Довга дорога до хепі-енду

Можливо, найкращий доказ існування раю — сподівання щастя, його очікування. Ця властивість людської душі закладена в нас Творцем. Але свідомість, позбавлена християнських заповідей, може спотворити й правильні почуття. Ми жадаємо щастя в земному, матеріальному його розумінні, не помічаючи підміни. Це підтверджують й образи наших улюблених літературних героїв.


Ієроним Босх. «Віз сіна». Центральна частина триптиху. 1500–1502 роки

У Селінджера в повісті «Над прірвою в житі» головний герой у Нью-Йорку нудьгує в очікуванні, коли його батьки з листа директора, а не від нього самого дізнаються про чергове виключення хлопця зі школи. І тим часом дивиться фільм. Зміст картини ми дізнаємося з переказу цього дуже щирого, з відразою до будь-якого фальшу юнака. Прочитаємо, як цей герой на ім’я Голден Колфілд переповідає кінець фільму.

«Я б вам розповів цю історію до кінця, та мене, чого доброго, ще занудить. Ні, я не боюся зіпсувати вам усе враження — там і псувати нема чого. Одне слово, наприкінці Алек одружується з тією простою дівчиною, її брат, що пив, виліковує свої нерви, робить операцію Алековій матері, та стає видющою, і колишній п’яниця й каналія Марсія закохуються одне в одного. Насамкінець усі там сидять за довжелезним столом, вечеряють і рвуть боки від сміху, бо отой здоровенний датський дог прибігає з виводком цуценят! Всі ж бо, видно, гадали, що він пес, а виявляється — сука. Так що одне я вам скажу: коли не хочете, щоб вас цілий тиждень після того нудило, не йдіть на цей фільм.

Але що мене вбило остаточно, то це одна дама, яка сиділа поруч: вона весь той каторжний фільм проплакала! І чим більше там було фальшу, тим гіркіше вона плакала. Збоку могло здатися, ніби вона ллє сльози через те, що збіса чуйна та добра. Але ж я сидів поруч і бачив, що вона зовсім не така. З нею був маленький хлопчик, він страшенно нудився, просивсь у туалет, але вона не вела його туди, і край. Всю дорогу йому товкмачила, щоб сидів нишком і гарно поводився. Одне слово, така добра, як вовчиця, хай їй чорт! Я вам кажу: дев’ятеро із десятьох тих, хто проливає сльози, бачачи в кіно отаку брехню й дурисвітство,- в душі сволота сволотою. Слово честі».

Важко не погодитися з героєм Селінджера, але не все так просто. Щасливий кінець — неодмінна умова казки, і якби це було не так, дитинство програмувало б моральних калік. Уявіть дитину, що виросла на казках про те, як вовк безкарно з’їв Червону Шапочку, поросята, всі до одного, збудували будиночки з соломи, а ріпка виявилася безнадійно врослою в землю. Так, власне, і переказаний фінал фільму навряд чи був би кращий, якби Алек потрапив під трамвай, матуся залишилася сліпою, а пес загриз би Марсію.

Людині, особливо на світанку її життя, перемога добра потрібна, як схід сонця, квіти, яблука й любов батьків. Бо як інакше довідалися б ми, що Господь милостивий? Це бажання хепі-енду закладене в нас разом із совістю, разом із моральним законом.

Те проникле нині в мистецтво бачення світу, яке називається «чорнуха», протиприродне для людини. Більше того, чорнушним поглядом на життя легко виправдати власні негідні вчинки, а віра в добро — скелет нашої моральності й стійкості, без якого людина розповзається.

Чудово про це в Толкієна: коли назгули летять на Гондор і близький до відчаю Фродо каже Семові: «На що ми опираємося, Семе?» — той відповідає: «На те, що у світі є добро і за нього варто боротися».

У Корнія Івановича Чуковського в книзі «Від двох до п’яти» є цікаві приклади того, як діти не приймають відсутності хепі-енду. Їм навіть вовка, котрий залишив примерзлий хвіст в ополонці, шкода: «Але ж хвіст потім виріс? Правда?»

Чуковський розповідає про свого п’ятирічного онука в дитячому театрі. Коли підступні лиходії обмовили благородного героя, він затулив оченята долонями: «Більше не буду дивитися. Ти скажеш, коли почнеться хороше». Я сама досі пам’ятаю, якими нестерпними були історія про сіренького козлика й «Казка про дурненьке мишеня».

Ми виросли б цинічними і злостивими, якби Попелюшка залишилася без принца. Але цій історії можна радіти по-різному: можна полегшено зітхнути про відновлення справедливості, можна порадіти щастю закоханих, а можна побачити головне в тому, як вона з кухні — та й у принцеси. Постає питання: а в чому, власне, полягає хепі-енд?

В американській літературі, мабуть, найзатятіші у прагненні хепі-енду, найцілеспрямованіші герої — Мартін Іден Джека Лондона та Скарлетт О’Хара Маргарет Мітчелл. Якщо герої, скажімо, Хемінгуея відповідають стійкістю й мужністю на життєві труднощі, котрі випали їм, то ці два персонажі виліплюють свій хепі-енд з дивовижною настирливістю. Тільки Мартін Іден створює себе для того життя, яке видається йому найкращим, Скарлетт ладна на все, аби для себе, собі увірвати бажане й жадане. У тяжкі дні війни вона каже: «Я пройду крізь усе, а коли це закінчиться, я ніколи більше не голодуватиму. Ні я, ні мої близькі. Бог мені свідок, я швидше вкраду або уб’ю, але не голодуватиму».

Якщо ви подумали, що рушійною силою Скарлетт є палка любов до близьких, то звернуся до ще однієї цитати. Скарлетт пропонує одруженій людині, яку вона любить: «Давайте втечемо, кинемо їх усіх! Втомилася я гнути спину на інших. Хто-небудь про них попіклується. Ех, Ешлі, давайте втечемо, втечемо удвох — ви і я».

Люди, яких вона готова кинути напризволяще: її маленький син, абсолютно байдужий їй; її батько, безпорадний, розум якого потьмарився після смерті дружини й ворожих безчинств; дружина Ешлі, вона ж зовиця Скарлетт, із новонародженим немовлям, і чотири негри, що проміняли свободу на вірність сім’ї О’Хара (дія роману відбувається на Півдні Америки під час і після війни Півночі та Півдня).

Чому я цитую цей подекуди позбавлений смаку «жіночий» роман? Я взялася його читати нещодавно, після того, як одинадцятикласниця сказала мені, що Скарлетт — взірець для наслідування. Та й літні люди, здавалося б, з набагато стійкішим моральним почуттям, теж співають їй дифірамби: «Вона така жива людина!» Чому?

Скарлетт чудово вміє «тримати удар». Вона не розкисає і підводиться. Вона, наскільки я розумію, захоплює своєю настирливістю і цілеспрямованістю, тим, що не визнає поразок. Вона такий же егоїстичний монстр, як Ема Боварі Флобера, але така щурячу отруту не вип’є — радше, підмішає її всякому, хто стане на її шляху.

Цікаво, що найближчий до неї герой у російській літературі — Павло Іванович Чичиков. Він теж уміє підводитися і не розкисати після поразок. Чому ж Скарлетт, на відміну від Чичикова, про якого Гоголь написав: «Пора припрягти негідника!» — викликає у багатьох такі теплі почуття? Адже Мітчелл своїми іменами називає і її егоїзм, і марнославство, і безпринципність. Гадаю, річ у тім, що вона близька авантюрним героям: на цих героїв наш моральний аналіз не поширюється, ми просто бажаємо їм удачі, співпереживаючи їхнім пригодам.

Мені доводилося читати дотепне зауваження: гортаючи «Трьох мушкетерів», ми не замислюємося, чи гоже допомагати королеві обманювати чоловіка й зраджувати батьківщину.

А ще незаслужену симпатію до Скарлетт породжує те, як побудований роман. Скарлетт — одноосібна головна героїня, а всі інші, у тому числі благородні герої, — лишень тло її життя. Тож її інтереси є найбільш умотивованими, зрозумілими й значущими для читача. Мітчелл — не Достоєвський, який міг подавати життєві позиції героїв роману так, щоб вони вступали в діалог, спонукаючи нас до напруженого вибору власної точки зору.

І тут Скарлетт схожа на Печоріна, що теж викликає незаслужене співчуття читачів, оскільки читач усе глибше в нього вдивляється, а потім і зовсім дивиться на нього крізь сторінки його щоденника. Читачі співчувають людині, яка стала причиною чотирьох смертей і сімом завдала важких душевних ран.

У чесної Мітчелл зі Скарлетт хепі-енд не вийшов. Можливо, він вийшов у Джека Лондона в незрівнянно досконалішому в літературному відношенні романі «Мартін Іден»?

Цей роман неодмінно потрібно читати в юності: заражатися непохитністю в переробленні себе. Мартін Іден — матрос, людина «з низів» — титанічними зусиллями зробився знаменитим письменником заради дівчини з буржуазної сім’ї, яка уявлялася йому прекрасним ангелом з прекрасного світу. Але коли він став ухожий у цей світ, коли цей світ став аплодувати йому і платити гроші, він відчув бездонне спустошення і розчарування. І наклав на себе руки.

Такій сильній людині було задушливо серед людей, які проганяли його, коли він був простолюдином, і лестили, коли він став визнаним і заможним. Це як зійти на неприступну скелю заради чарівного саду — і знайти там натомість порожній сарай. В особі Джека Лондона американська література стверджує абсолютну недостатність для людини втілення в життя того, що прийнято називати «американською мрією».

І не лише літературою, а й життям стверджує це Джек Лондон: його роман «Мартін Іден» — багато в чому автобіографічний. А незрозумілі обставини смерті письменника залишають можливість думати, що він описав власний внутрішній крах і власне майбутнє самогубство.

А чому інший — більш ніж успішний — американець, знаменитий Хемінгуей, закінчив психічним розладом і самогубством?

Тож у чому хепі-енд, якщо література й саме життя вже не дитячі, і річ уже не просто в тім, чи втече вчасно Маусі від Котаусі?

Дуже цікавими були для мене міркування Олександра Леонідовича Дворкіна про роман польського письменника Г. Сенкевича «Камо грядеши?». Він зауважив, що головні герої, котрі вціліли на арені Колізею і не загинули за Христа під час гонінь Нерона, не виграли, а програли. Точніше, Олександр Леонідович пише, що він порекомендує читати цей роман своїй дочці, коли їй виповниться років 12-13. «Гадаю, у цьому віці він буде для неї дуже натхненним і вона зможе почерпнути з нього багато хорошого й корисного. Уся гострота питання в іншому — а саме в тому, наскільки сентиментальна мелодрама про пригоди двох закоханих відповідає духу раннього християнства... Волаючим дисонансом у книзі звучить її кінцівка. Неодмінний для мильної опери хепі-енд, коли закохані возз’єднуються і живуть щасливо до кінця своїх днів, докорінно суперечить усьому пафосу раннього християнства, для якого був лише один хепі-енд — мученицька кончина. Сьогоднішній людині сприйняти це складно, але рання Церква жила одним поривом: бути свідком за Христа й не відступитися від Нього навіть перед загрозою мук і смерті. Християни понад усе прагнули бути зі Христом і перейти від життя тимчасового до життя вічного».

Нам незрівнянно далеко до апостола Павла, який писав: Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання (Флп. 1, 21). Але, виявляється, усі інші надбання — пусте, якщо не ведуть шляхом, вказаним апостолом Павлом.

З усіх картин Босха мене найбільше лякають не ті, на яких снують чудовиська, а «Віз сіна» і «Корабель дурнів». Певно, тому, що саме їх я приміряю на себе. Їде віз сіна, що символізує життєве благополуччя, і кожен намагається висмикнути собі жмут побільше. А вгорі щасливці, які, мабуть, вважають увесь віз своїм. Вони не лютують, не об’їдаються, не охоплені жадобою — вони співають під звуки лютні в оточенні приємному й милому, але поруч сидить біс. І ніхто, зовсім ніхто не зводить погляд до Господа, Котрий лагідно дивиться із хмар.

Подібна до неї й інша картина — «Корабель дурнів». Життєвим морем пливуть люди, співають, їдять вишні, знову ж таки забуваючи про Бога, забуваючи зовсім не тому, що не відають про Нього.

І от ми у своїй немочі виявляємося між небезпекою загрузнути в надмірному розчуленні від життєвих ідилій та небезпекою запишатися, що ми переросли життєві ідилії, і, замість душевного тепла, сіяти навколо себе суворий холод. Придумавши, що це і є життя духу. Непроста це річ — життєві радощі, як непросто все в нашому дивовижному і трагічному світі.

Прихід весни й поява метелика вчать нас воскресінню; краса світу — вірі у Творця; те, що нас колись, зі збитим колінцем або чимось переляканих, брали на руки і пригортали до себе так, як ми тепер пригортаємо своїх дітей, вчить нас сподіванню на нічим не заслужену Божу любов. І на найголовніший хепі-енд нашого життя.

Опублiковано: № 4 (46) Дата публiкацiї на сайтi: 21 October 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 10 з 10
12:23 25.10.2010 | Елена
Большое спасибо!
11:51 23.10.2010 | OLKI
И все-таки, рискуя показаться назойливым, "слезная" просьба : если кто не читал-найдите рассказ Г.Уэллса "Дверь в стене" Вещь потрясная!! Тема созвучна роману"М.Иден" . В моей далекой юности рассказ был для меня молнией в ночном темном небе )))И прозвчала в унисон моим юношеским исканиям Может потому, что это былм времена "первичности материи" . НО мне кажется, что в наши дни рассказ актуален еще более.
Ну и за одно "прихватите "В стране слепых" того же автора.)))
22:50 22.10.2010 | Дмитрий
Главное - во время "долгой дороги" не отчаяться и не роптать, зная христианские заповеди! Видя вокруг аналоги картин Босха, возможно следует создавать любовь к каждому, у себя самого, смотря на самоотверженность ранних христиан "идти на смерть ради Христа", как описывает Г.Сенкевич в своем романе "Куда идешь?"
А статья неплохая, благодарю!
20:30 22.10.2010 | Коля Б
Вопрос поставлен, а ответ на него не был дан. Выражаясь по литературному, тема раскрыта не полностью.
И это видно в последнем противоречии об опасностях... А ведь ответ дан, скажем, The Beatles в их знаменитой песне All you need is Love. Больше времени любви уделяйте, товарищи, в своих статьях. А то мне, желторотому, придётся за перо браться.
P. S. Цитата из Толкина понравилась.
18:32 22.10.2010 | Никита
Картина красивая. Босх крутой мужик был.
17:14 22.10.2010 | Рустам
Написано по-женски, местами наивно, но тем не менее здорово! Тепло, искренне, с любовью. Рад был вновь окунуться в мир героев книг, прочитанных в юности.
Ирина, спасибо Вам!
16:02 22.10.2010 | OLKI
А еще,на мой взгляд, в одном ряду можно поставить рассказ Г.Уэллса "Дверь в стене"
10:58 22.10.2010 | svetlana
Спасибо! как всё вовремя сказано.
22:35 21.10.2010 | Галина
Очень рада,что такой замечательный и талантливый педагог у моей дочери.
Спасибо Вам большое.
22:31 21.10.2010 | Аня Семёнова
Ирина Александровна,очень интерестная статья!Прочитала вместе с мамой.
Скарлет была молодой,ей хотелось жить...может это была минута отчаяния,которую она преодолела...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: