Дракони Сходу і Заходу

Кожен лицар бажає знати, де сидять дракони

Дракон давно вже перебрався в дитячу літературу і фантастику, ставши в наш час маленьким і нестрашним. Насправді образ «крилатого змія» в історія надзвичайно складний — тут метафори перемішуються з реальними спостереженнями, значуще обертається на смішне, а маленька іскра полум’я казкового дракона раптом сягає самих небес... Отже, до вашої уваги короткий нарис «драконознавства», що оповідає про два основні типи цих істот — східний і західний, а також про основні місця їхнього проживання.

Час перетворень

На Сході (особливо в Китаї, Кореї та Японії) здавна було розвинене вшановування драконів. До них ставилися з обережністю та повагою, як до могутніх істот, котрі виконують важливу роль у підтриманні світового ладу. Словник Шоу Вена (складений у 200-му році нашої ери) стверджує, що поміж 369 видами лускокрилих рептилій, таких як риби, змії та ящірки, дракон посідає перше місце; він має здатність залежно від свого бажання ставати видимим або невидимим, а також здатен перетворюватися на людей, інших тварин, може перекидатися на неживі предмети. Вигляд східного дракона дуже своєрідний — він увесь мовби витягнутий по горизонталі й нагадує змію. У нього короткі лапи (зазвичай їх чотири), довга шия, часто прикрашена гривою, і хвіст. А от крила були в небагатьох драконів, і то, вочевидь, з естетичною метою: навіть безкрилі особи легко пересувалися у повітрі, літаючи «просто так». Ще одна характерна особливість — роги (ними дракони могли слухати) і вуса, довгі, як у сома. Згідно з відомостями Шоу Вена, якогось постійного лігва у дракона не існує — навесні він здіймається в небо і живе посеред хмар (в обрисах яких китайці бачили вигнуті, вигадливо мінливі за формою тіла «зміїв»), а наприкінці літа занурюється у воду, пережидаючи зиму на глибині. У цій «сезонності» дракона можна побачити аналогії з давньогрецьким міфом про Персефону, яка щозими йде до підземного царства, — і на землі настає холод. Дракону відводилася схожа роль. Його вважали символом або навіть «причиною» зміни пір року, його рухи, немов годинникова пружина, задавали ритм природних циклів.

Налічувалася величезна кількість видів драконів, і їхні функції були надзвичайно різноманітні (в різні історичні епохи їх уявляли по-різному). Так, згідно з найвідомішою китайською класифікацією, небесні дракони захищали богів та імператорів (останні, до речі, уважали дракона своїм родоначальником). Дракони підземного світу збирали й охороняли цінні копалини (що споріднює їх із європейськими братами). Блакитні божественні дракони, подібно до хмарин, ширяли в небі й керували вітром, хмарами й дощем. Земні дракони були володарями річок та джерел. Окрім вищезгаданих драконів, що займаються підтриманням світового ладу, були й інші. Борхес у книзі «Історія вигаданих істот» пише: «Буддисти стверджують, що в їхніх численних концентричних морях драконів не менше, аніж риб; десь у всесвіті є священне число, що точно визначає їхню кількість».

Лун-Ван і залізні дороги

У найбільшій пошані у Китаї був Цар драконів (Лун Ван), що мешкав у палаці на дні Східного моря. Палац його змальовувався детально і являв собою вельми цікаве видовище: «Це величезна будівля з довгими аркадами, загнутим на кутках дахом, химерно критими переходами та круглими вікнами й дверима. Усі його зали наповнені такими скарбами, про які на землі й гадки не мають: золоті різьблені двері художньої роботи, прикрашені коштовним камінням, коралові ґратки, мозаїчні картини з рідкісного каменю; стіни, змережані перлами та бірюзою; яшмові підлоги, — скрізь поєднання блиску, краси й достатку. У задніх кімнатах лежали купи коштовностей, зсипані просто на підлогу в комірчинах — невичерпні запаси надзвичайно смачних наїдків та прекрасних вин». Сам Лун-Ван міг перетворюватися на різних істот. Китайські художники часто зображали його старцем із посохом, набалдашник якого вироблено у вигляді голови дракона. Культ Лун-Вана, котрий розпоряджався усіма морями, річками та джерелами, був надзвичайно поширений — його храми височіли практично в кожному місті та селищі Китаю. При цьому люди ставилися до свого божества досить суворо. Якщо прохання не допомагали, його сварили, могли символічно «відправити в заслання» (саме так учинив із Лун-Ваном імператор Цзя-Цін) і навіть «пригрозити смертю». Наприклад, під час повені в Харбіні в 1931 році містяни витягли статуї Лун-Вана з храму і закопали на напівзатопленому острівці так, що голова ледь здіймалася над поверхнею води. Варто було рівню води трохи підвищитися — і дракон би неминуче «потонув». За словами очевидців, погроза мала свій вплив — повінь припиналася...

Звісно, на Сході водилися й дуже неприємні, і навіть відверто злі дракони. Проте переважно дракон сприймався як символ доброти і сили. Японський письменник Какудза Окакура так поетично змальовував його: «Дракон — це дух зміни, а тому — дух самого життя... Він розкривається у грозових хмарах, він умивається своєю гривою у темряві вируючих нуртів. Його кігті — у вигинах блискавок; його луска починає іскритись у корі соснових дерев. Його голос вчувається в урагані, який котиться ослаблим лісом, пробуджуючи його до нової весни». Дракон був найважливішою частиною традиційного східного уявлення про світ. І зовсім не даремно у 1900 році члени китайського товариства «Кулак в ім’я справедливості та злагоди» писали в антиколоніальній листівці, що «залізні дороги та вогняні вози непокоять Дракона Землі та зводять нанівець його добрий вплив на ґрунт...».

Принцип «географічної широти»

При порівнянні східних та західних драконів впадає в око їхня основна відмінність: якщо перші є «рушіями світу» і сприяють його динамічному розвитку, то другі — по суті ворожі йому демонічні сили. На відміну від відомого висловлювання Паскаля, що Добро і Зло — питання географічної широти (у тому смислі, що один і той самий учинок в одному місці земної кулі вважається злочинним, а в іншому — буденним і навіть схвальним), тут «географічна широта» позначилася на створенні абсолютно різних «міфологій» дракона. Попри зовнішню схожість самих істот, вони є за своєю сутністю полярними, свого роду віддзеркаленням один одного в кривому люстрі з казки Андерсена. Тому розділ, присвячений європейським драконам, найдоцільніше попередити цитатою з твору Дж. Р. Р. Толкіна: «Усе йшло чудово, доки не з’явився дракон...».

Історія європейських драконів та близьких до них рептилій Ближнього Сходу здавна забарвлена похмурими тонами. Так, у давньовавилонській міфології сили Хаосу (що складаються переважно з драконів) на чолі з богинею Тіамат «штурмують небеса» і виявляються розгромленими Мардуком та іншими «молодими богами», котрі представляють сили Порядку. У давньогрецьких міфах Геракл розправляється з Лернейською гідрою, яка дуже нагадує дракона. Давні скандинави помістили дракона Нідхьогга під корінь прекрасного Світового дерева — ясеня Іґґдрасиль, який він відчайдушно намагається перегризти. Попри неоднозначно негативне змалювання, подробиці драконячого побуту в «Молодшій Едді» не позбавлені певної іронії: «У гіллі ясеня мешкає орел, що має велику мудрість. А між очей у нього сидить яструб Ведрфьольнір. Білка на ім’я Гризозуб сновигає вгору і вниз ясенем і переносить лайливі слова, що ними осипають один одного орел і дракон Нідхьогг».

Найнегативніше тлумачення дракона міститься в Біблії, де він постає як метафора ворога Бога. Згідно з Біблійною енциклопедією, в Апокаліпсисі під словом «великий дракон», зображуваний червоним, із сімома головами та десятьма рогами, з надзвичайно великим хвостом, мається на увазі сатана, змій давній, диявол.

Саме в дусі перемоги над «давнім змієм» вирішено численні фрески у візантійських храмах, де зображення драконів завжди зневажені лампадою, свічкою чи хрестом як символами Христа. Важливе зауваження при описі старовинних афонських напрестольних хрестів робить відомий археолог та історик мистецтв Г. Д. Філімонов: «Символ дракона під хрестом, як побачимо одразу ж, заслуговує на особливу увагу. <...> Вигинаючись змією, вони [дракони] вкриті лускою і забезпечені, з одного боку, двома невеликими ніжками, з іншого — крилами; на їхній шиї, повернутій від хреста, розміщено по одному терему, між ними перед розп’яттям стоять різьблені по дереву з одного боку, Богоматір, з іншого — Іоанн Богослов. Давньохристиянська символіка досить проста для того, щоб зрозуміти, що під виглядом дракона представлений тут змій Старого Завіту, диявол Нового Завіту, переможений хрестом. Зображення хреста як символу спасіння та перемоги, зі змієм унизу, вельми природно складало одну з перших задач християнського мистецтва. Пригадаймо для прикладу невеликий різьблений камінь перших століть християнства, в якому нижній кінець монограмного хреста обвитий змієм, оберненим, з одного боку, головою, з іншого — хвостом до двох розташованих по обидва боки хреста голубів, котрі, без сумніву, уособлюють праотців, спокушуваних сатаною та рятованих хрестом, що пояснює римський напис унизу хреста, під рискою — salvus — порятунок. Не забудемо, нарешті, і змія, що попраний хоругвою Костянтина Великого. Це перший, справжній зразок торжества хреста над дияволом і християнства над язичництвом».

При цьому християнські письменники аж ніяк не заперечували й більш «земне» втілення дракона як реальної істоти, яка, проте, початково перебуває «на темній стороні» віроломного, жадібного звіра, що має розум, спрямований виключно на злі справи.

Мешканці Вавилонської вежі

Зовні європейський дракон відрізняється від східного, але так само, як останній, має численне розмаїття облич. У західних джерелах переважно фігурує одноголовий дракон (тоді як у руських билинах і казках вони часто мають три й більше голів). Він має велике й могутнє тіло, хвіст, удар якого цілком може вбити людину, часто (але не конче) крила — на відміну від Сходу, літати вміють лише крилаті дракони. Кількість лап варіюється: від чотирьох і двох до повної відсутності. Переважна більшість вміє вивергати полум’я, часом — дим і отруту. Давні автори відзначають такі його риси: «Дракон — найбільший з усіх зміїв і всіх земних тварин. Вийшовши з печер, він часто літає в повітрі, і здригається через нього повітря. Має гребінь, пащу невелику і вузьке горло, яким дихає і з якого висувається язик. Силу ж має не в зубах, але у хвості, і завдає шкоди радше ударами хвоста, аніж пащею. І слон має його остерігатися через величезну довжину драконячого тіла. Бо зі сховку коло стежок, якими звичайно ходять слони, заплітається вузлами довкола їхніх гомілок і так їх, стиснутих, умертвлює» (Храбан Мавр). Інший середньовічний автор, проводячи порівняння між левом і драконом, напирає на його отруйність: «Якщо лев нападає на нас у відкритому бою, щоб розірвати, то дракон чатує в засідці, зводячи своїм отруйним диханням». Виводилися дракони в основному з яєць (іноді впродовж тривалого часу — до тисячі років). А в східнослов’янських народних переказах існувала версія, що «змієм» стає змія, що сім років не чула людського голосу, або риба, коли їй виповниться сорок років.

Основні місця мешкання драконів — печери в горах. Туди вони складають награбоване ними золото та коштовності, до яких дракони дуже ласі (причому для них важливим є саме володіння, нічого іншого з цінностями вони робити не можуть). Печер дракони не риють — знаходять підхожі за розміром. Окрім того, дракони можуть оселитися у зруйнованих містах, замках або в пустелі, часом мешкають у водоймах. За Плінієм, «дракони мешкають у печерах поміж скель. Найчастіше їх можна зустріти у найспекотніших місцевостях (дракон — істота з холодною кров’ю, і жар необхідний йому, щоб підтримувати температуру тіла). Кажуть, що навколо Вавилонської вежі, у самій Вавилонській вежі, у Вавилонській пустелі та на руїнах міста мешкають величезні дракони, чий погляд наводить на людей жах. Погляд дракона нестерпний для людей, тому дехто помирає, зустрівшись із ним очима». У слов’янській міфології «Чудо-Юдо, триголовий змій» цілком може мати розкішний палац, слуг та різноманітні багатства, які руйнуються або розчакловуються по його смерті.

У принципі, усі дракони не цуралися чаклунства і в цьому смислі напряму долучаються до інших демонічних сил. У першу чергу, це мистецтво перевтілення. Наприклад, ним цілком володіли річкові дракони, про яких розповідає Толкін. У наведеній ним легенді повідомляється, що вони, набувши людської подоби, походжали базарами невпізнавані. Ці дракони мешкали у підводних печерах, розташованих на річках, і в образі золотого персня або золотої чаші, що пливла по воді, принаджували жінок або дітей, які купалися і, бажаючи схопити предмет, прямували за ним. Дракони зненацька накидалися на них і тягли під воду... На Русі у перевтіленнях підозрювали Вогняних зміїв, які спокушували й занапащували жінок: «Кожен бачить, як змій літає у повітрі й горить вогнем незгасимим, а не кожен знає, що він, як спуститься в комин, то опиниться в хаті парубком невимовної краси». Перевтілення «змія» є і в «Повісті про Петра і Февронію Муромських».

«Дерзай, Георгію!»

Часом дракон оселявся безпосередньо поблизу людей, влаштовуючи планомірне розорення міст і селищ (іноді це відбувалося через украй огидну поведінку населення даної місцевості й сприймалося як кара з небес). Від халепи мешканців рятували драконоборці — святі та воїни, котрі вбивають дракона чи випроваджують його геть із цієї місцини. Наприклад, наведемо опис діянь святої Марфи, що наводиться у «Золотій легенді» Якова Ворагінського: «На річці Рона, у лісовій гущавині, мешкав один дракон. Він переховувався в річці й убивав усіх, хто проходив поряд, а кораблі топив. Марфа на прохання людей вирушила до нього і знайшла дракона в лісовій гущавині. Вона окропила його святою водою, осінила хресним знаменням і показала йому розп’яття. Переможений, він став сумирним, як вівця, а свята Марфа зв’язала його своїм паском, після чого люди забили його списами та камінням. Мешканці називали дракона Тараскон, звідси й це місце стало прозиватися Тараскона, а раніше воно називалося Нерлук, тобто Чорне Озера, тому що гущавина там була темна й тіниста». І, звісно, найважливішою «оповіддю про дракона» (або, як називався цей сюжет у руському іконописі, «Чудо Георгія про Змія»), що надихав лицарів та витязів на подвиги, було житіє святого Георгія Побідоносця: «Дізнавшись про те, що царівну збираються віддати в жертву дракону, Георгій запитав, якому богу поклоняються мешканці міста, і з’ясував, що служать вони язичницьким богам, а цар переслідує християн. Сама ж царівна вірує в Христа. Тоді Георгій здійняв руки до неба й підніс молитву Триєдиному Богу з проханням показати свою милість і упокорити лютого звіра. І почув він голос із неба: „Дерзай, Георгію“. Воїн скочив на коня, осінив себе хресним знаменням, сміливо кинувся назустріч дракону, змахнув із силою своїм списом і, присвятивши себе Господеві, проштрикнув дракона і повалив його на землю».

Двобій з драконом сприймався як найбільший подвиг, можливо, найгероїчніше діяння, яке могло бути вчинене лицарем. При цьому битва велася не на життя, а на смерть, і воїн перемагав чудовисько «з останніх сил», тож сам ледве живий полишав поле бою. Так, в оповіданні Райнера Марії Рільке «Переможець дракона» лицар-переможець проїжджає повз принцесу: «Вершник повільно проїхав повз неї; кінь його був чорний від поту і тремтів. І він сам немов тремтів: усі кільця на лусці його залізного панцира тихо побрязкували. На голові в нього не було шолому, не було рукавиць на руках, і меч звисав важко і втомлено. Вона розгледіла його обличчя в профіль; воно все палало, і волосся розвівалося на вітрі». У англійській легенді про драконоборця, яку наводить К. Бріггс, лицар гине: «У Гемпширі оповідають історію про дракона. Цей дракон, що був вкритий лускою і вивергав вогонь, завдавав страху селищу Бістерн. Щодня чудовисько вибиралося зі свого лігва та вимагало діжку молока собі на харч. Але, на страх усієї околиці, дракон харчувався не самим молоком — він потребував плоті: що скотини, що людини. На щастя, селяни найняли славетного лицаря, сера Моріса Берклі, щоб позбутися дракона. Щоб захистити себе від отруйного подиху, сміливець укрив своє тіло пташиним клеєм, змішаним із товченим склом. Тоді сер Моріс узяв своїх собак і вирушив битися з жахливою тварюкою на Драконяче поле. У суворому бою собаки загинули, а лицар, хоча й зміг здолати дракона, та повернувся після двобою геть розбитим і скоро помер, ані слова про це не мовивши».

Однак, окрім лицарських переказів, у англійському фольклорі про драконів є сюжети, ближчі до крутійського роману: «У Лландейло Грабан дракон оселився на дзвіниці, де спав ночами. Нарешті один сільський парубок придумав, як з ним розправитися. З великого дубового поліна він виготовив опудало людини і з допомогою місцевого коваля опорядив його численними гострими залізними гачками із зазублинами. Потім він убрав опудало в червоний одяг і прикріпив прямо на дзвіниці. Настав вечір, дракон побачив, що його ліжко зайняте, і вдарив хвостом опудало з усього розмаху. Гачки так і впилися в плоть дракона. Дракон розлютувався від болю і взявся дряпати опудало, бити по ньому крильми, кусати зубами і нарешті звився кільцями довкола свого дерев’яного супротивника й стік кров’ю».

...Важливо зазначити, що існувало повір’я, згідно з яким будь-яка людина через негативні риси характеру та огидні вчинки сама могла стати драконом і творити драконячі справи. Міць злого дракона (нехай і в метафоричному смислі) була привабливою, тому на деяких європейських прапорах і гербах, на обладунку воїнів (і набагато пізніше — наприклад, на фюзеляжах військових літаків) з’являються довгі тіла крилатих зміїв, що несуть ворогові розорення й смерть. Але кінець дракона завжди приблизно однаковий: «Відрубав Іван Бикович Чуду-Юду останні голови, узяв тулуб, порубав на дрібні шматки і покидав у ріку Смородину, а шість голів під Калинів міст склав...»

На закінчення цієї статті (що в ній надзвичайно конспективно викладено «драконячу тему») хочеться навести дві цитати про людей і драконів. Перша належить перу Ямамото Цунетомо, авторові славетної «Книги самурая»: «У Китаї жила людина, що любила драконів і тому прикрасила свій одяг та меблі зображеннями цих істот. Це привернуло увагу драконячого бога, і одного разу перед вікном цієї людини з’явився справжні дракон. Кажуть, людина тут-таки померла від страху. Вона була з тих, хто сміливий не на ділі, а на словах». Інша належить письменнику Кену Кізі, котрий поставив цю посвяту на чолі своє книги «Політ над гніздом зозулі»: «Віку Ловеллу, котрий сказав мені, що драконів не буває, а потім привів до них у лігво».

То існують дракони, чи ні? Відповідь на це питання кожен відшукує сам.

Опублiковано: № 4 (76) Дата публiкацiї на сайтi: 16 November 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
13:52 19.11.2015 | Анастасия
Было интересно читать статью, так как по слогу автора сразу было видно, что смысл будет. И ожидания оправдались! :) Спасибо! Подвели нас к тому, что драконы действительно существуют, в наших страстях.
08:54 17.11.2015 | Лена
Что за бред?к чему лишний раз поднимать языческие темы еще и в этом журнале?? двигаем окно Овертона,не иначе..

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: