Дорога – живопис – дорога

В епохи криз може зацікавити біографія, що починається, наприклад, так. Він був старшим сином багатого підприємця, власника заводу. Батьки в ньому бачили продовжувача бізнесу і балували його більше, ніж інших дев’ятьох його братів та сестер. Але ось батько розорився, коштів не стало...

Приблизно таким був у 1860-х роках життєвий старт харків’янина Петра Левченка. Петро дуже рано відчув міщанство, говорячи сучасною мовою, кітчевість смаків своїх батьків. Він із жахом пригадував псевдо-класичні колони, прироблені до дерев’яної батьківської дачі. Та й будь-яку дорогу чи масивну «красивість» він у подальшому терпіти не міг.

Протестував хлопчик і проти того, що батьки з погордою ставились до менш «матеріально щасливих» співгромадян — що, на жаль, часто властиве свіжорозбагатілим людям. Не в своїй тарілці почував себе серед ровесників із того ж кола багатих купецьких дітей, серед звичних для цього кола тем, підходів, прагнень. І вже до підліткового віку Левченко став відлюдним, вразливим і знервованим.

Одна радість: численні його сестри також не «обуржуазились», а виростали тонкими, чуйними, відповідальними людьми. Потім ця обставина частково рятувала Петра од відчаю, який довго й прицільно полював на його душу. Він явно відчував у житті тил, доброту й безвідмовність, молитовність сестер — а в критичні моменти життя звертався до них по допомогу.

Перше коло втечі

Юний Левченко зайнявся музикою і малюванням надстаранно: тільки музиці він присвячував по вісім годин на день, окрім навчання в гімназії. В обидва види мистецтва він просто тікав, завантажував себе ними до знемоги, не помічаючи нічого іншого.

Із двох видів мистецтва першість Петро спочатку віддавав музиці: мріяв про кар’єру виконавця, а то й композитора. Але чоловік мислить, а Бог рядить. Ще одне юнацьке хобі багатого хлопця — верхова їзда — одного разу призвело до важкого падіння з коня і серйозного, на все життя, пошкодження лівої руки. Ані скрипка, ні піаніно тепер Петрові не були підвладні.

Віднині всі дні він — цілком і повністю в живописі. Після гімназії вступив до Харківського училища живопису — звісно, викликавши невдоволення батьків — а потім і до Петербурзької Академії мистецтв. Удома — скандали, вмовляння, погрози. В цілому, звичайна історія в біографіях доброї половини живописців.

Конфлікт вирішився теж розповсюдженим способом: батько погодився фінансувати сина на дуже невелику суму — за мірками багачів. На жаль, економити Петро категорично не вмів. Грошей постійно не вистачало до кінця місяця. З хорошої пітерської квартири він перебрався в міські нетрі, страждаючи від цієї неочікуваної напасті, страждав він і від клімату міста на Неві, нудьгував, впадав у відчай...

Друге коло втечі

На щастя, в Академії на Васильєвському острові тоді була славна викладацька когорта. Петра Левченка вчили подвижник художньої педагогіки Петро Чистяков, один із перших передвижників Михайло Клодт, популярний «небесний світлописець» із України Володимир Орловський.

І учень був сприйнятливим. У майбутньому улюблений ефект живопису Левченка — розбурхане жовто-бірюзове і ніжно-зелене світіння залитих сонцем листя, трави, будівель — це, безсумнівно, «володимиро-орловський» вплив. А меланхолійна сіро-коричнева тональність, така властива Левченкові — поза сумнівом сходи клодтівської стилістики: сплески сум’яття душі, ураженої дисгармонією світу.

Але майстри майстрами, а без грошей і роботи в чужому місті не прожити. Довелося покинути Академію, поїхати додому, принизитися перед батьками, скандалити й просити грошей, а потім ще й не отримати того, що просив...

Тоді молодий Левченко влаштувався у Харкові на роботу — викладав живопис і малюнок. Досвід виявився не зовсім вдалим: Петро з його максималізмом і юнацькою роздратованістю не займався з не дуже здібними учнями, з відразою ставлячись до спроб малювати без відповідних даних. І хоча талановитіші учні були від викладача у захваті, роботу довелося полишити.

Він повернувся із заробленими грошима до Петербурга, в Академію, — але економити так і не навчився. Гроші знову зникли... знову поїздка додому... і так не один раз.

Врешті-решт, провчившись якось весь академічний курс, занепалий духом Левченко остаточно покинув Академію перед самою дипломною роботою — він так ніколи й не отримав формальної вищої освіти. Причина цього останнього кроку була серйозна: батько художника як власник фабрики не зробив висновків із винаходів, які швидко знищили потребу в його товарі (виробляв такелажні канати для вітрильного флоту) й почав зазнавати збитків. А біда одна не ходить: неочікувано збанкрутував банк, у якому розміщувалися всі рахунки фабрики та її власника. Від стресу з цього приводу батько Петра Левченка помер.

І відразу ж десятеро його юних дітей перемістилися з еліти харківського суспільства — у стан рядових бідних міщан.

А незадовго до цього краху Петро одружився з бідною покоївкою — здається, не стільки з любові, скільки з гуманних мотивів бунтівного багача: «облагодіяти когось». Але, ставши й сам бідняком, Петро дуже швидко помітив у дружини риси характеру, які вважав дисгармонійними — часом справедливо, а часом лише чоловік і був неправим у своїй непоступливості. Художник доходів у дім не приносив, та ще й не вважав це за потрібне. Більше того, в Петрі дружина не знайшла помічника, особливо коли народилася дочка — до батьківської самовіддачі юнак виявився не готовим, а коштів на прислугу не було.

Сім’я розпалася. А покинуту обома батьками дівчинку, на щастя, взяла й виховала одна із сестер Петра.

Треба сказати, жорстокі — катастрофічні — уроки молодості і їх болісне осмислення, сповнене самодокорів, пішли Левченкові на користь. Згодом, у тому числі в другому шлюбі, він відзначався стократ більшою відповідальністю, скромністю, врівноваженістю, — ніж у ці буремні молоді роки.

Третє коло втечі

За поневіряннями прийшла й утіха. Якийсь меценат забезпечив для Петра довгострокову поїздку до Франції та Італії — для завершення, як тоді було заведено, художньої освіти.

Ім’я мецената Левченко приховував, і ми не знаємо його досі. Щоправда, є така легендарна версія: сестри Петра написали слізного листа імператриці Марії Федорівні — і Петро отримав від неї допомогу, але з твердою вказівкою не інформувати про ім’я благодійниці. Підтверджень тому поки що немає.

А у Франції Петро зустрівся з мистецтвом щойно визнаних у ті роки імпресіоністів, потрапив під вплив їхніх пленерних практик і світлових ефектів. І ще один подарунок долі: Петро познайомився з художником-мініатюристом Іваном Похітоновим, який проживав у Парижі, — теж уродженцем степової України; останній підтримував усіх земляків. Саме Похітонов навчив Левченка стилістиці тонкого виплескування власних емоцій на пейзажне полотно — що б там не було сюжетом заплановано.

Після повернення з Європи тридцятирічний Левченко став — на найближчі двадцять років — постійним учасником виставок передвижників. Кажучи простими словами, зробив скромну «передвижницьку кар’єру»; потрапить його робота і в Третьяковську галерею. Попри це, полотна Левченка усе його життя купували порівняно мало. Як автор українських пейзажів і жанрових замальовок він весь час лишався у затінку земляка-харків’янина Васильківського і киянина Пимоненка.

Матеріальний стан другорозрядного художника, природно, був доволі нестійким. Утім, життя «середньої зажиточності» в такого художника могло б і налагодитись — якби не йшлося про гарячого і вразливого Левченка. Залишившись вільним — життєво і творчо — майстром, він починає їздити з дивною невтомністю. Знімає житло в різних містах, малює — але через кілька місяців, неочікувано для друзів, які вже там з’являлися, переїжджає в інше місце.

Так, Левченко в 1890-ті роки і перші роки ХХ століття живе в Харкові, Києві, Москві, знову в Харкові, в Одесі, знову в Києві, в живописному Путивлі (улюблене містечко багатьох художників того часу). Знову, по черзі, обидві українські столиці. І це ще не називаючи нескінченну кількість сіл навколо цих точок.

Хвилі туги, почуття «достоєвського хлопчика», який і з несправедливістю світу не мириться, і «проти Бога не бунтує» — він заповнює дорогою і малюванням, малюванням і дорогою. Дорога-живопис-дорога: рік за роком він не може вийти з цього кола, не може зупинитися.

Його живопис набуває двох основних напрямків. По-перше, роботи, сповнені густої теплої і світлої радісності, яку художник ніби навмисно виловлює з буденного пейзажу, ніби самому собі доводячи: привід для оптимізму є і в буднях.

А ще інші полотна — мінорні по духу. З проблисками того ж радісного світіння, але вже оповитого ноткою в’янення, непогоди, улюбленого ним влежаного снігу.

Та, що розімкнула коло

Лише через майже два десятиліття літній уже майстер отримав свій найкращий життєвий подарунок. Під час чергового проживання в Києві — а тут зазвичай Левченко жив і малював найчастіше після Харкова — він зустрів людину схожого світорозуміння.

Киянка Матильда Ситова була оперною і концертною співачкою із багатої та знатної польської сім’ї. В юності її видали заміж за багатого купця з дуже сумнівними моральними якостями: шлюб від початку йшов до розпаду, але зберігався багато років завдяки величезному її терпінню.

В її душі був точно такий самий загострений максималістський протест проти несправедливості, дисгармонії, що й у Петра. Але, на відміну від гарячого «степового» характеру Левченка, Матильда мала північну стриману натуру. Була вона й чудовою господинею, від чого категорично далеким був досі безпритульний харківський «козак».

Нічого й казати, що цей шлюб Левченка виявився чудовим, прямо скажемо, рідкісним за своєю ідилістичністю. Звісно, зовнішніх знегод і тоді вистачало. Наприклад, дружба художника й співачки в перші роки була затьмарена проблемами з розлученням Матильди — аж до серйозних переслідувань з боку її першого чоловіка. А коли ця проблема вирішилась і весілля відбулося, одразу ж дала про себе знати смертельна хвороба (рак) Петра Левченка, яка звела його в могилу через вісім років, але до цього відняла у подружжя море фізичних і душевних сил.

Однак саме ці вісім-десять останніх років життя художника він уперше не мучився від несправедливості зовнішніх обставин життя. Уже не тікав від них туди-сюди, не кидався по величезній країні. Очевидно, від його душі почало відступати зяяння порожнечі й богозалишеності, яке гнало його. Цікаво, що мемуаристи пишуть про особливе задоволення в ті роки бачити Петра й Матильду — таке відчуття миру можна було відчути у спілкуванні із ними.

Художник помер у січні 1917 року. Помер примиреним, заспокоєним, безсумнівно відчуваючи світ і Світодержателя справедливим. І тут знаменно, що він не прожив ані місяцем більше. Почалася революція, розпад укладу життя — і мир у його чутливій до тривог душі майже напевне б тоді не зберігся.

Революційна країна відкрила для себе живопис Петра Левченка вже без нього (першу персональну виставку, притому величезну — понад 700 робіт — організувала Матильда Левченко вже по смерті чоловіка). Втім, тодішнє нове мистецтво швидко витіснило «несучасного» й «несоціального» Левченка іще на півстоліття на узбіччя історії мистецтва. Лише відлига 1960-х остаточно відкрила світу значущість його полотен.

Що ж стосується психологічного, духовного осмислення живопису та особистості слобожанського пейзажиста — вони, за великим рахунком, залишаються невивченими й через майже століття після завершення його важкого життєвого шляху.

Опублiковано: № 4 (70) Дата публiкацiї на сайтi: 01 September 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: