Різдво зриває пелену буденності з життя, піднімає завісу над його заповітною сутністю. Святки дарують нам забуте відчуття того, що світ насправді таємничий і чудесний — і не лише в ті зимові дні, коли вся земля оповита святковими гірляндами.
Колись у часи своїх перших кроків у Церкві я прийшла на ранню літургію до Лаври. У Хрестовоздвиженському храмі стояли ялинки, зима царювала надворі, а в печерах я побачила сивого ченця, який молився навколішки, поставивши свічку на підлогу у невеличкому просторі між стіною і ракою з мощами. І раптом якось пронизливо й сильно я відчула, що це затишне світло в закутку, запалене задля молитви, являє собою квінтесенцію, густий-прегустий концентрат того, що ми шукаємо в прикрашених ялинках, особливій передсвяткові чистоті, листівках, різдвяних ідиліях у дусі Діккенса, феєрверках, домашніх виставах і решті святкових дійств.
Інакше кажучи, це був момент, коли стало очевидним те, що головне в святі Різдва саме Різдво, народження Господа. Я відчула те, про що так точно написав у «Різдвяній зірці» Пастернак. Волхви йдуть поклонитися Немовляті —
И странным виденьем грядущей поры
Вставало вдали всё пришедшее после.
Все мысли веков, все мечты, все миры,
Всё будущее галерей и музеев,
Все шалости фей, все дела чародеев,
Все ёлки на свете, все сны детворы.
І ще раз, може, з меншою силою, я відчула зв’язок найглибшого і, здавалося б, поверхового, коли була на похороні тихої, світлої бабусі за три дні до Нового року. Того грудня рясно падав сніг, і в ранніх вечірніх сутінках мене вразило, як невідрізнювано схожа запалена на могилі в ялинковому гіллі, квітах і снігу свічка на ті старанно виготовлені композиції, що ними прикрашають новорічні столи.
Тож про особливу різдвяну святковість, вже не богослужбову, а домашню, хочеться поговорити в ці дні. По-перше, радість ця найчарівніша з усіх святкових радостей. Можна ще раз подивуватися точності пастернаківських рядків, у яких за абсолютно християнського змісту раптом згадуються поряд зі снами дітлахів — пустощі феї та витівки мага. Дитячий погляд на світ прикметно чудовий тим, що діти бачать його як диво і таємницю. Цікаво і трошки страшно, і хочеться, щоб було саме так: таємниче і страшнувато. Цю властивість дитячого сприйняття чудово передала Ахматова у вірші, де вона описує садибу і ставок у ній:
А мальчик мне сказал, боясь,
Совсем взволнованно и тихо,
Что там живёт большой карась,
А с ним большая карасиха.
Майстри створювати на сторінках цю таємничість — у російській літературі Погорєльський і Олексій Толстой. Неможливо не любити «Чорну курку» Погорєльського. Неможливо не завмирати від того, що у казці Толстого серед іграшок, які ожили, ховається під комодом намальована «Страшна пика», а під кінець її з’їв няньчин черевик, що просив каші, чи від того, як у його ж «Дитинстві Микити» у залитій місячним сяйвом вітальні оживають портрети.
Андерсен чудово роздвоює дійсність на видиму всім буденність і чарівну таємницю у «Квітах маленької Іди». У німецькій літературі великий майстер такого роздвоєння дійсності — Гофман. Зв’язка корон мишачого короля лише для Марі — трофей звитяжного Лускунчика; для дорослих це брелок, подарований колись хрещеним Дроссельмеєром.
А в «Золотому горщику» Гофмана, так само, як і в «Крихітці Цахесі», глухота до таємничої глибини життя зображується сатирично. Ось, наприклад, весільним подарунком від феї для дівчини, котра видається коханому втіленням усього неземного й романтичного, виявилося «сяюче намисто, магічна дія котрого виявлялася в тому, що, надягнувши його, дівчина вже не могла бути роздратована погано зав’язаним бантом, невдалою зачіскою, плямою на одязі чи чимось подібним».
Традиційна вірність театрів балетові «Лускунчик» у новорічні дні — теж доказ глибокої відповідності духу Гофмана духові таємничої зимової святковості*.
* Оскільки все найкраще, що є у святкуванні Нового року, поцуплене в Різдва і принесене до шкіл і дитячих садочків, оскільки крізь Новий рік світить і дихає близьке вже Різдво, видається, що в руслі цієї розмови можна не зупинятися на «неправославності» цього свята.
Дух казки такий доречний у Різдвяні дні, адже казка руйнує брехню про те, нібито в нашому світі існує буденність. Бо й насправді все чудесне, а не лише в «Сніговій королеві» чи «Звичайному чуді». Про цю властивість казок як завжди дивовижно писав Честертон в есе «Драконова бабуся».
«У казках душа здорова, світ — сповнений чудес. У реалістичному романі світ похмурий і звичний, а душа корчиться від болю. Казка каже про те, що робить здорова людина у краю чудес; сучасний роман — про те, що робить божевільний у світі нудьги. У казках світ вивихнутий, але герой зберіг здоровий глузд. Герой сучасного роману звихнувся ще до першого рядка і страждає від жорстокої буденності та злої розумності світу».
До цієї цитати хочеться додати ще один афоризм Честертона з іншого його есе: «З того, що у чудовиськ дві голови, не випливає, що я мушу втрачати єдину».
Казковості Різдва відповідають далеко не всі казки, а лише ті, що створені християнською культурою, в традиціях християнської культури, або ті, що їх ця культура в себе прийняла. У світі сучасних книжок, кіношних та мультфільмівських фентезі є такі, що від подібних казок стоять далі, ніж найкисліший і найзарозуміліший роман.
Тож святкування Різдва сповнене духом доброї справжньої казки, а ще воно єднає родину: дітей, дорослих, тих бабусь, дідусів, тітоньок, що приїхали чи прийшли і котрі читали колись казки батькам нинішніх дітей.
А тепер поговоримо про багаторазово висміяні сучасним скептичним світом і завжди бажані чудеса святочного оповідання. Жанр святочного оповідання не передбачає чудовиськ, драконів і фей — він передбачає інші чудеса: голодного нагодували, безпритульного обігріли, розлучені з’єдналися, поганий став хорошим. До цього жанру іронічно ставляться, либонь, ще й тому, що він неодноразово втілювався солодкувато й бездарно, так само, як солоденько й бездарно було написано чимало повчальних оповідань, висміяних свого часу Марком Твеном. Твен написав «Оповідання про поганого хлопчака», і в оповіданні цьому, на відміну від накатаної схеми книжок для недільних шкіл, що існували в сучасній йому Америці, пише, що хлопчик потай з’їв варення, і «ніякий внутрішній голос не шепотів йому: «Хіба можна не слухатися батьків? Це ж гріх!» І він не впав на коліна, і не дав обітницю виправитися, і не пішов згодом до матері з легким серцем, щоб покаятися їй у всьому й перепросити, а, навпаки, проголосив: «Їдло — перший сорт. Стара осатаніє і заголосить». Та чи винен, скажімо, пісенний жанр у тих численних неподобствах, що їх чомусь називають піснею? Прекрасні різдвяні повісті Діккенса і найвідоміша з них «Різдвяна пісня в прозі» — теж поєднання казки та класичного святочного оповідання. До святочного жанру можна віднести і милий фільм «Приходь на мене подивитися», і вічно милий «З легкою парою!».
У літературі після Діккенса найбільш святочний автор — О’Генрі. Він такий, навіть коли на створених ним сторінках спекотне літо. Та є серед його оповідань і за антуражем святочні. Це дуже відомі «Дари волхвів» і «Ялинка з сюрпризом», котра абсолютно незаслужено відома менше.
Дія відбувається в Америці за часів золотої лихоманки. Старатель на прізвисько Черокі від широти душевної скликав друзів і знайомих на відкрите ним родовище. Утворилося селище під назвою Жовта кирка. Та самому Черокі, на відміну від запрошених, не пощастило: він застовпив не жилу, а кишеню. І ось він облишає селище, а за деякий час один із його мешканців приносить звістку, що Черокі розбагатів і збирається навідати Жовту кирку, переодягнувшись Дідом Морозом, і вже накупив для цього повні санчата іграшок.
Приятелі Черокі збентежені, бо ж той забув, що в селищі немає дітей. І ось вони вирішують податися в сусідні краї і, як каже ініціатор цього проекту, «привезти цілий табун дітлашні, хоч би довелося здійснити наліт на сирітський притулок». А що було далі — оповідати так само безсовісно, як написати на афіші детективного фільму коло входу до кінотеатру, хто вбивця, бо святочне оповідання передбачає несподіваність, а О’Генрі — майстер несподіваного фіналу.
Отож, дух святок — це дух любові, здійснюваних сподівань, затишку, сердечного тепла. Нехай те, що живе в хороших книгах, живе в наших святкових застіллях з друзями та ріднею, поранні з дітьми, подарунках, святкових витівках. І нехай ми не забудемо, що це лише обрамлення свята, котре свідчить про неосяжно велике милосердя до нас Господа.
В статті використано ілюстрації Дениса Гордєєва до казки «Лускунчик і мишачий король».
