зрозуміла, що ніколи не буде «по поличках». Ніколи не буде повної ясності та завершеності. І слава Богу.

Я народилася в СРСР, цій країні парадоксів, де в Бога не вірили, але дітей хрестили. Хрестили і мене, а потім сказали, що Бога немає, що все це — бабусині казки. Правда, «бабусі» тоді справді перестаралися. В семилітньому віці я гостювала в селі у далеких родичів, і баба Оля вказала мені на ікони і пояснила, що там намальований Бог. Що Він живе на небі і все бачить. І як раптом щось — обов’язково покарає. Але мама звеліла забути ці дурниці. В хід пішов відомий аргумент про славного Юрія Гагаріна, який літав-літав, а Бога не бачив. Заперечити було нічим, та й не хотілося. Думка про Бога-Наглядача зовсім не тішила — і я про Нього забула. На час.

До підліткового віку я добре вчилася, багато читала, але потім усе змінилось. Якось дуже різко відбувся розрив із дитинством і відкрився новий світ, де нічим не могли допомогти улюблені казки, куди батькам в основному доступу не було. Серед моїх однокласників добре вчитися стало чи не дурним тоном. Звісно, були друзі-винятки, що й з навчанням справлялися, і позиціонували себе як «нормальних людей», котрі регулярно відвідують дискотеки, не проти випити і покурити, і не гидують брати участь у «розборках». Але, як правило, вибирати доводилося щось одне. І цей вибір робив людину або «лохом», або «нормальним». В більшості своїй «нормальні люди» навчанням не цікавились і про вищу освіту не думали. Мені дуже хотілося бути «своєю» в цьому світі, й хоча в глибині душі я почувалася білою вороною, довелося пофарбувати пір’я і мовчати в товаристві, щоб не впізнали за голосом. Називаючи речі своїми іменами, я дозволила собі стати повною дурепою. Без цікавих занять, серйозних захоплень, без будь-якої мети. Училище (ближче до дому), неулюблена спеціальність (приймали майже без конкурсу), робота на місцевому заводі.

Що стосується віри, то пам’ятаю, що коли нам, восьмикласникам, протестанти подарували Новий Завіт, я намагалася читати. Євангельські слова викликали в мене почуття вини і радості. Я знала, що, відповідно до критерію, який дається у цій Книзі, я — грішниця. Але мені було радісно від того, що цей критерій існує. Дуже зворушували слова Христа в Нагорній проповіді й сам Його образ. Часом пробирало до сліз. Але євангельські рядки здавалися недосяжним ідеалом, неможливим тут і зараз.

Першою повірила мама. Спочатку вона була «віруючою у душі». А коли прийшли великі проблеми, душевний біль, виснаження, випадково познайомилася з жінкою, яка розповіла їй про Бога і відвела на «зібрання». Жінка була баптисткою. Вона пояснила мамі, що душа облегшується покаянням, коли Бог прощає гріхи. Покаяння в баптистській громаді дійсно принесло мамі полегшення. Вона знову могла радіти життю, і я також тішилася, дивлячись на неї: Бог є, саме Він допоміг мамі. Сама я не хотіла занурюватися в жодне віровчення; в мамину громаду сходила кілька разів із цікавості. Познайомилася з місцевою молоддю. Вони мені сподобалися, хоча здалися наївними — співають пісні, грають у дитячі ігри. Я почувалася дуже дорослою порівняно з ними. Але не ходити туди більше я вирішила з іншої причини. Не хотілося обманювати себе та інших, створюючи образ «віруючої». Я не бажала змінюватися зараз. Подумки я призначала Богу зустріч «колись потім».

Чому віра асоціювалася в мене саме з тією баптистською громадою? Справа в тому, що Православ’я ми зовсім не знали. Доносився відголос якихось свят, опис обрядів — але це нічого не говорило мені про Бога. Сприйняття Православної Церкви в мене, швидше за все, перегукувалося з тими жахами, якими мене налякали в дитинстві, з тією вибуховою сумішшю містики і магії, від якої хотілося триматися подалі.

Мама ходила до баптистів регулярно і почала заговорювати з нами про Бога. Я намагалася не вникати. Мені було вісімнадцять, і свої взаємини з Богом я збиралася будувати ближче до старості. Але всередині наче оселився хробачок, який підточував мій спокій, не дозволяв, як раніше, радіти життю. Я знала, що за мене помер Ісус Христос, і я маю на це якось реагувати — пізнавати Божу волю, коритися їй. А я живу, як до того, і вдаю, що нічого про це не знаю. Бог пропонує мені найдорожче, що в Нього є, — Свого Сина, — а я ніби кажу у відповідь: «Дякую, не зараз. Якось іншим разом».

Ці думки підштовхували мене щось змінити в своєму житті. Хотілося хоч якось догодити Богу, підлеститися до Нього, чи що, — аби не так сильно на душі скребло. Я наважилася на подвиг: кинути курити і вживати спиртні напої — навіть у свята.

Цілий день я ходила окрилена, твердо впевнена, що виконую свій обов’язок перед Богом. А наступного дня порушила обидва своїх «табу» — на черговому дні народження. Просто не змогла сказати «ні». Замість самовпевненості того вечора прийшло гостре відчуття сорому і безсилля. Пам’ятаю, як зачинилась у ванній кімнаті, встала на коліна на холодну підлогу і довго плакала. Я плакала перед Богом — це була моя перша молитва. І саме тоді зрозуміла, що не хочу більше жити по-своєму — хочу за Божою волею. Для цього треба було знайти Церкву. І я пішла до тієї єдиної, яку знала, — до церкви моєї мами, до євангельських християн-баптистів.

Незабаром я стала членом громади, до того ж, дуже активним. Давно приглушений інтерес до навчання пробудився з новою силою. Я пішла з неприємної роботи, почала шукати заняття до душі та скоро поїхала до Києва, вступила в християнський університет, заснований баптистським братством. Закінчивши його «бакалавром богослов’я», там і лишилася працювати, вступивши паралельно в звичайний державний навчальний заклад вивчати релігієзнавство і філософію. Спершу мені запропонували посаду чергового адміністратора — на час, а пізніше я могла б викладати.

Я раділа цій роботі. За час навчання університет став мені рідним домом, подарував багато гарних друзів. Я з вдячністю згадую викладачів, які намагалися нас навчити думати самостійно, а не задовольнятися простенькими готовими схемами. Викладацький склад був на диво різношерстий у конфесійному плані: історію християнства нам читав православний, а патристику — католик. Психологія, педагогіка, мови читалися викладачами, запрошеними з інших вузів. У бібліотеці вистачало літератури не лише протестантської, а й православної, і католицької. Словом, це було не «натаскування», а справді навчання. Викладачів-американців ми рідко сприймали всерйоз. Там майже не доводилося думати, треба було просто запам’ятати. Коли долала нудьга, ми ставили провокаційні запитання і заводили у глухий кут здивованих дядечок, які приїхали з щирим бажанням нас «просвітити».

Під час навчання дізналася про Православ’я багато нового — багато в чому завдяки вивченню історії християнства, а також щирим і глибоким викладачам, яких я поважала, а вони, як виявилося, поважали Православ’я. Тоді й ми, студенти, звернули увагу на традиційні церкви, спробували розібратися. Нам було цікаво все: питання Причастя, апостольської спадковості, традиції... Адже ми в основному приїхали з невеликих міст, нашими громадами керували пастори, з яких мало хто був дійсно освічений (зрозуміло, що в радянські часи віруючій молоді не давали вчитися). Часто історію Церкви і догматів вони не знали, в православне вчення не занурювалися та інших вчили тому, в що вірили самі: Православ’я — це мертва релігія (слова «релігія» і «традиція» були в нас ледве не лайками, бо вони протистояли «живій вірі»). Ми слухали і погоджувались — а як було не погоджуватися, коли православними вважали себе ті, хто Біблії до рук не брав і в церкві, крім як на Великдень, не бував. Але тут, в університеті, Православ’я почало для нас «оживати». Більше того, воно ставало для нас, студентів-протестантів, цікавим.

Одного разу на міжконфесійній конференції я познайомилася з православним хлопцем із Москви. Ми почали листуватися. Мені було цікаво дізнаватися відповіді на свої запитання «з позиції Православ’я». Це був перший для мене приклад справжньої, глибокої церковності. Він говорив зі мною як рівний із рівною, і я не відчувала в його тоні зверхності «правильної віри». Завдяки цьому спілкуванню в мене виникало все більше довіри до Православ’я. Але чомусь було страшно занурюватися в нього занадто глибоко.

Коли я залишилася жити і працювати в Києві, важливо було визначитися зі «своєю» церквою. За роки навчання в мене не з’явилося тут постійної громади, де б я почувалася «вдома». Громад християн-баптистів у Києві багато — великі та маленькі, «сучасні» та «традиційні», з різними видами діяльності — вибирай будь-яку. На другому році роботи в університеті я нарешті знайшла. Моя громада була невелика, але жива і діяльна, туди ходило багато молоді. Мені вже запропонували там заняття до душі — співати в місцевому молодіжному хорі. Я б згодилась...

...Якби незадовго до цього не знайшла на столі в одному протестантському офісі журнал. Він був яскравим, приємним на вигляд і називався «Отрок.ua». Раніше я ніколи не бачила молодіжних православних журналів і дуже зраділа, коли зрозуміла, що зміст не поступається зовнішньому вигляду, що ось він, спосіб дізнатися про життя православної молоді «зсередини». Захотілося дістати побільше цих «Отроків». У Центрі православної книги мені пояснили, що «Отрок» видається в Іонінському монастирі. Я докладно розпитала, де це і коли можна приходити, і найближчої суботи вирушила в Іонінський.

Це були дні Різдвяного посту. Ботанічний пустував. Ранні сутінки і сяючий сніг створювали атмосферу таємничу, майже казкову. Пухнасті ялинки пахнули дитинством. А я йшла назустріч красивому співу і не знала, що прийде час — і я буду приходити сюди часто. Приходити сюди як у свій Дім.

Того вечора я купила кілька «Отроків» і ще придивилася книжку одного колишнього баптиста. Книга називалася «Чому я не хочу бути баптистом і взагалі протестантом», але її я купила пізніше. А тоді я не могла збагнути, що зі мною відбувається. Чому мені тут так добре і не хочеться нікуди йти? Тоді саме правилось, і я залишилася — просто так, постояти... Простояла до кінця служби. Відчуття Дому, відчуття Зустрічі було дуже сильним. Я зрозуміла, що хочу прийти сюди ще, і почала приходити регулярно.

Щонеділі вранці я ходила на богослужіння до баптистів, а ввечері йшла до православного храму. Баптистське життя давно стало рідним, там усе було просто, зрозуміло, звично. Але були сумніви, було головне запитання: чи дійсно я в тій Церкві, де Бог діє в усій повноті? Я не могла чесно відповісти «так». Я вже знала, що в Православ’ї центром усього життя, всієї віри є Причастя. В нас, протестантів, було «переломлення хлібів». Так, читалися місця зі Святого Письма про Таємну Вечерю, але розуміти це треба було символічно. В деяких громадах це також могли назвати «таїнством», але чи відбувалося Таїнство насправді? А якщо я не впевнена в правильності вчення моєї громади, як же я тоді можу запрошувати сюди людей? Адже це смішно — самій лишатися тут, а друзів скеровувати до православного храму...

В Православ’ї для мене також багато питань залишилися невирішеними. Молитви до святих, поклоніння мощам — все в мені поставало: а раптом це і справді перед Богом гріховно? Раптом це і є ідолопоклонство? Крім того, мені здавалося жахливо несправедливим, що Православ’я категорично називає себе Церквою, відмежовуючись від усіх інших християнських конфесій. Невже весь мій досвід молитов, вся радість життя з Богом були оманою? Я ніколи б у це не повірила. Визнати це хибним — все одно, що відмовитися від Бога, сказати, що відповіді на молитви були випадковістю, а всі розради в часи труднощів — самозаспокоєнням.

Але Православ’я полонило мене не логікою, не переконаннями, не добрим ставленням — спершу я нікого в храмі й не знала. Головне було в іншому. В моїй душі щось відбувалось, і я намагалася розібратися в цьому. Весь мій світ, все моє спілкування було там, в колі протестантів. Мої друзі, мої батьки — всі були протестантами. Я не могла не бачити, не пам’ятати і не цінувати все гарне і справжнє, що було в мене «там». А «тут» — не було практично нічого. Крім одного друга, та й то далекого, і одного храму в саду, який я раптом відчула своїм Домом. Туди ж я приходила шукати відповідь на своє головне запитання: що робити? Приходила просто постояти, помовчати перед Богом, відпочити від важких думок.

Одного разу я вирішила: піду на ранкову службу до Іонінського, а там — що буде, те буде. І під час літургії з’явилася впевненість, що ось він, мій Дім, тут моє місце, нікуди я більше не хочу. Крапка. Стало легко і спокійно, по-дитячому радісно. Попереду були пояснення перед батьками, друзями і на роботі. Мені тоді не раз ставили запитання: а що, коли я передумаю, пожалкую, розчаруюсь і в Православ’ї? Я розуміла: це не дрібниці, не дурниці. Але всі запитання відійшли на інший план. Була впевненість у головному: ось вона — Церква, в якій живе Правда, в якій живе Диво. Нехай мені багато що незрозуміло, нехай мені все ще страшно — але я хочу бути в Церкві, жити її життям, брати участь у її Таїнствах.

Ну, а далі почалося «життя після Зустрічі». Зі сповіддю і Причастям. З відвідуванням «молодіжки» і богословського клубу, спробами брати участь у церковному житті...

Пізніше, коли я дізналася історію Іонінського монастиря, прочитала про його першого настоятеля, трошки зрозуміла, звідки це сильне відчуття Дому. Адже слова Богородиці до преподобного Іони «приймати всіх, хто прийде сюди», — це і про мене також! Я на собі відчула гостинність преподобного...

Минуло рівно два роки. Чи легко жити в Церкві колишній протестантці? І так, і ні. Легко, мабуть, лише «віруючим у душі». Плоть не завжди в захваті від того, що треба стояти на богослужінні, адже раніше можна було спокійно сидіти. Це жарт, звісно... Виникають серйозніші проблеми. Наприклад, коли підкрадаються старі сумніви. Або, буває, згадуєш у спілкуванні про своє протестантське минуле і бачиш, як в очах співрозмовника з’являється страх: це ж треба, як це ти примудрилася, в секту?.. А в мене і зараз язик не повертається назвати свою попередню громаду сектою. Адже це була моя перша сходинка до Церкви, витягни її — і вся драбина розпадеться... Стало у нагоді регулярне читання Біблії в минулому. Зараз, соромно зізнатися, далеко не так часто беру в руки Святе Письмо. Але знання біблійних історій допомагає розуміти службу. Крім того, допомагає звична настроєність, що в Церкві не можна бути просто «парафіянином». Нас так виховували в баптистській громаді, що всі ми несемо відповідальність за Церкву. Кожен має брати участь у міру сил і здібностей. Для кожного знайдеться своя справа в одній Спільній Справі.

От і все. Я хотіла розповісти про Зустріч. Розповісти саме «Отроку». В цій історії він відіграв свою роль. Що, якби його не занесло тоді якимось вітром у протестантський офіс? Що, якби він не потрапив мені в руки? А якби не виявився таким барвистим, і головне — живим та щирим? Не знаю. Може, я все одно колись прийшла б до Церкви. Але Бог влаштував так, що саме «Отрок» привітно зустрів мене на порозі та провів Додому. Спасибі.