Коли ми читаємо тексти, що дійшли до нас зі стародавнього світу (наприклад, Біблію), ми, звісно, розуміємо, що життя в ті часи було не зовсім таким, як сьогодні. У людей тоді не було електрики, автомобілів, сучасної медицини. У житті було значно менше комфорту і більше небезпек. Але в цілому вони жили так само, як і ми — любили й ненавиділи, народжували й виховували дітей, захищалися від ворогів, працювали заради благополучного життя, іноді хворіли і, зрештою, вмирали. Відрізнялися лише зовнішні деталі... чи не тільки вони?
Звичайно, багато в чому відрізнялося від нашого їхнє уявлення про світ. І тут навіть не потрібно згадувати про кулеподібну землю й таке інше, адже в нашому повсякденному житті практично нічого не змінюється від того факту, що планета кулеподібна. Але в давні часи у людей були дещо інші уявлення навіть про те, що в нас було з ними спільного — наприклад, про життя і смерть. І якщо ми не будемо цієї відмінності враховувати, ми просто багато чого не зрозуміємо в їхньому житті й у текстах, які вони нам залишили, у тому числі й у Біблії. Усіх відмінностей не перерахувати, але назву хоча б деякі, з числа найбільш значних.
Життя сповнене страждань, ми всі чудово це знаємо. Але ми звикли й до іншого: будь-які страждання мають бути негайно припинені або принаймні пом’якшені. Найпростіший приклад — анестезія при операції, яку почали застосовувати лише в ХІХ ст. Але до такого самого підходу ми звикли й у інших сферах життя: якщо люди постраждали під час стихійного лиха чи аварій, до них уже поспішають загони рятувальників, а якщо вони втратили майно, їм обов’язково виплатять компенсацію. Інакше й бути не може, якщо місцеві не здатні впоратися, як було на Гаїті, — на допомогу приходить увесь світ.
У давнину не було ні МНС, ні навіть пенсій та субсидій, а ось нещасть було не менше. Це не означає, що люди не допомагали один одному — але вони зовсім не розраховували на допомогу згори. Про це розповідає книга Руф: дві жінки залишилися без засобів до існування, їх пожалів родич на ім’я Вооз, і вчинив він правильно і добре — але він сам вирішив це зробити, його до цього ніхто не примушував. Якби він прийняв інше рішення, перед жінками постала б реальна перспектива голодної смерті.
Зло й страждання завжди викликали в людей гнівні запитання. У книзі Іова ми бачимо, як обурюється невинний страждалець: на його думку, праведники не повинні потерпати від нещасть, як і злодії не повинні благоденствувати. Але Іов не ставить запитання, яке спадає на думку багатьом сучасним людям: якщо Бог усеблагий і всезнаючий, як же Він узагалі допускає страждання в цьому світі? З точки зору таких людей, Бог повинен поводитись як ідеальні органи опіки: забезпечити людину всім і захистити її від будь-яких випадкових подій. Якщо Він цього не робить, то або не хоче, або не може. Який же Він тоді всеблагий і всезнаючий!
У такому разі залишається тільки спитати: а як ви уявляєте собі світ, в якому взагалі немає страждань? Світ, в якому в принципі не можна впасти й зламати руку, не можна заподіяти шкоди або образити іншу людину? Тож який конкретно вигляд у нього має бути? Якщо замислитись, у нас вийде щось схоже на обшиту м’яким поролоном окрему палату для божевільних, куди санітари-ангели приносять у належний час їжу на пластикових тарілочках. Особисто я нізащо не хотів би жити в такому абсолютно безпечному світі, і я дуже радий, що Бог дає нам можливість жити у світі, сповненому небезпек і викликів, довіряє нам свободу прийняття рішень і не знімає відповідальності за них.
У давнину запитання «чому Бог не відмінив одразу всіх страждань» здалося б настільки ж безглуздим, як і запитання «чому з джерела тече вода, а не вино, і чому печений хліб не росте на деревах». Так уже влаштований світ, що в ньому є зло, це дуже добре уявляли собі люди, в яких не було анальгіну і яких за неврожаю чекав справжній голод. Питання в іншому: чи допоможе мені Бог у тому нещасті, яке звалилося на мене й моїх близьких, і якщо ні, то чому. А це вже зовсім інше запитання, воно передбачає не абстрактну претензію до абстрактного Бога, а цілком конкретні особисті стосунки з Ним. І вся Біблія, власне, говорить про те, як Бог рятує людину від зла, і що слід робити, аби не втратити Його допомогу.
Однією з найбільших трагедій, яку до того ж неможливо відвернути, є для нас смерть близьких. Але якщо ми не можемо її уникнути, ми принаймні ховаємося від неї: навіть на похороні старої людини говорять про смерть як про якусь безглузду випадковість, підміняють жорстоку реальність описовими виразами типу «від нас пішов» або «спи спокійно». Головним тут виявляється наш власний світ, з якого випала дорога й улюблена людина. Але в біблійні часи про таке говорили: «доклався до народу свого», «ліг з батьками своїми».
Ось іще одна дуже важлива деталь: первинним тоді був народ, а не окрема людина. Людина, втім, і не могла б вижити сама, без народу: самому не побудувати поселення, не викопати колодязя, не відбитися від навали ворогів. Відповідно, кожна людина належала до певного народу, у рамках цього народу — до певного племені, до роду всередині племені та до «батьківської домівки» всередині роду. Приналежність до кожної групи визначалася спільністю походження: «сини Ізраїлеві» були нащадками однієї-єдиної людини на ім’я Ізраїль — по суті, родичами. І тому людей давнини абсолютно не дивувала колективна відповідальність племен і народів: якщо в місті кояться неподобства, то всі несуть свою частку відповідальності, і якщо перейдуть певну межу — усі будуть покарані. Дивуватися можна було радше тому, що, вирішивши знищити Содом, Господь вивів із нього Лота і його рідних. Та й то не в останню чергу з тієї причини, що сам Лот був не місцевим, а племінником великого праведника Авраама.
Ось чому Старий Завіт приділяє таку увагу родоводам: якщо ми рідня, важливо знати, хто ким кому доводиться. І разом із тим та ж книга Буття описує все людство як родичів, нехай і дуже далеких. Спочатку всі люди пішли від Адама та Єви, а потім, після потопу — від Ноя та його дружини. Сьогодні ми лише частково завдяки працям учених повертаємося до тих же уявлень: згідно з теоріями генетиків, усі люди, які нині живуть, є нащадками однієї жінки й одного чоловіка, і ця звістка звучить сенсацією у світі, де всі звикли бути один одному чужими, де не пам’ятають імен своїх прадідів та прабабусь. Але три тисячі років тому це була азбучна істина: «Ось родовід синів Ноєвих: Сіма, Хама та Іафета. Сини Іафета: Гомер, Магог, Мадай, Іаван... Від сих населилися острови народів у землях їх, кожний за мовою своєю, за племенами своїми, в народах своїх» (Буття 10: 1-5). Усі окремо, усі на своїх місцях, але всі — кревні брати.
А смерть, як ми бачили, сприймалася тоді як природне завершення життя, особливо якщо людина вмирала «наситившись днями», як той же Іов — втім, і ми зазвичай готові визнати гідним завершення життя в столітньому віці, наприклад. А от смерть дитини видається нам страшним лихом. Так воно було і в давнину — але в ті часи вона не здавалася лихом винятковим. За відсутності медицини до дорослого віку доживала приблизно половина новонароджених, і лише одиниці досягали старості. Це були справді особливі люди, з багатим досвідом, які уникли багатьох небезпек у цьому бурхливому житті, у них було чому повчитися. Тому в будь-якому стародавньому суспільстві так високо цінували саме старих, сивина в книзі Притч порівнюється з царським вінцем (Притч.16: 31), і наші предки не зрозуміли б, навіщо ми прагнемо зафарбувати її.
Ми, навпаки, вважаємо найчудовішим віком безтурботне дитинство й прагнемо якомога довше лишатися в ньому. Цей вік і справді здається набагато привабливішим і безпечнішим, аніж дві чи три тисячі років тому. Сьогодні все більше дорослих дивляться фільми для дітей, читають призначені для них книги — і часто-густо намагаються поводитися по-дитячому де тільки можна, і навіть де не можна. Називається це «інфантилізм». Це чудово, що наші діти не вмирають тепер від банального грипу, що їх не потрібно відправляти працювати в поле, щойно вийдуть з колиски, — але чи так вже добре, що ми тепер приречені оглядатися на втрачений рай дитинства? У давнину люди, навпаки, сподівалися на спокійну і поважну старість як завершення довгого шляху.
І в сприйнятті самого ходу історії наші орієнтири змінилися. Ми звикли до стрімкого технічного прогресу: наші дідусі колись звикали до телевізора, батьки — до комп’ютера, ми — до інтернету, а з якими новаціями зіштовхнуться у своєму житті наші діти й онуки, навіть неможливо собі уявити. Світ стрімко змінюється на очах одного покоління, життя пришвидшується, технічні новації стають усе численнішими й витонченішими, інформації навколо нас усе більше. Теперішній житель міста протягом звичайного дня бачить більше людей, ніж його сільський прадід бачив за десятиліття. А коли вже порівнювати кількість нової інформації, до якої відкривається доступ...
Людина в давнину не чекала від майбутнього постійного прогресу й нескінченної новизни. Вона сподівалася, що посіяні зерна дадуть гарний урожай, що діти виростуть і старість буде благополучною. Але все це, імовірніше, було продовженням і завершенням уже існуючих речей, а не чимось новим. Зате людина того часу подумки зверталася не до майбутнього, а до минулого. Саме там, у житті предків, здобувала вона мудрість і сили, там відбулося все найголовніше, що визначало її життя, і найважливішим завданням було це головне зберегти і за можливості примножити.
Але це не означає, що давня людина була обов’язково сліпим консерватором, що не бажає бодай щось змінювати у своєму житті. Зрештою, усі головні відкриття нашого життя, від колеса до поезії, зробили первісні люди! «Заспівайте Господу нову пісню» (Пс 97:1), закликає псалмоспівець, і не раз ще говорить він про цю нову, найкращу і найголовнішу пісню. Але в тому то й справа, що оспівувати по-новому потрібно Господа, а зовсім не якихось нових, чужих богів, і оспівувати саме тому, що з Господом пов’язана вся історія ізраїльського народу і особисто того, хто молиться. Людина нового часу більше звикла до того, що все ті ж старі пісні на новий лад співаються новим ідолам — політикам і бізнесменам, музикантам і акторам... І їй здається, що вже цього разу старі пісні будуть про головне.
Однак тут, можливо, я вдаюся до звичайних розмірковувань людей середнього і старшого віку. Кажуть, найдавніший на світі текст, записаний на глиняній табличці тисячі чотири років тому, твердив, що молодь безнадійно зіпсувалась, світ котиться в тартарари і ніколи ще не було так погано. Це, звісно, жарт, але в ньому є й частка істини: людям завжди хочеться озирнутися назад і побачити щось дуже важливе і цінне. Та може, це не привід зітхати про занепад звичаїв, а радше привід узяти з цього минулого, і часом дуже давнього минулого, те, що підійде до сьогодення.
Тож, насправді, все так і відбувається. Сьогодні ми бачимо стрімкий технічний прогрес, повагу до приватного життя людини, розвинуту систему державної соціальної допомоги — хай не завжди це добре працює на практиці, але хоча б у теорії люди оцінили й прийняли ці речі, проголосили їх важливими для себе. Через це давні предки видаються їм часом дикими й грубими, а їхнє життя — примітивним, безрадісним. Але це зовсім не так, і більше того: ми б не володіли всіма цими чудовими дарами дня сьогоднішнього, якби над ними не потрудилися наші предки. Як саме це відбувалося, нам розповідає безліч давніх книг, і першою з них, звісно, варто назвати Біблію. Адже не випадково в ній сказано: Буває дещо, про що говорять: «дивись, ось це нове»; але це вже було у віках, які були раніше за нас "(Еккл. 1,9-10).
